Смерть, похорон, ще один похорон і вічне життя Тараса Шевченка

Як 160 років тому помер Тарас Шевченко, як його ховали вперше, вдруге й чи ховатимуть ще й утретє? 

hromadske публікує текст від проєкту «Амнезія».

Свій останній день народження Тарас Григорович провів у ліжку, страждаючи від водянки. До нього навідувалися друзі, зачитували святкові телеграми («Полтавці поздоровляють з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий!»), але Шевченко лише просив більше опіуму та безперестанку перепитував, коли приїде лікар.

Лікар мало чим допоміг. Вночі стан погіршився, Шевченко уже навіть не міг лежати; сидів, стогнав, гасив і знову запалював свічку.

На світанку трохи відпустило. Шевченко випив склянку вершків, попросив слугу заварити чай і прибрати у спальні; спустився в майстерню, охнув і упав мертвим.

Його смерть була трагедією, але далеко не сюрпризом. Останніми роками в Тараса Григоровича був цілий «букет» болячок. Спершу привезений із заслання ревматизм, який перетворився на ваду серця; потім поліартрит і цироз печінки, а насамкінець ще й водянка. Восени 1860-го стало геть зле, протягом майже всієї зими Шевченко не виходив зі своєї маленької задушливої кімнати.

Похорон у Петербурзі

Друзі Шевченка добре знали про його бажання повернутися до рідної України, нехай навіть у труні. Сумнівів не було: Тараса треба ховати на Батьківщині.

Однак такий проєкт потребував серйозної підготовки та грошей, тому тіло поета тимчасово поховали в Петербурзі на Смоленському кладовищі. В куточку, куди сам Шевченко нерідко навідувався й навіть робив там замальовки.

На панахиду набився повний храм. Було багато знаменитостей: Костомаров, Чубинський, Лєсков, Куліш та інші.

Очевидці згадують, що присутні зачитали десяток урочистих промов, і ще кілька — вже на кладовищі під мокрим снігом. У натовпі штовхався невідомий пан із текою літографічних портретів покійника; його торгівля йшла досить жваво.

Багато хто з відвідувачів відірвали від траурного вінка по кілька листочків на пам'ять. Пізніше, уже під час подорожі труни в Канів, фанати Шевченка будуть не настільки скромні — натовп буквально розриватиме вінки на частини.

Через декілька тижнів у Петербурзі на честь Шевченка влаштували концерт (чи радше щось на кшталт «квартирника») з українськими народними піснями.

Сама подорож тіла в Україну почалася 8 травня. Організацією зайнялися Григорій Честаховський та Михайло Лазаревський.

Перепоховання в Каневі

«Що ж се ти, батьку Тарасе, од'їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з сього світу без сеї останньої честі», — промовив Пантелеймон Куліш і вкрив свіжовикопану труну червоною китайкою.

Тканина швидко потемніла під дощем. Погода того дня була ще гіршою, ніж на похоронах.

Труну встановили на чорні дроги (це такий візок без кузова, постамент із колесами), і сумна процесія рушила на південь.

Остання подорож Тараса Григоровича тривала два тижні й була схожою на гастролі рок-зірки. Москва, Тула, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин: у кожному населеному пункті, де вони зупинялися, збігалися гімназисти, інтелігенція та прості витріщаки. Всюди правили панахиди, іноді навіть двічі-тричі. В Орлі труну зустрічав полковий хор, який голосив похоронний марш, скомпонований капельмейстером із пісні «Не ходи Грицю на вечорниці».

Нарешті священний труп прибув під Київ, де його вже чекали родичі та, знову-таки, купа палких студентів.

Тут виявилося, що думки про місце для поховання у близьких Шевченка не збігаються. Багато хто пропонував саме Київ — наприклад, на кладовищі Видубицького монастиря, в компанії генералів, купців та інших «мажорів». Також лунала ідея облаштувати могилу на Щекавиці й поставити там величезний дубовий хрест (так паломники, які йдуть із-за Дніпра, бачитимуть Шевченка, а сам Шевченко бачитиме Дніпро).

Названий брат Шевченка Варфоломій обрав другий варіант, навіть уже купив хрест і могилу на Щекавиці. Але Честаховський запевнив його, що сам Шевченко озвучив своє останнє бажання абсолютно чітко: ховати в Каневі. Що, взагалі-то, не зовсім правда: жодного заповіту у покійника не було, петербурзькі організатори перепоховання з ним в останні хвилини не сиділи, а самого Шевченка перед смертю більше цікавив опіум.

В будь-якому разі, Варфоломій відступив. Канів так Канів.

Спершу процесія затрималася на день у Микільській Слобідці. Місцеві фанати хотіли везти труну просто через центр Києва до університетської церкви, не чекаючи жодних дозволів. Але на такий сміливий крок не наважилися.

Місцева влада взагалі дуже напружувалася через ці дивні й непомірно гамірні похорони.Врешті домовилися відслужити панахиду в Церкві Різдва Христового (в тій, що на Поштовій площі) — але без жодних промов і збіговиськ у центрі.

Труну понесли через Ланцюговий міст (там, де зараз міст метро) і далі набережною. Постійно зупинялися, щоб послухати черговий спіч або що-небудь заспівати (київські студенти навіть винайняли музикантів). Біля самої церкви їх уже чекав кількатисячний натовп. Промови закінчились, але співи тривали. Під час панахиди до труни проштовхнулася невідома жінка й мовчки поклала терновий вінок.

Подорож продовжилася на пароплаві Дніпром. Того року була велика повінь, через це пароплав не зміг нормально пристати до берега в Каневі — зупинився на чималій відстані. Як донести свинцеву труну на берег? Пробували на руках, але відразу зрозуміли, що це погана ідея: іти довелося угруз у воді, ще й непевним багнистим дном. Маленький баркас не витримав би ваги, а великий сів би на мілину.

Упоралися з допомогою звичайного возу, в який замість коней запряглися люди. Шевченко нарешті опинився на рідній землі.

Його віднесли в церкву, де він пробув ще три дні, перш ніж упокоїтися під землею. Григорій Честаховський і Варфоломій Шевченко знову почали сперечатися стосовно місця для могили, і Варфоломій знову відступив. Вибрали тихе місце на горі, подалі від церкви та людських очей.

На третій день (22 травня за новим стилем) протоієрей відслужив заупокійну обідню. З довколишніх сіл сходилися люди. Далеко не всі розуміли, що це за такий важливий пан вирушає на той світ, але Честаховський радо проповідував велич батька Тараса всім охочим.

«Так ось чого люд коло мене ходив роєм: йому хотілось слова, а я не скупився на цей товар, — пише Честаховський в одному з листів. — Любі канівські дівчата везли батька України добрих верстов з вісім або і усіх десять, бо треба було далеко, далеко кругом об'їжджать лісом. Котрі дівчата не мали де притулиться до Кобзаревого воза, напали на ліс і давай ломать віти і устилать дорогу Кобзареві. Як везли, то поперед усієї процесії несли портрет Кобзарів, і весь люд до малої дитини бачили, який він був живим».

«Опустили біле тіло в гроб і начав народ розходиться, — продовжує Честаховський. — Потім ми повечеряли і розійшлись, а декоторі остались ночувать на Тарасовій горі, і усю ніч огнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі зі свяченими».

Вічне життя

«У передмісті Канева є один артист. Одні називають його Грицем, інші кажуть, що цей Гриць є старий селянин, що воскрес після 16 років смерті, — читаємо в записці одного чиновника за 15 липня 1861 року, адресованій князю Лобанову-Ростовському. — Головним чином він перебуває на могилі Шевченка і ходить околицями, спілкуючись з місцевими».

Цим «зомбі»-Грицем був уже згаданий художник Честаховський. Він справді залишився в Каневі й активно сіяв смуту — принаймні, якщо вірити кільком десяткам рапортів і листів, які написали перелякані чиновники та дрібні силовики протягом літа 1861-го.

Гриць ходив у дивацькому народному одязі; збирав на могилі Шевченка націоналістичні «тусовки»; роздавав селянам брошури Шевченка та Куліша (надто добре заходили екстремістські уривки з «Гайдамаків»); агітував за повстання і звільнення Малоросії; проповідував воскресіння Тараса Григоровича.

Подейкували, що під його керівництвом до Канева привезли кілька ящиків холодної зброї. Ходили чутки, що селяни жадають насильства та готують криваву «Тарасову ніч».

На тлі цього всього Шевченко швидко став містичною фігурою. В одному з секретних рапортів читаємо, що в народі активно ходили легенди про чудодійну силу мертвого поета. Наприклад, одна жінка помолилася до Шевченка, і її скалічений син одразу одужав.

Складно зрозуміти, де в цих рапортах правда, а де перебільшений страх перед народним бунтом (другого, здається, таки більше). В усякому разі, ближче до кінця літа до Канева спрямували кілька тисяч військових, а Честаховського взяли під пильний нагляд (однак не заарештували за браком доказів). Згодом його сліди губляться.

Тарасова ніч не відбулась, але могила Шевченка таки стала без перебільшення культовим місцем.

У 1930-х прах Тараса Григоровича знову потривожили, цього разу вже радянські могильники. Комуністи дуже любили поета-революціонера й активно займалися його канонізацією. Новий величезний меморіальний комплекс із помпою відкрили у 1939-му.

І от минуло вже більш як півтора століття від дня смерті, а привид Шевченка продовжує бродити Україною, і тіло його продовжує крутитися у свинцевій труні, і нема спокою великому Кобзареві. Можливо, варто знову поховати Тараса Григоровича, щоби його душа нарешті заспокоїлася. З третього разу має вдатися.

Автор: Назар Шешуряк