Що б не було за вікном — осінь, зима, весна чи літо — я застрягла в даті 29.07.2022

У світі офіційної безликої інформації є конкретний хлопчик, який забуває голос батька. Вже почала бігати дівчинка, яка росте, не знаючи тата. Обоє чоловіків у полоні. Нещодавно виповнилося 22 роки нареченій, яка через три дні після свого Дня народження поховала коханого — його тіло нещодавно ідентифікували.

hromadske поспілкувалося з родинами полонених, чиї рідні були в бараці Оленівської колонії, який росіяни підірвали в ніч із 28-го на 29-те липня. Тоді загинуло понад 50 бійців «Азову», більше як 100 дістали поранення. Точні цифри стануть відомі, коли ідентифікують усі тіла й усіх полонених із барака «200» (так його назвали після теракту) повернуть додому.

Настя та Артем: «Моє серце б'ється за двох»

У них пізня любов. В обох за плечима перші шлюби, зради, відновлення. Власне, підтримуючи одне одного, і зійшлися двоє людей, які приятелювали 20 років. Артем і Настя.

«Ми щасливо жили. Одружилися. Артем такий романтичний: вийшов по хліб — повернувся з квітами», — розповідає з ніжністю жінка.

«Він із дитинства мріяв рятувати людей, улюблена передача — «911» (документальний серіал про службу порятунку в США — ред.). Близько 15 років працював пожежником, потім у Османській затоці був у службі, що охороняла кораблі від сомалійських піратів. А кілька років тому ми переїхали до Маріуполя, бо чоловік пішов до лав «Азову». Він так мріяв про цей елітний підрозділ, готувався — там складні фізичні нормативи. А він же жодної цигарки ніколи не викурив, завжди дотримувався здорового способу життя. І ще він ідейний патріот України», — каже вона.

24 лютого 2022-го Артем подзвонив зі служби. У слухавці вже чулися постріли.

«Негайно тікай! Рятуй доньок! (у жінки дві дорослі доньки від першого шлюбу — ред.)» — кричав Насті.

І вона тікала. Три доби не їла, не спала, вперше в житті вела машину. Але вирвалася. У квітні з нею зв'язалося командування чоловіка. Так дізналася, що він на Азовсталі й поранений у таз. Змусила його розповісти, що сталося.

Уламок залишився в тілі. На той момент медики ще мали антибіотики й обробляли рану. Спершу чоловік не відчував кінцівок через перебиті нерви, але потім став на ноги, накульгував.

10 днів вони могли листуватися онлайн. Артем зневірився, написав синові (від першого шлюбу) прощального листа

«Я змусила переписати на іншого — із надією в майбутнє. Куди ми полетимо подорожувати та про плани на найближчі роки. Після чого він відповів, що ми всиновимо дитину, яка залишилася сиротою в цій жахливій війні. Ці дні ми мріяли про зустріч, про обійми, про те, якими станемо дбайливими й люблячими батьками малюкові. А ще він дуже хотів сирників... писав про те, що йому сниться їжа. Казав, що до них приходить багато собак. І що вони з хлопцями їх годують, віддаючи їм останнє. І що в медиків закінчуються ліки й хлопці з ампутованими руками, ногами гниють живцем», — згадує Настя.

А потім зв'язок зник. Жінка продовжила писати коханому в соцмережах, присвячувала вірші, виходила на контакт із різними організаціями.

«Моє серце б'ється, доки б'ється твоє. Тому бережи нас двох», — так написано на плакатах, із якими вона виходить на мітинги, щоб нагадати про свого чоловіка й полонених.

18 червня 2022-го Артему вдалося подзвонити з колонії Оленівки й сказати, що до серпня повернеться додому. Жінка вірила.

У липні після теракту в неї стався нервовий зрив: Артем значився серед поранених із барака «200». Тоді кілька днів пролежала в ліжку ледь тепла, тільки й того, що дихала.

У серпні 2022-го на одному з російських каналів ішов прямий ефір із Донецької лікарні. На кадрах був і її чоловік — 40-річний Артем Гондюл. Худющий — голова ледь трималася на тоненькій шиї.

«Таке враження, що важить 40 кіло. Сказав, що одужує, що кохає мене й чекає на обмін. Після того жодних новин. Ні де він, ні що з його пораненням. Боюся за нього, там же тортури. Як це витримувати місяцями?» — жінка сердиться на керівництво країни, яке, на її думку, недостатньо працює, щоб звільнити полонених.

Настя вже друге літо чекає на чоловіка. Приготувала речі, щоб їхати за ним, куди б його не привезли.

«Коли зустрінемося, це буде найщасливіший день. Я триматиму його за руку й ніколи не відпущу. Ми всиновимо дитину й почнемо життя спочатку», — надіється дружина азовця.

А поки що рідний син Артема забуває його голос.

Ганна та Олег: донька росте, не знаючи тата

«Коли виходила заміж за Олега, не дуже розуміла, що значить бути дружиною військового. Про службу чоловіка знала мало. Він розділяв дім і роботу, а я прийняла цю позицію», — розповідає 29-річна Ганна Лобова.

До повномасштабного вторгнення вони жили своїми мріями, чекали на дитину.

«Недалеко біля нашого будинку розташований парк, там щовихідних пили каву. Із січня 2022-го чула розмови літніх людей про початок війни, співвідношення рублів до гривні. Допитувалася в чоловіка, але він, хоч і знав правду, хотів хоча б на якийсь час уберегти мій спокій. Тому віджартовувався», — згадує вона.

У січні в пари народилася донька. Олег забрав їх із дружиною з пологового. Побачив крихітку ще раз, коли зміг вирватися зі служби. За кілька днів перед вторгненням провів родину в інше місто – їхали в гості. 24 лютого застало їх там.

Олег як азовець боронив Маріуполь. Жінці довелося тікати з дитиною (з метою безпеки не називаємо місце проживання Ганни ні до 24 лютого, ні те, де вона перебуває зараз,— ред.).

Раз на два тижні приходили смс: «Живий».

Подзвонив аж 30 травня з Оленівки. Голос хриплий, наче застуджений чи хтось на горло тисне. Ганна закидала його запитаннями.

«Годують…», — протягнув. І все.

Ще через місяць отримала звістку від побратима, якого звільнили з полону одним із перших. Він бачив Олега віддалік. А далі був кінець липня.

«Якщо запитаєте в мене, який сьогодні день, то хай би там що за вікном — осінь, зима, весна чи літо — я застрягла в даті 29.07.2022. У ніч із 29-го на 30-те липня рф опублікувала дані загиблих і поранених в Оленівці. Олег опинився у двох списках», — згадує той страшний день жінка.

Все перевернулося всередині, думки коливалися як на терезах «вірю — не вірю». Щодня вона годинами переглядала відео з лікарень — і ось 17 серпня побачила свого чоловіка. Зойкнула. Поставила відео на паузу й завмерла. Злякалася, що божеволіє. Чи це точно він на стоп-кадрі? Чи їй здається?

«Він страшенно схуд, але неможливо не впізнати рідний голос, очі та міміку. Вони з побратимами говорили про Оленівку, але Україну жоден не звинувачував. Хоч, може, їх і змушували. Коли почула його, побачила, хотілося бігти в той донецький госпіталь. Це жахливо, коли нічого не можеш вдіяти. Минув рік, а відчуття ті самі, бо мій чоловік разом з іншими досі перебуває в полоні».

Остання новина про нього — із грудня 2022-го. З азовцем у палаті лікарні лежав військовий, якого згодом повернули в Україну за обміном. Олег просив передати рідним, що живий.

«Я вірила, що міжнародні організації відвідають постраждалих під час теракту, отримають правдиві списки, що важкопоранених із лікарень заберуть у третю країну, але цього не сталося. Ні через місяць, ні через рік», — жінка пройшла шлях від розчарування до стану самоствердження: мушу рятувати чоловіка сама.

Її голос і голоси інших родин через їхню громадську організацію «Спільнота родин Оленівки» розповідають світу про постраждалих у жорстокому теракті, який стався в Оленівці.

А їхня донька вже бігає. Вона росте, не знаючи тата.

Уляна та Віталій: «Коли людина помирає, її не перестають любити»

«Я піду далі, якщо виживу»,— писав з оточеного Маріуполя своїй нареченій Віталій Литвин.

Він працював водієм окремого загону спеціального призначення «Азов». У Маріуполі евакуйовував поранених і загиблих. Потім опинився на Азовсталі.

Уляна Осіння розповідає про свого коханого, з яким вісім років перебувала в стосунках. У них — любов із дитинства. Зустрічатися почали, коли Уляні було 13, а Віталію — 16. Вони обоє з Павлограда. Мріяли про квартиру та двох песиків. Збиралися побратися й народити «таких гарних дітей, як і ти».

«Ти — найкраще, що в мене є, повертайся», — писала дівчина листа коханому в безвість.

На той час минуло 5 місяців, відколи Віталій потрапив у полон до російських окупантів — у колонію Оленівки.

Торік 5 червня йому виповнилося 24. Трохи більше ніж за місяць, 30 липня, Уляна побачила прізвище «Литвин» у списках загиблих. Воно значилося останнім.

Уже пізніше дівчина дізналася, що він вижив тієї страшної ночі. Та вранці стік кров'ю від поранення дорогою до лікарні.

Спершу батьки, сестри, дідусь із бабусею й Уляна сподівалися, що це помилка. За місяці надія змінювалася розпачем і навпаки. Однак у жовтні минулого року росіяни передали 18 тіл українських захисників. Були експертизи ДНК — одна, друга. Виявилося, що один із загиблих — Литвин.

«Це найсильніша та найрозумніша людина, яку я знала. Я його дуже сильно кохаю. Він кращий за всіх живих. Людина померла, але це не означає, що її перестали любити. Він був би найдобрішим батьком, він дуже хотів дітей, він мав повернутися. Пройшов Маріуполь, Азовсталь, але країна-терорист забрала його життя…» — гірко видихає Уляна.

Вона мріє, щоб перед нею поставили всіх, хто наказав азовцям вийти в полон і надав гарантії, що з ними нічого не станеться. І плюнути їм в обличчя.

«Нам, рідним, постійно казали, що захисників Азовсталі не катуватимуть, бо про них знає весь світ. Минув рік. Поранених із барака «200» не повернули, тіла все ще не поховані. Дуже хочу справедливого покарання всім причетним до загибелі наших героїв. І ще, щоб обміняли всіх полонених. Щоб хлопці могли розповісти про останні слова мого Віталіка. І дуже прошу всіх: не забуваймо про Оленівку, це злочин проти людства, там убили найкращих».

Минулого тижня Уляні Осінній виповнилося 22. А за 3 дні на Павлоградському цвинтарі вона поховала свого нареченого.