14 червня — Всесвітній день донора крові. Щорічно в Україні здають кров 500 тисяч людей, але більшість робить це для своїх близьких. До того ж, загальна кількість здач крові за рік в Україні — це лише третина від світової норми. Експерти кажуть, що ситуація особливо не змінилася навіть після початку війни на Донбасі.

Не сприяє популяризації донорства і закон, що його регулює. Він, наприклад, забороняє здавати кров іноземцям та людям з порушеннями слуху та мови — вважається, що вони не зможуть повідомити лікарям, що почувають себе погано, а також представникам ЛГБТ — тому що раніше була поширена думка, що вони частіше хворіють на ВІЛ/СНІД. Технічний керівник проекту «ДонорUA» Олександр Краковецький каже, що такі норми характерні для багатьох країн.

Міністерство охорони здоров'я обіцяє переглянути законодавство про донорство в межах нової стратегії розвитку Національної системи крові, яку було затверджено в лютому 2019 року. Нову систему крові планують поєднати з медичною реформою другої ланки, і з 2022 року держава через Національну службу здоров'я оплачуватиме медпослуги, до вартості яких буде входити вартість крові та її компонентів. Про це 14 червня заявив керівник Директорату громадського здоров'я Андрій Скіпальський.

Громадське розповідає три історії донорів в Україні: про їх мотивацію, проблеми системи крові в Україні та про те, що відчуваєш, коли людина з твоєї кров'ю гине або, навпаки, отримує другий шанс на життя.

«Почесне донорство, посвідчення, грамота — це формальності»

29-річний Владислав Самойленко здавав кров вже 19 разів. Він почав активно займатися донорством у 2014 році, коли на сході України почалися бойові дії. Так Влад вирішив підтримати українських військовослужбовців і дітей. Дарина Власенко, засновниця проекту «Zdai Blood», говорить, що з початком війни на Донбасі деякі лікарні, наприклад, Центр дитячої кардіології та кардіохірургії та Національна дитяча спеціалізована лікарня Охматдит, втратили левову частку донорів, адже ті стали здавати кров у військових госпіталях. Керівники лікарень звернулися до студентів із проханням здавати кров для дітей. З цього і почався агітаційний проект Дарини, що допомагає стати донором.

З 19-ти здач більшість — це тромбоцити (окремі компоненти крові). За словами Владислава, тромбоцити — один з найбільш дефіцитних видів донорської крові. Вони необхідні під час лікування лейкозів, лімфом та інших важких захворювань крові, і можуть зберігатися не більше 5 діб. «У грудні 2015 або 2016 року мене тегнулі у Фейсбуці й попросили здати для дитини тромбоцити. Батько цієї дитини протягом тижня кожен день приводив потенційних донорів, але вони не підходили по аналізах. У донора повинен бути високий рівень тромбоцитів. Я їм підійшов. Батько був мені дуже вдячний, надсилав потім фотографії та радів, що його син живий», — розповідає Владислав. Про тромбоцити як про вид здачі крові мало хто знає, каже він. «Коли я розібрався і оцінив, наскільки це складно — знайти донора саме під тромбоконцентрати, я вирішив допомагати більше тромбоцитами».

Здавати кров можна з 18 років і доки дозволяє здоров'я. Вага донора має бути більше 50 кг, тиск — у нормі. Перед здачею необхідно пройти медогляд, здати аналізи, розповісти терапевту, якими хворобами хворів. Людям із хронічними, венеричними та онкологічними захворюваннями донорство абсолютно протипоказано. Якщо ви набили татуювання або зробили пірсинг, доведеться почекати мінімум півроку, щоб здати кров. До тимчасових протипоказань належать також менструація та вагітність.

За словами Ірини Славінської, засновниці проекту “ДонорUA”, донорів важливо мотивувати. Серед таких заохочень: два вихідних від держави — у день здачі та у будь-який інший день протягом року, а для регулярних донорів — + 25% до студентської стипендії, грамоти та звання почесного донора. Деякі проєкти, які агітують людей здавати кров, дарують їм значки та сертифікати на різні послуги. У деяких центрах донори можуть отримувати гроші за здачу крові. Але Дарина Власенко запевняє, що в усьому світі безкоштовне донорство працює краще — воно залучає людей, які дійсно хочуть допомогти комусь. Люди ж, які здають кров заради заробітку, можуть приховувати певні обставини, при яких донорство протипоказано.

Для Владислава Самойленка почесні грамоти — лише формальність, яка ні на що глобально не впливає, для нього головне — допомогти людині. «Мені зробили посвідчення в обкладинці, але воно більше для мене як жарт, типу, мамі показати: "Подивися, у тебе син нормальний, його кудись там пускають"», - сміється Владислав. На кожну здачу крові він приводить із собою друзів, каже, що так вони і добру справу можуть зробити, і поспілкуватися, тому що давно не бачилися. «Іноді людина хоче прийти здати кров, але не знає, з ким піти, як здавати, хто б її підтримав — морально, фізично, можливо, переживає, що знепритомніє. У таких випадках для своїх друзів є я».

Цього разу Влад теж прийшов не сам. Його друг, Михайло Місюра, був донором уже 12 разів, але тромбоконцентрати здає вперше. Михайло розповів, як одного разу в нього робили забір крові в США: «Я був у невеликому містечку Кі-Уест (найпівденніша точка Флориди — ред.), проїжджав на велосипеді якийсь район і побачив величезний червоний автобус. На ньому великими літерами було написано: «КРОВ». Я під'їхав, поцікавився, що це. Просто пересувна лабораторія. Вона в будь-яке місце приїжджає і бере у людей кров».

Фото:


Процедура здачі крові в Україні набагато складніша і складається з декількох етапів: реєстрація, здача аналізів, співбесіда з лікарем. Це, за словами Михайла, одна з причин, чому культура донорства в країні мало розвинена. «Звичайно, хотілося б, щоб була єдина база донорів, щоб ти не заповнював кожен раз по 5-10 якихось листочків, що ти цілий-здоровий і все з тобою нормально. Щоб я міг в Києві, у Львові, Харкові, Одесі або в іншому будь-якому місті прийти, показати документи і мене б ідентифікували, щоб система могла показати, що він здавав там, там і там, з ним все нормально», - пояснює Владислав.

«З дитинства відклалося, що дідусь здає кров і при цьому класно виглядає»

23-річна Марія Марковська здавала кров шість разів. Її надихнув дідусь — почесний донор. У свої 78 він займається спортом, дуже рано встає, правильно харчується і майже не п'є. «У мене тато ледве бачить біжучий рядок у телевізорі, а дідусь читає без окулярів, — каже Марія. — З дитинства відклалося, що він дуже активний, здає кров і при цьому класно виглядає». Вона пам'ятає, як чекала на 18-й день народження, щоб вперше здати кров. Однак не підозрювала, яким буде привід. У 2014 році, коли Марії виповнилося 18, крові гостро потребували бійці, яких привозили з фронту до Львівського госпіталю. Для них вона стала донором перші три рази.

Завдяки досвіду дідуся, Марія знала все про донорство. «У перший раз до мене підійшов головний лікар і каже: "Дівчинка, йди звідси, тобі самій треба кров вливати". Але я наполягла: вага дозволяє, я здорова. Так все і почалося», — згадує Марія.

Для Марії важливо, що її кров може комусь допомогти. «Якщо мені це не шкодить, а комусь допомагає, то чому ні?», — каже вона. Її надихають історії інших небайдужих людей, про яких часто розповідають медсестри. «Приходила бабуся, у неї не було нічого, і кров у неї теж не хотіли брати, тому що такий вже вік. Але вона принесла туалетний папір і печиво, і просто попросила залишити це людям, які здають кров (після здачі крові донорам дають чай з печивом для відновлення — ред.), щоб якось допомогти, — згадує Марія. — І приходила жінка, яка принесла статуетку ангела і попросила, щоб біля тієї людини, якій увіллють її кров, поставили цю статуетку. Мені здалося це дуже милим, я зрозуміла, що це, напевно, моє оточення — все ті люди, які сюди приходять просто так. Їх ніхто не веде за ручку і не говорить, мовляв, здай кров тому і тому». Сама Марія не агітує знайомих ставати донорами. Каже, більшість з них навіть не знають, що вона таким займається. Але близькі люди, дивлячись на неї, іноді теж наважуються здати кров.

Марія розповідає, як через необережність одного разу відчула себе після процедури погано, але говорить, що винна сама: здала кров і вирішила після пройти 3-4 км від лікарні до університету — відчувала себе добре, та й пари пропускати не хотілося. «Я нормально дійшла, сиділа на парі — і раптом у мене темніє в очах, свистить у вухах, я вже не раз непритомніла, тому прекрасно знала, що зараз станеться, — розповідає дівчина. — І я зробила помилку, тому що нікому про це не сказала, просто вийшла з аудиторії і впала». Марія каже, що це урок на все життя — перенапружувати себе не можна, а лікарів треба слухати.

Два наступних рази Марія здавала кров на День донора в Києво-Могилянській академії. «Класна подія, — каже Марія. — Ти можеш вискочити посеред пари, здати кров і повернутися назад, це багатьох стимулює». Ще один популярний стимул — смс-оповіщення про те, що кров, яку ти здав, комусь влили. «Ми робили дослідження в університеті про те, що пишуть люди у твіттері про донорство, — згадує Марія. — Багато хто ділився тим, що приходять смски, мовляв, "мені сьогодні повідомили, що мою кров влили людині, я радий бути причетним". У нас Київський центр крові теж надсилає такі смс, і це дуже приємно».

В Україні донорам доводиться проходити реєстрацію і співбесіду з лікарем у кожному новому медзакладі, бо координації між центрами і лікарнями немає. Поки в якійсь лікарні нестача крові, в центрі збору її можуть виливати через надлишок. Через недоліки системи знищується 40% заздалегідь підготовленого матеріалу.

«Я чула, що кров виливають іноді, — каже Марія. — Може, краще здавати адресно, щоб її точно використовували. Але якщо ти просто хочеш допомогти і не знаєш, кому здаєш — тобі від цього не гірше, навіть якщо кров виллють».

Міністерство охорони здоров'я планує реформувати українську систему крові до 2022 року — створити єдиний реєстр донорів, єдину систему моніторингу та налагоджувати співпрацю між Центром громадського здоров'я МОЗ, регіональними центрами крові і банками крові при лікарнях.

Нещодавно Марія вперше здавала кров адресно — студентка з її університету потребувала швидкої допомоги після нещасного випадку. «Мені подзвонили з Київського центру крові, я була у них у базі, попросили здати, і подрузі моїй подзвонили, ми разом здали і пішли звідти в гарному настрої», — згадує вона. Тоді здавати кров прийшло багато людей — так Марія зрозуміла, що справа дуже серйозна. А пізніше натрапила на новину в Фейсбуці, що пацієнтка померла.

«Було дивне відчуття. Я легше це пережила, а у подруги була істерика. Вона тільки вдруге здавала кров. І вона каже: "Знаєш, таке відчуття, що нібито частина тебе в цій дівчинці була". Є щось таке, правда, я не можу це пояснити, якийсь такий дивний зв'язок донора і людини, яка приймає кров, — каже Марія. — Ми не знаємо, що сталося з цією дівчинкою, але дуже шкода, що так сталося. І я підозрюю, що подруга більше не піде здавати кров, це антистимул».

За словами Дарини Власенко, донорської крові найбільше потребують люди з кардіологічними захворюваннями, яким роблять операції на серці; онкохворі, які проходять хіміотерапію; постраждалі в ДТП; жінки, які можуть втратити багато крові під час пологів, а також люди, яких повинні оперувати.

Свій перший текст Марія, журналістка за професією, написала про донорство. Її дідусь здавав кров протягом 30 років. І тепер вона продовжує сімейну традицію.

«Я просто хочу донести людям, що бути донором — це нормально»

46-річний Михайло Сидоренко здавав кров як донор вже 60 разів. Все почалося з хвороби дочки. Кров Михайла їй не підійшла, але він завжди був готовий здавати для інших пацієнтів. «Спочатку запитують тих донорів, які подалі живуть. А тих, хто ближче до лікарні — на екстрений випадок (залишають — ред.). Тому здавати мені не довелося, коли ми були в лікарні. Після виписки нашої, (з дочкою — ред.) я вже приїхав, здав, і потім всі знали, що я здаю», — розповідає Михайло. Через два роки він завів книжку донора. За його підрахунками, він офіційно здавав кров вже 60 разів, 57 або 56 разів — тромбоконцентрати.

З людьми, для яких Михайло здавав кров, він підтримує зв'язок і спілкується. «Коли земляк був у Охматдиті, в сусідній палаті була дитина, якій потрібна була моя група крові. Я туди приїхав, одній дитині здав і, як то кажуть, до повного одужання. Я у них в списку, на контролі, вони на мене сподіваються», — каже Михайло.

Експерти переконують, що донорство не тільки не шкодить, в ньому — багато плюсів: донори крові живуть в середньому на 5 років довше, постійно проходять повне обстеження організму, безкоштовно перевіряються на ВІЛ/СНІД, гепатит В, С і сифіліс, їхня імунна система працює краще, шкіра стає чистішою, крім того, це профілактика серцево-судинних і онкозахворювань.

Михайло вважає, що українці просто не розуміють, як це — бути донором. «В європейських країнах є традиція ходити всією сім'єю здавати кров в один центр, вона передається з покоління в покоління, — розповідає Михайло. — У нас поки такого немає, у нас зараз катастрофічна ситуація з донорами навіть у Києві, я не кажу про інші регіони». Також більшість центрів приймають донорів з понеділка по п'ятницю, коли люди переважно на роботі. Здати кров на вихідних можна в деяких центрах у Дніпрі, Харкові, Києві та Сумах.

Зараз донорство для Михайла вже як стиль життя, він відмовився від шкідливих звичок, дотримується раціону, займається спортом. «Спортивний стиль життя, можна сказати, сприяє донорству. Я просто хочу донести людям, що бути донором — це нормально», — говорить він.

Поділитись: