Узимку 2015-го боєць «Азову» Євген Чуднєцов потрапив у полон до самопроголошеної «ДНР». Про його долю стало відомо з відео, яке оприлюднили російські та сепаратистські медіа.

Торік у «ДНР» Євгена засудили на 30 років колонії суворого режиму. На початку процесу, який відбувався за кодексом «ДНР», що передбачає смертну кару,  «прокурор» вимагав розстрілу. Однак після втручання міжнародних правозахисників вирок змінили.

29 червня Євгену виповнилося 27 років, з яких два з половиною він провів у полоні. Громадське розповідає історію одного зі 132 українців, які перебувають в полоні бойовиків.  

«Боже, хоч хтось про нас пам’ятає!», — дивується Ніна Чуднєцова, коли ми вперше телефонуємо, щоб поговорити про онука. Їй сімдесят п'ять. Вона не вірить, що встигне побачити Євгена на волі.

Упродовж останніх двох років він перебував в одиночній камері донецького СІЗО, а нещодавно його перевели до колонії у Макіївці. У Міжвідомчому центрі з обміну полоненими при СБУ кажуть, що Чудєнцов — один із 53 українців, яких підтверджують представники ОРДЛО та один із перших у списку на обмін. Але поки переговори щодо обміну не приносять результатів. Його повернення чекають бабуся, молодші брат і сестра. 

«Правий Донецьк»

Євген Чуднєцов народився в Макіївці 29 червня 1990 року. Змалку займався різними видами спорту: від міксфайту до самбо. Багато читав, цікавився політикою та езотерикою, скандинавською міфологією, рунічним письмом. Має татуювання — чорне сонце на плечі, яке йому зробив друг Антон Демідьонок. Хлопців познайомили футбольні фанати.

Друзі були частиною правого руху Донецька. «Ми збиралися біля «Голови» (місце біля Донецького драматичного театру). Раніше можна було в будь-який момент, без проблем, стрибнути в машину і проїхати з Макіївки по прямій до Донецька. Це було рідне місто. Ми обмінювалися літературою, музикою, ідеями. Їздили один до одного в гості». 

Антон розповідає, що ще у 2005-му, під час помаранчевого Майдану, Євген перебував в одному середовищі з проросійським сепаратистом та засновником організації «Донецька республіка» Андрієм Пургіним:

«Женя мав стосунок до його організації «Євразійський союз молоді». Але це були хлопці, з якими ходив до школи або жив в одному районі, за компанію так би мовити». Коли у 2007 році Антон з Женею познайомились, той уже дотримувався проукраїнських поглядів.

З Макіївки в «Азов» 

АТО для Чуднєцова почалося з того, що в сусідній під’їзд прилетів снаряд. «Він до останнього сидів перед комп’ютером, читав, готувався до іспитів, — розповідає друг. — Наскільки мені відомо, в нього виник конфлікт з ДНРівцями. Старі «друзі» попередили: «за тобою вже виїхали, маєш 20 хвилин». Євген зібрав усе необхідне і поїхав прямо в «Азов», куди покликав знайомий».

Близькі Євгена припускають, що конфлікт міг бути пов’язаний з патріотичними дописами, які він публікував на своїй сторінці Вконтакті незадовго до втечі.

Сім’я Євгена довго не знала, що він пішов на фронт. За словами друга, Олексія Юкова, він свідомо про це не повідомляв, аби їм не нашкодити. Але згодом таки розповів матері, що служить в «Азові». Євген підкреслював, що родина «вкрай негативно» поставилась до його вибору.

«До нього регулярно приїздила мама, і він завжди віддавав їй більшу частину своєї зарплати. Це мене дуже надихало. У неї тоді нічого не було, Макіївка на той момент була дуже сумбурною», — розповідає побратим Євгена, боєць «Азову» Артем Шевченко (прізвище змінене на прохання мовця з міркувань безпеки). Він познайомився з Чуднєцовим у вересні 2014 року в Маріуполі, на одній із баз. Хлопці разом служили в АТО до кінця Широкинської операції. 

«В останній день ми варили суп, почався сильний обстріл. Тоді ми роз’їхалися. Усе було дуже хаотично, — «Азов» в перемішку з сепаратистами. По БТРу, в якому він їхав, поцілив танк. Женя та багато людей з його полку отримали осколкові поранення і контузії. Коли його взяли, він був не в стані оборонятися», — розповідає Артем. 

«Прес-конференція»

«В «Азов» я попав добровільно, в середині жовтня 2014-го, — розповідає Чуднєцов під час «прес-конференції», яку влаштували для російських ЗМІ. На обличчі синці, гематоми, зламані кілька передніх зубів. — Мене покликав мій друг. Не буду розповідати, які були обставини, але вони були такими, що мені потрібно було їхати з Макіївки».

Завдяки цьому відеозапису, а пізніше й інтерв’ю російського журналіста Євгена Піддубного, побратими дізналися, що Чуднєцов живий. Нині друг, який покликав Євгена в батальйон, звільнився з «Азову», перебування Чуднєцова в полоні не коментує. 

У відеороликах, оприлюднених російськими ЗМІ, Чуднєцов каже, що добровільно здався в полон: «Останні дні я часто думаю, чому. Може тому, що перестав хотіти воювати». 

Бабуся Євгена розповідає, що «азовці» запевнили: його змусили сказати так, аби вберегти життя: «Я думала, що не переживу всього цього». За словами Артема Шевченка, його залишили живим, щоб створити ажіотаж навколо самого факту затримання бійця «Азову». 

Без мами

Через те, що Чуднєцову не надали першої медичної допомоги, розвився плеврит, його госпіталізували до тюремної лікарні. Антон Демідьонок розповідає, що потім Євген, разом з полоненими кіборгами, розміновував поля і прибирав трупи в донецькому аеропорті:

«Ми зідзвонювалися з жінкою із Маріуполя, батько якої сидів з Женею в одній камері. Поки був контакт, ми передавали передачі, але зараз такої можливості немає. У людини підтримки ніякої».

Ще до «засудження», коли Євген був у полоні, його матері діагностували важке захворювання. Декілька разів вона їздила і просила побачення із сином, але їй щоразу відмовляли. Півтора роки тому вона померла.  

Вирок за півгодини

«Судові засідання» щодо Євгена Чуднєцова відбувалися тричі. Проти нього порушили чотири кримінальні справи, засудити змогли за двома статтями «Кримінального Кодексу ДНР» — проходження підготовки в екстремістській організації та повалення конституційного ладу.

Чуднєцова також намагалися звинуватити в тортурах і знущаннях над людьми, але не знайшли ані свідків, ані потерпілих, які б це підтвердили.  

«У нього не було адвоката, на процес не змогли потрапити ні його родичі, ні представники міжнародних моніторингових місій. Про жодну подобу належної судової процедури тут говорити не доводиться», — каже головна дослідниця організації Human Rights Watch з питань Європи та Центральної Азії Тетяна Локшина.   

Сестрі Чуднєцова Алані дозволили приїхати лише на третє засідання, але, у призначений їй час, суд уже закінчився, — «вирок» було винесено за півгодини.

«Я побачила Женю мигцем, уже після засідання, розплакалась… Йому надягнули наручники і він пішов», — розповідає сестра. 

«Алана, тридцять!» (вирок — 30 років), — устиг вигукнути сестрі Євген під час конвоювання.

Адвокат Чуднєцова на дзвінки не відповідає. Довгий час родичам відмовляли у зустрічах з Євгеном. Лише у травні цього року дозволили бачитись раз в місяць.  

50 хвилин свободи

«Спілкуємося через скло, дають годину. Розмовляємо ні про що: про сім’ю в основному. Йому дають гуляти на даху тюрми 50 хвилин на день. Ніхто до нього не приходить, сидить у підвалі, де відбувають пожиттєвий термін, а там немає зв'язку», — розповідає Алана Чуднєцова.

Представники моніторингової місії ООН з прав людини в Україні повідомили Громадському, що не мають доступу до українських полонених на Донбасі.  

Правозахисниця Олександра Матвійчук каже, що потрапити в «ДНР» ні до Євгена, ні до інших заручників українські правозахисники не можуть: «Червоний хрест лише минулого року допустили, щоб вони відвідали ув’язнених в ОРДЛО. Тільки в жовтні минулого року представник ОБСЄ Тоні Фріш уперше відвідав полонених. Для нас, правозахисників, це просто неможливо».   

Торік, під час візиту в самопроголошену «ДНР», до Євгена Чуднєцова намагалася потрапити народна депутатка Надія Савченко.

«Я запитувала про нього і чи можна його побачити. Він якраз був тоді на межі засудження, і мені не дали до нього доступу». Тоді Савченко вдалося відвідати вже «засуджених» військовослужбовців.

«Стосовно умов хлопців, яких я бачила, — а це переважно спецназівці третього кіровоградського полку, — то в’язниці, у яких вони перебувають, особливо не відрізняються від України. Дуже старі будівлі, грибок, туберкульоз, клітки, — звичайно все погано».

Однак, за словами депутатки, українські заручники в «ДНР» не мають базових прав людини та прав ув’язненого, зокрема не можуть отримувати передачі та спілкуватися з рідними: «Вони перебувають в ізоляційних умовах, так як я перебувала в Росії».  

Наступний обмін

Екс-командир «Азову» Андрій Білецький каже, що факт приналежності до полку суттєво ускладнює звільнення Чуднєцова. «Він, наскільки відомо, переведений у 32-гу колонію Макіївки, Донецької області. Його тримають не разом з усіма військовополоненими, він вважається зрадником і так далі, тому що для них він — «громадянин ДНР» і становище його значно гірше, як і становище другого полоненого азовця «Севастополя», який зараз перебуває в Росії». 

В офісі Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, який долучився до мінського процесу в частині верифікації (підтвердження або встановлення осіб, які сторони бажають обміняти) запевняють: питання обміну вперше за вісім місяців зрушило з мертвої точки.

«В середу (21 червня) на мінській зустрічі було прийнято процес верифікації і я сподіваюсь процес обміну розблоковано», — каже представник Уповноваженого ВРУ з прав людини Михайло Чаплига.  

Савченко, у свою чергу, припускає, що процес обміну може відновитися приблизно з 5 липня:

«Сподіваюся, що Євгена також можна буде забрати, тому що він уже засуджений. А політика на окупованих територіях така, як і в Росії, що до засудження вони людей не повертають».  

Загалом у списках на обмін є 132 українських заручники.

/Ілюстрації: Тора

Підписуйтесь на наш канал в Telegram