Розплата за допомогу. Історія звільненого з полону правозахисника, колишнього наркозалежного Андрія Ярового

«Мені не ставили запитань про замісну терапію. Слідчий розумів, що я не ніс загрози для їхньої “держави”. Він мені казав, що якби я хворів раком і отримав ліки — це одна справа. А замісну терапію у їхній “республіці” не визнають. Для них — це просто роздача наркоти, за яку переслідують в кримінальному порядку».

Правозахисник і колишній наркозалежний Андрій Яровий пробув у полоні «ЛНР» 489 днів. Він їздив на непідконтрольні території моніторити доступ наркозалежних до програм замісної терапії, які з моменту окупації почали закривати. Але опинився і сам без доступу до лікування та препаратів. hromadske розповідає його історію.

Хто ще не помер, той сидить у в’язниці

Високий, трохи згорблений чоловік у червоній куртці піднімається сходами з метро і з щирою усмішкою оглядається навколо. Закурює електронну сигарету і йде на роботу, де востаннє був шістнадцять місяців тому. Прямо вулицею, перейти дорогу, повернути наліво, потім — направо. «Так, неначе вчора тут був, нічого не змінилося». 

В офісі чоловіка зустрічають колеги. Тиснуть йому руку, дивляться в очі довше, ніж зазвичай, і міцно обіймають.

«Я тут рідко бував. Завжди працював у полі, бо в офісі я би просто загнувся», — каже Андрій Яровий.

Півтора місяця тому його звільнили з полону, в який він потрапив, їдучи з гуманітарною місією на непідконтрольні території в серпні 2018-го. Тоді Андрія затримали з 38 таблетками лікарського наркотичного препарату замісної підтримувальної терапії «Бупренорфіну гідрохлорид». Таблетки він взяв на час відрядження.

«На програмі замісної терапії я був з 2009 року. Перед цим було безліч спроб вилікуватися від наркозалежності в реабілітаційних центрах, але це не давало результату, я все одно повертався до героїну».

Андрій почав вживати у 1990-х, коли працював моряком. В рейсі, в Антверпені, він спробував героїн.

«Я думав, що я такий розумний, вольовий, у мене ще ж такі плани на життя! А потім, коли стало пізно, зрозумів, що сили волі та розуму має вистачати на те, щоб не спробувати наркотики вперше».

Від першого до останнього разу минуло більше десяти років. Вирішальною стала програма замісної терапії. Тоді Андрій закінчив ще один університет, почав працювати консультантом «Альянсу громадського здоров’я», став членом Євразійської мережі людей, які вживають наркотики, «Волна» і щодня ходив у центр соціотерапії, де приймав таблетки. З часом йому почали видавати ліки на довший період.

З 2015-го Андрій почав їздити з гуманітарними місіями на непідконтрольні території на Донбасі.

«Лінію розмежування в обидва боки перетинають десятки і сотні людей. І якщо ситуацію із захворюваннями запустити там, то у випадку виникнення епідемії ситуація погіршиться і тут».

Там він протягом трьох-чотирьох днів спілкувався з колишніми наркозалежними, які не мали доступу до препаратів замісної терапії, моніторив ситуацію щодо розповсюдження ВІЛ/СНІД, туберкульозу та інших соціально важливих захворювань.

«На окупованих територіях наркозалежних не вважають за людей. Вони не мають прав, можливості лікуватися. У Луганську та Донецьку наркополітика така, що за факт вживання можна отримати роки ув’язнення. Там кримінальний кодекс на 90 відсотків скопійований з РФ. Про замісну терапію не може бути й мови — для них це не лікування».

Ще під час перших поїздок Андрію вдалося записати інтерв’ю з колишніми наркозалежними, у яких було все менше шансів продовжувати програму замісної терапії. Вони розповідали, як були вимушені покинути роботу, як погіршувався їхній стан, як їхні знайомі накладали на себе руки. Ці відео ввійшли до документального фільму «Донбас: жити або померти».

«Ситуація з тими наркозалежними, які не виїхали в Україну, і залишилися там — дуже погана. Хто ще не помер, той сидить у в’язниці».

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.

Вони боялися, що я можу померти

Після того, як Андрія з таблетками «Бупренорфіну» затримали представники «ЛНР» на пункті пропуску в Краснодонському районі, він встиг написати про це листа в«Альянс громадського здоров’я» і подзвонити мамі.

Наступного дня правозахисника допитали в так званому міністерстві державної безпеки «ЛНР» і перевели в підвал. Там Андрій не мав ані зв’язку з рідними та колегами, ані адвоката.

У цей же час мама Андрія заявила в поліцію про незаконне затримання її сина. І окрему заяву згодом подали в Об’єднаний центр допомоги звільнення полонених, що в структурі СБУ.

«У підвалах мене допитували три рази. Два з них були особливо важкими. Мене примотували харчовою плівкою до дверей, знятих з петель, одягали на вуха клеми і крутили таку коробку схожу на польовий телефон. Це жахлива річ, вона дає до тисячі вольт розряду. Але сила току дуже маленька. Людину не вбиває, але страждання жахливі. Неначе стробоскоп перед очима на дискотеці. Ти не можеш відрубитися. Тебе постійно бадьорить ток. Ті, хто допитують, кричать просто у вуха: “Хто твій куратор у СБУ? Яке в тебе завдання було? Який твій псевдонім у СБУ?”».

Перший такий допит тривав усю ніч. Після нього Андрію стало погано. Лікар заборонив продовжувати.

«Після допиту мені намагалися зробити укол, але не вдавалося. Я пояснював, що раніше вживав наркотики, і не маю вен. Тоді мені зробили внутрішньом'язову ін’єкцію. Я чув, як лікар пояснював, що в мене піднявся тиск 210 на 160. І вони можуть просто не встигнути. Вони боялися, що я можу померти».

На другому допиті Андрія «якісно побили». І намагалися все ж дізнатися, чи не має він зв’язку з англійською розвідкою, оскільки «материнська» організація «Альянсу громадського здоров’я» розташована у Великобританії.

На третьому допиті Андрію «оформили таблетки», що означало обвинувачення в контрабанді наркотиків.На довідку з київської лікарні, де мовилося про те, що це ліки, ніхто не зважав. «Я жодного разу не заперечував, що це мої таблетки, мої ліки».

Щоправда, ще з першого спілкування зі слідчим Андрій знав, що його готуватимуть на обмін.

«Слідчий казав, що, можливо, до Нового року буду вдома. Бо, мовляв, їм теж потрібно забирати людей. Зрозуміло, що їм потрібен був обмінний фонд, люди для торгівлі».

Тоді «Альянс громадського здоров’я» надав Андрію й адвоката, через якого він зміг передавати короткі записки додому.

«Ми розуміли, що на непідконтрольній території захисту не буде. Але наше завдання було встановити зв’язок з Андрієм. Адвокат — це був наш “дорогий листоноша”. Він передавав записки від Андрія і розповідав про його фізичний стан. Нам було важливо також отримувати всі документи про обвинувачення, підозру», — каже Павло Скала, асоційований директор «Альянсу громадського здоров’я».

На початку лютого 2019-го правозахисника перевели в «Луганське СІЗО», де він перебував до «суду».

У цей же час у Європейському суді з прав людини за заявою матері Андрія відкрили провадження в терміновому порядку і надали справі пріоритетний розгляд.

Не зважаючи на роз’яснення про загальновизнану ефективність програм замісної терапії, Андрію дали 10,5 років позбавлення волі за контрабанду наркотиків. Після вироку у нього було єдине прохання — не розповідати про термін ув’язнення його матері.

Вірити і не зупинятися

Відбувати покарання Андрія перевели у виправну колонію посиленого режиму під Свердловськом в окупованій частині Луганської області.

Умови там були кращі, ніж у попередніх місцях, але всі жили в бараках по 70-80 людей, які опалювали вугіллям. Туалети були на вулиці, між бараками пересуватися не можна було, водовідведення також не було.

У колонії Андрій працював нічним днювальним у відділенні карантину, діагностики та розподілу для новоприбулих ув’язнених. «Це вважалося гарним місцем, просто так туди не потрапиш. Потрібно було подобатися завгоспу, постійно отримувати передачі. Решта ув’язнених працювали на промзоні, де їм платили гроші, яких навіть на пачку сигарет не вистачало».

Увесь час, поки Андрій там перебував, в «Альянсі громадського здоров’я» докладали зусиль, аби його звільнити.

«Ми намагалися надати цій справі розголосу, писали усім нашим міжнародним партнерам. Але водночас переймалися, щоб не нашкодити», — каже Павло Скала.

Наприкінці квітня під час Міжнародної конференції зменшення шкоди Андрія нагородили премією Carol and Travis Jenkins Award як «жертву зухвалого порушення прав людини, пов’язаного з незаконним позбавленням волі за зберігання легально отриманого медичного препарату замісної терапії». Цю нагороду в Португалії отримували його колеги, вони і зачитали коротке звернення, яке Андрій попередньо надиктував телефоном. «Найголовніше — це вірити і не зупинятися», — прозвучало тоді зі сцени.

За десять днів до Нового року Андрій дізнався про обмін. «21 грудня зранку до мене прийшли працівники “міліції”, сказали готуватися їхати спецетапом в Луганськ. Навіщо — не відповіли, але я здогадався, що це має бути».

В Андрія забрали копії вироків, що залишилися з часів суда та слідства. І наступного дня він уже був у Луганську, а за тиждень — у Києві. В аеропорту його зустрічав молодший брат і мама, яка саме тоді дізналася про термін ув’язнення сина.

«Я зараз багато гуляю, розглядаю місто, людей, відновлюю всі документи. Звикаю до того, що я вдома. Вирішив знову повернутися на програму замісної терапії, так значно краще себе почуваю. Скоро вийду на роботу в “Альянс”». 

Андрій спускається назад у метро. Уже при вході в підземку він ховає вейп у внутрішню кишеню, а дорогою до поїзду розповідає, що в колонії залишив свою кішку Марисю.

«Вона була красива, триколірна. Забрати не дозволили через те, що це був обмін. Але я її передав у надійні руки».