Шахи, полуниця та зради. Брюховецький про відбудову Могилянської академії

Перший ректор та почесний президент відновленої Києво-Могилянської академії В'ячеслав Брюховецький в інтерв'ю hromadske.tv про те, як він виграв Могилянку в шахи, коли Україні чекати першого нобелівського лауреата та коли український виш потрапить в топ-500 університетів світу. А ще про те, яку роль в історію академії зіграла полуниця, коли йому було страшно за своє рішення відновити найстаріший університет країни, та чому йому не подобаються університетські дискотеки та радіо Квіт.

Про інтерв'ю з В'ячеславом Брюховецьким hromadske.tv домовляється на подвір'ї Староуніверситетського корпусу - тої частини академії, котра збереглась ще з часів заснування тут на Подолі школи Києво-Богоявленьского братства 400 років тому, коли Галшка Гулевичівна передала все своє майно цій установі і заснувала тут ще й школу.

На подвір'ї тут є і старовинна церква, яку відновили вже за часів Незалежності. З Брюховецьким ми сидимо на лавці за якою є кілька дерев і квіти. Їх пан В'ячеслав привіз зі свого хутора і посадив тут в університеті.

- Пане В'ячеславе, 400 років - дата серйозна. Ви можете пригадати, як вперше прийшли на це подвір'я, як у вас виникла ця ідея - відновити Могилянку?

- Сьогодні ми вперше відзначаємо за всю історію Києво-Могилянської академії її великий ювілей. Коли був перший, сто років, після спроб Мазепи стати незалежною державою, ні про ніяке велике святкування академії, яка була осердям того всього руху - не могло бути і мови. У 1815 році ішлось вже про те, що треба закрити цю академію, і її закрили в 1817 - зробили духовну академію. І, нарешті, так серйозно готувались дуже величаво відсвяткувати її 300-ліття. Але почалась 1914-го Перша світова війнаі.

І, так сказати, ми вперше відзначаємо ювілей цієї школи. Як я сюди попав? Можна сказати випадково. Коли я був студентом, я брав участь в таких походах по Києву стародавньому, які влаштовував Михайло Андрійович Бричевський, я теж брав участь в кількох з них, і була ця остання на Подолі. І він після того сказав, що це вже остання така екскурсія, бо КГБ мені ці мандрівки заборонила, хоч він нічого такого не показував і не говорив - ну там про будинки.

Отоді ми вперше з ним пройшлись по всьому периметру академії, тоді тут було військове училище. І я бачив, як тут муштрувались курсанти. Я тоді, чесно кажучи, не думав ні про що таке. Але любов до цього місця була і завдяки Бричевському. Я тоді не міг подумати, що Бричевський буде в нас в академії працювати. А як це сталось? Я тоді працював в університеті в Канаді, викладав в університеті. Я повернувся в Україну на початку 1991-го року. В мене був прямий ефір з двома студентами - учасниками цієї революції на граніті. Дуже цікаві хлопці. І я їх запитав - хлопці, добре, ви гарну справу робите, але ж ви студенти, а я вважаю, що головне завдання студента - вчитись. Як ви вчитесь. І їхня відповідь була така: зараз це не головне, от ми здобудемо незалежну державу, а тоді будемо вчитись.

І тоді мені стало страшно. Я зрозумів, що ми цих "кухаркіних дітей" проходили не раз, ми цю Леніна фразу добре пам'ятали, що державою мають керувати кухаркіні діти. Я взявся за голову, дуже злякався за майбутнє, що державою можуть керувати неосвічені люди. І так воно в принципі і було до Революції гідності. Подивіться на сучасний уряд і попередній - це освічені люди.

- Випускники Могилянської академії.

- Ну так, десь 16 людей на рівні депутатів і міністрів. Я тоді вирішив, що щось треба робити, тому що вони вважають, що ходити на мітинги і справді робити важливі справи - це будувати державу - це одне і те саме, а це насправді не одне і те саме. І тоді я згадав про Києво-Могилянську академію. Але тоді більшість у це не вірили, тому що крім мене і кількох людей ще біля мене ніхто в це не вірив. Але я собі якось це зрозумів, що було три підвалини, які дозволили мені повірити тоді.

Перше, це була така містична аура Києво-Могилянської академії. Друга: це така українська мрія, що я тут собі зроблю, часто такі мрії закінчуються провалом. А третє - це дуже прагматичний і дуже жорсткий розрахунок. Можете уявити, що за перший рік роботи я звільнив 150 людей, і більшість незаконно звільнив, порушуючи закони, але тільки двоє подали на мене в суд.

- Ви не шкодували потім ніколи?

- Я жартував тоді, тому що виявилось, що ми набрали тоді студентів. І виявилось, що ми не подумали про кілька речей: де вони будуть жити. Дивом ми знайшли один гуртожиток, потім я думав: а де вони будуть їсти, бо треба була якась їдальня. І тоді я зібрав усіх викладчів і розповів їм про всі ці проблеми і кажу: а давайте дамо оголошення, що ми пожартували і не будемо відкривати академію. Всі розсмілися і побігли все це виконувати.

Так що я ніколи не розчаровувався, було дуже тяжко, найтяжче не праця, найтяжче, коли зраджують люди, яким ти довіряв, це було.

- Але розкажіть цю легендарну історію, як ви виграли тут кімнату в шахи, як жінка вам приносила полуницю, бо не могла більше нічим помогти.

- Історія з шахами була. Коли тут було військове училище, з адміралом Коровіним ми грали на одну кімнату, тому що він казав, що ніякої академії тут не буде. Він кандидат в майстри спорту діючий, і його підвело те, що він не повірив, що філолог може добре грати. І я виграв. Історія з полуницями теж була. Це був важкий тиждень. Ми оголосили набір студентів, це був початок травня. Я кожну годину бігав в приймальну комісію, чи є абітурієнти, перший день немає, другий день немає, на четвертий день дружина мені каже: в тебе посивіла борода.

Я думав, ну як так, ми так працювали, за 9 місяців ми відкрили університет, це неймовірно короткий шлях - без грошей без фінансування і виявляється це нікому не треба. І я сидів в тому кабінеті, який я колись виграв в шахи, і тут до мене заходить старша жінка і питає: це ви будете відновлювати академію? Я кажу так, ми. Вона запитує: а церкву відновите? Я кажу так, але не зразу. Вона пояснює: я сюди з мамою ходила малою дитиною. І тут вона каже: в мене чоловік помер, діти загинули на війні, я нічого не маю, але в мене є ці полуниці, ви їх з'їжте і вам додасться сил. І вона залишила і пішла і зникла.

Ми з'їли ті полуниці, і тут дзвінок з приймальні, що прийшов перший абітурієнт. Який зв'язок між полуницями і абітурієном? А хто знає, хто знає.

- Могилянську академію часто ставлять першою в рейтингу українському, але немає ані Могилянки, ані жодного іншого університету в  світовому рейтингу. Як це виправити?

- Немає духовного розвитку України. Заважає ставлення до освіти як до чогось такого - ну університети є, освіта є. Я писав дві записки двом президентам України, як один невеликий університет зробити високого рівня. У нас велику роль грає кількість студентів, ми маленький університет - всього 3500 студентів. Але в Америці головну роль відіграє кількість публікацій в реферованих журналах, а тут в нас є проблема, тому що за публікації треба платити, але треба і людей готувати до цього.

Ми і так багато зробили, ми першими відкрили бакалаврат, магістерську програму, а тепер і докторантуру, бо цього треба вчити. Так що я думаю все буде, ми досить молодий вуз ще. Мене часто питають: а скільки у вас студентів? Я кажу, 3500, а скільки випускників? Ну десь 6000. А мене питають: а чому вас так багато всюди? Тому що відбір був правильний.

У мене 14 хрещеників. І кілька моїх хрещеників, які не вступили до академії. Так кілька кумів зі мною не спілкуються після цього, бо вони не можуть повірити, що я нічого не міг зробити. По-перше не хотів, але і система повністю так розрахована, щоб президент нічого не зміг зробити, бо все рахує комп'ютер.

- Пане В'ячеславе, всі знають про це відоме студентське самоврядування в Могилянці, що може навіть бути щось те, що не подобається викладачам, але все одно має бути. Вам не подобаються дискотеки, центр візуальної культури, хоча ЦВК таки закрили.

- ЦВК не міг бути там, де воно було, бо це профанація. Він може бути, але не в університеті. Тому що там багато того, що є вельми примітивним. Я його не закривав, я б напевно інакше зробив ці речі. Дискотеки мені не не подобаються, я просто на них ніколи не був. Мені, наприклад, не подобається, що радіо дуже голосно грає на перервах - радіо Квіт. Це радіо я організовував, але ми домовлялись, що на одній перерві, і не така голосна, бо студенти мають зрозуміти, що тут люди працюють. Мені не те, щоб щось дуже не подобається, хіба коли не пропускають жінок в дверях. Я навіть можу зробити зауваження.

- Які у вас ще плани на Могилянку?

- Щоб з Могилянки вийшов нобелівський лауреат

- Ви говорили про квіти, які ви тут посадили зі свого хутора.

- Так, я привіз от ці квіти - мої, оте дерево моє, шпаківня не моя, і я ще привіз горіх, але він замерз.

- У вас є тут зараз свій кабінет?

- Є, я ж тут працюю. Це колишній мій тимчасовий кабінет у другому кварталі (йдеться про приміщення на вулиці Волоській). Тому що другий квартал був дуже розбитий, бо військові, коли відходили, вони все розібрали. Студенти називали цей квартал Чечня. І там дійсно було як Чечня. І я переїхав туди, тому що я казав, що будуть приходити люди, і можливо ми разом якось піднімемо цей корпус, якщо я сидітиму в своєму комфортному кабінеті, то всі будуть говорити, що у нього все в порядку. І розрахунок був правильний.

І коли прийшов Майкл Берт з British Council і каже: ми шукаємо приміщення, я йому кажу: так є приміщення, тільки треба відремонтувати. Він сказав тоді: о, ідея, але ми не потягнемо. І він тоді поговорив з Йоганесом Ебертом - це Goethe Institut. Я їх повів вдвох туди, і вони сказали: беремось. І вони тоді вклали гроші, які ми ніколи досі не вклали в усі інші роботи - це було 9 мільйонів німецьких марок. Так що кабінет є. А ритуал в мене один - я коли заходжу в інститут, я знімаю шапку.

/ Настя Станко, Ілля Безкоровайний