Я вивчаю проблему незаконного насильства в міліції з 1998 року. Працював зі статистикою, кримінальними справами, брав інтерв'ю у в'язниці в селі Макошино (Менська виправна колонія №91 у Чернігівській області, яка вважається однією з найбільш закритих — ред.), сидів в архівах внутрішньої безпеки і проводив опитування як населення, так і жертв насильства.

За ці роки я бачив справді все, що може зробити людина, якщо вона впевнена у своїй безкарності — піти на крадіжку, вбивство, катування, торгівлю наркотиками, викрадення людей. Увесь цей час я чув, що «міліція — це частина народу». Це часто повторювали генерали, які хотіли розділити відповідальність за те, що роблять їхні підлеглі зі звичайними громадянами. Відповідальність, розділена на мільйони, фактично зникає.

Є й інші способи уникнути відповідальності і залишитися безкарним. Наприклад, з допомогою колег знищити докази на місці злочину, втратити зразки для експертиз, або, врешті-решт, натиснути на потерпілого і його сім'ю.

Всі методи добрі, коли вони працюють. Особливо, якщо розслідування ведуть твої колеги або їхні знайомі. Адже, скільки б ми не реформували поліцію, прокуратуру, не створювали нові органи розслідування, всі вони будуть виключно державними, а це означає — взаємопідлеглість з іншими правоохоронними органами. Зрештою — ворон ворону око не виклює.

Якщо довго дивитися на статистику злочинів, скоєних працівниками міліції, а потім поліції, то можна побачити, що там не буває злетів і падінь. Усі працюють на свій показник — і внутрішня безпека, і прокуратура, тож зміни і зайві запитання їм ні до чого. Так було і так є, винятком був ​​2014 рік, але це лише підтверджує правило. Дивно, що в 2014 році запит на зміни в системі у поліцейських був навіть вищим, ніж у звичайних громадян. Вони справді думали, що це можливо. І я теж.

Думаю, що ступінь розчарування у них не менший, аніж у нас. Безглуздо вкотре повторювати, як і з чого починалася ця «реформа». Карнавал у ЗМІ та соціальних мережах був настільки інтенсивним, що люди досі запитують: «Це нова поліція чи стара?», тегають у Facebook [Арсена] Авакова (голова МВС — ред.) або [Антона] Геращенка, наївно вважаючи, що щось таки  змінилося, і це просто випадковість.

Те, що все буде як і раніше, особисто я зрозумів відразу після розстрілу БМВ у Києві і патрульного, якого так і не покарали (йдеться про справу патрульного поліцейського, який в лютому 2016 року під час погоні за водієм «БМВ» на підпитку застрелив людину — ред.).

Стало ясно, що реформи не буде — ніхто не хоче міняти стару систему, де безкарність є складовою лояльності і мотивації. «Роби, що кажуть, а ми тебе прикриємо, коли треба буде» — ця теза вела на штурм Майдану співробітників «Беркуту», а потім з нею ж їх відправили в АТО. З цим девізом поліцейських змушують працювати без вихідних і відпусток, без оплати понаднормових годин.

Безкарність — нематеріальний актив, який багато хто отримує, як нагороду за виконання будь-яких, навіть найдивніших завдань керівництва. І саме тому справжня реформа поліції почнеться тоді, коли безкарності покладуть край.

Незалежна система збору скарг на поліцію, участь громадськості, аудиторів, парламенту в розслідуванні скарг і злочинів поліції, — всі ці моделі давно працюють в інших країнах, але припадали пилом на столах не одного міністра внутрішніх справ в Україні, і чинний — не виключення, а ми тим часом бачили Врадіївку (справа про групове зґвалтування і жорстоке побиття дівчини співробітниками Врадіївського райвідділу міліції в червні 2013 року — ред.), Криве озеро (справа про вбивство у серпні 2016 року, в якій фігурували співробітники поліції — ред.), смерть Каті Гандзюк (після замаху в липні 2018 року в Херсоні громадська активістка Катерина Гандзюк через отримані травм померла — ред.) і ще сотні інших історій, кожна з яких страшніша за попередню.

І сьогодні, після смерті дитини, залишається одне питання — яку ще ціну треба заплатити, аби поліція перейшла під контроль суспільства? Кого ще треба вбити, щоб вона перестала розслідувати свої злочини сама або разом з іншими державними органами? Мені просто хочеться почути відповідь, скільки ще людей повинні постраждати, аби стало остаточно зрозуміло — це не «окреме гниле яблуко в кошику», це кошик, який нікуди не годиться.



Поділитись: