ENRU

Музей на вулиці Банківській: три роки після звільнення Слов’янська

За 84 дні окупації у 2014 році у Слов’янську загинуло 119 місцевих мешканців, було зруйновано і пошкоджено 615 багатоповерхових і 1678 приватних будинків. Українська влада оцінює матеріальні збитки в півтора мільярди гривень. Слов'янськ звільнили 5 липня 2014 року.

Як змінилося місто, його настрої, як нині ставляться до подій трирічної давнини?  З цими питаннями Громадське пішло у місцевий краєзнавчий музей, де тепер працює зала «бойової слави». Тут кожен відвідувач може поруч з історією Другої світової та війни в Афганістані дізнатись і про новітню — українсько-російську війну, а також про період окупації Слов’янська.

«Як приїдуть із Західної України, так одразу питають, а де у вас Бандера»

До Слов’янського краєзнавчого музею обов’язково зазирають усі іноземці, що бувають у місті: журналісти, делегати міжнародних організацій, які займаються гуманітарною допомогою, політики тощо. Музей розташований у будівлі колишнього купецького будинку і працює майже півстоліття...

Вхід до Слов’янського краєзнавчого музею «охороняють»​ гармати часів Другої світової війни, викрадені бойвиками навесні 2014 року і повернуті на своє місце тільки через два роки Фото: Громадське

«У них така звичка — приїхали кудись і одразу в музей», — каже директора Лілія Зандєр, яка проводить екскурсію спеціально для Громадського. Просимо розповісти лише про період окупації, але жінка направляє указку в бік першого з десяти виставкових залів музею. Там — історія краю ще до появи тут перших людей.

«Коли із Західної України приїжджають, одразу питають, чого в нас Бандери нема? Я їм і кажу, що музей у нас краєзнавчий, розповідає про наш край, а в нас Бандери не було», — Лілія Зандєр зупиняється в залі раннього палеоліту.

Ми роздивляємося опудала змій.

«От кажуть нам згори, що треба зробити до сторіччя української революції експозицію. А в нас цієї революції не було просто. Не перемогла вона, що про неї розповідати?» — продовжує директорка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Кілер» чи доброволець: чому українця Марківа звинувачують у вбивстві італійського фотокора

Утім, у залі УНР ми таки знаходимо світлини жителів Слов’янська, які мали стосунок до Української народної республіки. Тут також є і манекен чоловіка у формі солдата тих часів. Біля нього — синьо-жовтий прапор.

«Ми хотіли спочатку сепаратиста, щоб хронологічно….»

Йдемо далі. Наступна — зала бойової слави. Проходимо повз портрет Сталіна. Бачимо експонати на тему Другої світової війни. На одному стенді поєднані колективізація, голодомор 1932-33 років та світлини передовиків, нагороджених за високу продуктивність праці. Лілія Зандєр скаржиться — так сталося через брак місця в музеї.

Наступна експозиція — АТО, або історія окупації і звільнення Слов’янська. За склом — манекен українського військового в повному обмундируванні.

Музейна зала, присвячена конфлікту на Донбасі screenshot з відео

«Це форма нашого українського військового, справжня. Ми показали, що прийшли наші, українські, оточили місто, та сприяли його звільненню, — пояснює директорка музею. — Тут спочатку стояв сепаратист. Бо ми хотіли, щоб хронологічно. А тепер ми його під кінець засунули. На відкриття виставки запросили СБУ. Ну, щоб все нормально було. То сепаратиста подалі сказали прибрати».

Лілія Зандєр розповідає, що нині основне завдання музею — патріотичне виховання молодого покоління.

«Вони (бойовики — ред.) пісні співали. Взяли «їдуть-їдуть по Берліну наші козаки» та переробили її так, щоб вона стала про Слов’янськ. Кожен день крутили ці пісні по радіо. У нас тут мовило московське. О 6 ранку — гімн Росії. Але так було недовго, може тиждень, не більше. Чогось це радіо потім забрали».

Тоді в місті зникло не тільки радіо, а і вода, світло, згадує жінка. По мобільному поговорити можна було з Києвом, а між собою в Слов’янську — ні.

«Навряд чи хтось там за переконання стояв. Молодь любить усякий креатив, — розповідає Зандєр про тих місцевих, що подалися тоді до бойовиків. Потім звертає увагу на інші кадри, відзняті у дні окупації. — І черги по воду та по хліб — от вони, тут в експозиції все відображено».

«Віруючі — найнебезпечніші люди…»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Три роки в одиночці»: як боєць «Азову» потрапив у донецьку колонію

«У нас на фото є, як бабки їх з хлібом-сіллю зустрічали. Віруючі — це найнебезпечніші люди. Розумієте, якщо вони фанати, і священик каже «треба», то вони йдуть уперед. Ми надто на цьому не зупиняємося, аби не соромити жителів Слов’янська, але от вам факт», — пояснює директорка музею.

По сусідству з музеєм розташована стара будівля, вона в аварійному стані, але має пластикові вікна. Це — Вілла Марія. На початку 20-го століття її збудував один з місцевих купців для коханої дружини Марії. Нині вона — пам’ятка архітектури місцевого значення.

Центр слов'янської культури Фото: Ілля Безкоровайний/Громадське

Ще за часів головування в місті Нелі Штепи (наразі перебуває в харківському слідчому ізоляторі за звинуваченням у сепаратизмі, у її справі триває суд) віллу Марію передали в користування українській православній церкві Московського патріархату. Музейники кажуть, що саме з неї навесні 2014 бойовики почали наступ на міську адміністрацію.

«У них тут і гроби одразу напоготові були. Ми бачили, як вони їх у віллу Марію заносили, — каже Євгенія, співробітниця музею. — А отець Віталій їх благословляв».

Біля входу до Вілли Марії бачимо плакат: «Центр Слов’янства». Нас зустрічає отець Олексій.

— А де отець Віталій? — питаємо у священика.
Не знаю, кудись поїхав, — усміхається він. — Я нічого про події 2014-го року говорити не можу, мене тут не було, був на іншій парафії у Слов’ янську.

Священик нарікає, мовляв, не дають відреставрувати будівлю. Музейники справді викликали комісію, яка видала припис, що будь-які роботи тут повинні здійснювати лише реставратори. Усе, що встигли священики — вставити пластикові вікна. Майже щодня сюди приходить з десяток місцевих, поговорити з отцем Олексієм про слово Боже.

«Ми хочемо зробити центр слов’янської кераміки. Розумієте, тут така кераміка, навіть в Опішню її возять. А виставляти ніде», —ділиться планами Лілія Зандєр. Разом з колегою Євгенією вона вже написала проект перепрофілювання Вілли Марії у музей.

Я взагалі людина не віруюча. Але от моя подружка Галина Іванівна, яка працювала в Донецьку, в обласному художньому музеї — вона сепаратизм не сприйняла і виїхала з міста — телефонує і каже: «Знайди псалом 29, чи який там — «Від ворогів наших» називається». Думаю, де я його знайду?.. Але в нас заповідник є на території монастиря — Святогірська Лавра. Це теж музейна установа. Я дзвоню і кажу: «Дівчата, мені потрібен псалом». Вони знайшли, прислали електронною поштою, я його роздрукувала. А вона каже: «Розклади всюди біля вікон». Я так і зробила (сміється — ред.). Розумієте, коли ти потрапляєш в таку ситуацію — ти готовий на все, і не думаєш ні про віру, ні про що. Раптом допоможе. І ви знаєте: помогло.

Виробництво кераміки в місті screenshot з відео

«Усі думають, що ми досі в окопах живемо»

Лілія Зандєр каже, що бачить лише дві перспективи для розвитку Слов’янська. Обидві відображені в експозиціях музею: це власне слов’янська кераміка, та Славкурорт, цілющі властивості якого відкрив у 1827 році військовий лікар, який лікував місцевими грязями поранених військових чугуївської дивізії.

«Я б першим відновила наш Слов’янськкурорт. Там зараз військові. Усі думають, що ми досі в окопах сидимо, люди сюди бояться навіть курсовки (путівки на лікування — ред.) купувати. Таких лікувальних грязей ніде в Європі немає. І чому це нікому не треба — я уявлення не маю. У кращій будівлі Славкурорту військові живуть. Ну нащо військових на курорт заселяти?», — бідкається Зандєр.

Славкурорт Фото: Анна Тохмахчі/Громадське

Під час окупації у 2014 на курорті розташовувалася база бойовиків, потім, коли місто звільнили, почали базуватись українські військові. Нині 95 десантна бригада займає два з трьох санаторіїв Славкурорту. І лише один з них знову приймає хворих зі складними травмами хребта.

«Дати б це якомусь закордонному ділку, та він би мільярдером став. Ну і реклама, звісно, потрібна. Нема ніде такого. Людей на ношах привозили, вони йшли звідси своїми ногами. Ще в 1903 грязі нашого курорту в Бельгії на конкурсі взяли гран-прі», — пояснює директорка музею.

На цьому екскурсія закінчується. Але коли ми прощаємось на ґанку музею — Лілія Зандєр вирішує її продовжити. Жінка розповідає про мандри двох гармат часів Другої світової, які встановлено на вході до музею.

Один з санаторіїв Славкурорту приймає хворих зі складними травмами хребта screenshot з відео

Музей, бойовики, українська армія і дві гармати другої світової

У 2014-му, коли у Слов’янську все тільки починалося, бойовики звели неподалік музею блок-пост, розповідає директорка. Для нього забрали й музейні гармати. Лілії Зандєр пообіцяли їх повернути та навіть пофарбувати, якщо буде чим. Але, коли відступали, покинули гармати край дороги.

У 2014-му бойвики, коли відступали, покинули гармати край дороги (архівне фото) Фото: Громадське

«І тут наша українська доблесна армія загребла наші пушки і повезла їх геть»​.

Чотири місяці директорка музею шукала гармати. Писала листи в Міністерство оборони, командирам Збройних сил. І врешті знайшла. На виставці трофейної техніки з АТО біля музею Другої світової війни.

«Наш співробітник колись на цих пушках написав «не чіпайте, це експонат музею» — у нас і фото є. Хтось подзвонив і каже: відкрийте інтернет, ваші пушки стоять в Києві. Женя тоді в Києві була, але коли приїхала, то гармати вже зникли. Так, у них був розум виставляти пушки... Це ж АТО, а пушки наші часів Другої світової війни! І коментар в інтернеті — «сперли в якомусь музеї». Авжеж, так і є»​, — обурюється Лілія Зандєр. «Пушки нам повернули, а Констянтинівка й досі без свого танка», — додає Євгенія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Концепція деокупації: як Олександр Турчинов пропонує звільняти Донбас

Підрозділ ЗСУ, який займається військово-цивільним співробітництвом, повернув гармати 5 травня 2016 року — рівно через два роки після їхнього викрадення.

«Вони — одна 42 року, інша 41-го. Усе місто раділо, як наші пушки вернулись. Мер помагав розвантажувати. Кажуть, наш мер сепаратист. Але я не підтримую. Людину огульно так не можна. У нас зараз така ситуація: якщо не так мислиш як я, то ти сепаратист. Але це неправильно… От наші священики — так, сепаратисти, — Зандєр киває в бік Вілли Марії. — Але дивіться: табличка ось — вулиця Банківська. Була Юних комунарів до декомунізації. Але тут ніколи банку не було. А там далі у нас вулиця Музейна, там теж ніколи музею не було. Ну це так — нюанси….».

Гармати повернулись на своє місце рівно через два роки після їхнього викрадення - 5 травня 2016 року Фото: Громадське

Підписуйтесь на наш канал в Telegram