Смугастий, сумчастий, живий? Чи міг український зоолог зустріти тасманійського тигра та чи справді ці тварини вимерли

Сумчастого вовка, або тасманійського тигра, можна назвати одним з найбільш розшукуваних вимерлих видів тварин. Офіційно останній його представник помер у 1936 році. З того часу сотні людей розповідали, що зустрічали цю тварину в природі, але переконливих доказів так і не надав ніхто. Не всі свідчення викликають довіру, але є й такі, що заслуговують на увагу.

hromadske розповідає історію про те, як український зоолог Сергій Парамонов міг стати останнім, хто зустрів тасманійського тигра — через 13 років після того дня, коли ці тварини офіційно зникли. А також про те, чи могли вони дожити до нашого часу.

«Ми знайшли тилацина»

Нейл Вотерс — один з тих ентузіастів, які вірять, що сумчастий вовк, або тилацин, досі зберігся у віддалених куточках Тасманії, і намагаються це довести. Кілька тижнів тому він оприлюднив відео під лаконічним заголовком «Ми знайшли тилацина». У ньому пан Вотерс розповідає, що автоматичні камери зафіксували кількох тварин, які, на його думку, є представниками того самого зниклого виду. Серед них є дитинча — і це чудові новини: сумчасті вовки не лише дожили до нашого часу, але й продовжують свій рід.

Фото Нейл Вотерс надіслав природоохоронцю й натуралісту Ніку Муні. І отримав відповідь, що, швидше за все, на не надто якісні знімки потрапив тасманійський падемелон — невеличкий кенгуру, якому, на щастя, поки нічого не загрожує. Але це майже точно не сумчастий вовк.

Люди, собаки й хвороби проти сумчастого вовка

Двісті років тому, коли європейці почали колонізувати Тасманію — острів, розташований на південь від австралійського континенту, — там мешкала невелика, але стабільна популяція цих тварин. Завбільшки з середнього розміру собаку, вони справді зовні дещо схожі на вовка, а з тиграми їх споріднює лише смугастий малюнок на задній частині тулуба.

Але з погляду зоологічної систематики нічого спільного ані з тиграми, ані з вовками вони не мають. Як і решта сумчастих, тилацини належать до окремої великої гілки ссавців.

На той час на материковій Австралії сумчастий вовк зник або майже зник. Вважається, що до цього доклалися як собаки динго, так і корінне населення Зеленого континенту.

В Тасманії європейські колонізатори також почали винищувати цих тварин, зокрема й тому, що вони буцімто нападали на овець. В кінці XIX — на початку XX століття уряд Тасманії платив один фунт за мертвого дорослого тилацина і по 10 шилінгів за цуценя. Сьогодні ми знаємо, що сумчастий вовк просто не здатен впоратися з вівцею.

Справедливості заради слід сказати, що людська зброя була не єдиною загрозою для тилацина. Свою негативну роль зіграла конкуренція з боку диких собак, знищення природного середовища і хвороби тварин. Так чи інакше, на початку XX століття популяція найбільшого сумчастого хижака на планеті опинилася на межі зникнення.

6 вересня 1936 в зоопарку Хобарт у Тасманії помер тилацин Бенджамін — як вважається, останній представник свого виду. Але з того часу було багато повідомлень, що там чи там знову бачили одну з цих тварин.

Ще дивовижніше те, що подібні свідчення надходили не лише з Тасманії, але й з материкової Австралії, де вікно для таких зустрічей мало зачинитися кілька тисяч років тому. Але в 1949 році на одну з них, — можливо, останню в історії, — встиг потрапити український зоолог Сергій Парамонов.

Війна, музейні комахи та їхні дослідники

Постать Парамонова донедавна була невідомою широкому загалу. Така невідомість, з одного боку, зовсім не відповідає внеску Парамонова в науку, багатогранності його особистості й нетривіальному життєвому шляху. З іншого — вона має просте пояснення: за радянських часів говорити про нього вголос було небезпечно.

Щоб зрозуміти, чому так сталося і як український ентомолог по Другій світовій війні опинився в Австралії, нам треба повернутися до Києва 1941 року. Коли до загадкової зустрічі на Зеленому континенті лишалося вісім років, столицю України окупувала німецька армія, а Сергій Якович Парамонов очолював тоді зоологічний музей.

Це був підрозділ Інституту зоології, а сьогодні — частина Національного науково-природничого музею НАН України. Все це розташовано в одному великому будинку, що виходить на вулиці Володимирську, Богдана Хмельницького та Терещенківську в самому центрі столиці. Чому це суттєво, ми дуже скоро дізнаємося.

Червоноармійці перед тим, як залишити столицю України, підірвали вокзал, насосну станцію, хлібзаводи, магазини, поштамт та інші важливі об’єкти. Наостанок вони висадили в повітря мости через Дніпро.

«Командування Червоної армії вирішило віддати Київ німцям у такий спосіб, як Москву Наполеонові — у 1812 році», — пише у статті «Справжнє життя Сергея Лєсного» дослідник біографії та наукової спадщини Парамонова, відомий сучасний ентомолог Валерій Корнєєв.

Про те, як Парамонов, або Парамонів, як його ще називають, став «Лєсним», ми теж дізнаємося згодом.

Але червоноармійці встигли висадити в повітря не все, що планували. Хтось показав німцям, де було закладено вибухівку в будинку Педагогічного музею, Оперному театрі та тому самому будинку, що прихистив Інститут зоології, природничий музей і Академію наук.

Хоча сам Парамонов пізніше казав, що про мінування німці дізналися від полонених мінерів, але є інша версія. У спогадах зберігачка фондів музею Євдокія Решетник пише, що цю інформацію німцям повідомив саме Парамонов.

Принаймні мотив у нього був цілком очевидний. В музеї зберігалися зоологічні колекції, зібрані багатьма дослідниками в різних куточках планети. Якщо вони загинуть – відновити їх неможливо за жодні гроші, і вони назавжди будуть втрачені для науки.

Аби мати бодай наближене уявлення про розмір цих колекцій, слід сказати, що два роки по тому німці вивезли до себе як трофеї з київського Зоологічного музею понад 100 тисяч комах. А ще тисячі шкурок птахів і ссавців. Разом з ними німці відправили співробітників Зоологічного музею, зокрема й Парамонова — спочатку він опинився в окупованій Познані, а потім в Берліні, де дивом дожив до завершення війни.

Вигадане минуле й нове життя

Коли війська союзників захопили столицю Німеччини, Парамонов змушений фальсифікувати свою біографію, щоб його в жодному разі не відправили до Радянського Союзу, як це робили з усіма переміщеними особами. Адже в себе вдома він — зрадник батьківщини з усіма передбачуваними наслідками.

У життєписі Сергія Парамонова 1945-46 років є чимало суттєвих прогалин. Але ми точно знаємо, що завдяки науковому авторитету, підтримці закордонних колег та майже цілковито вигаданій біографії він опиняється в Австралії як науковий співробітник CSIRO (Державного об’єднання наукових та прикладних досліджень). Там раді взяти на роботу одного з найкращих фахівців світу у своїй галузі. А він радий досліджувати своїх двокрилих, які саме там, в Австралії, вивчені ще дуже мало.

Листопад 1949 року, Новий Південний Уельс

Саме там і сталася та сама зустріч. Як пише сам Парамонов, під час однієї з ентомологічних експедицій на південному сході Австралії він спостерігав поруч з дорогою «ссавця розміром з середнього собаку, сірувато-бурого, з хвостом дивної форми, сильно розширеним при основі, та задніми ногами, на яких були майже чорні горизонтальні смуги. Те, як тварина пересувалася, було цілком незвичним: її задня частина рухалася при цьому вгору та вниз. Я сподівався знайти якісь особливі сліди на піщаному ґрунті, але вони були нечіткими, розміром зі сліди середнього собаки. Я спостерігав за ним дуже обережно і сподівався обговорити мої спостереження з колегами, але вони тоді збирали матеріал на іншому боці дороги. Пізніше, вже в Кенбрі, я знайшов малюнок, на якому був зображений тасманійський тигр, і одразу впізнав тварину, яку зустрів під час подорожі» (переклад Валерія Корнєєва).

Зустріч тривала одну чи дві хвилини, а відстань між її учасниками була 15-20 метрів.

Вірити — не вірити?

Хтось може запідозрити Парамонова у надмірно бурхливій уяві або й у відвертому бажанні побачити невловну тварину, яка нібито зникла, але багатьох так і не переконала в цьому. Та річ у тім, що український зоолог, хоча й не приховував цю зустріч, але, наскільки відомо, особливо не прагнув привернути до неї будь-чию увагу. Лише в останні роки життя він надсилає розповідь про неї відомому австралійському біологу Тіму Елі.

Незадовго до цього науковці описали дуже добре збережені рештки тилацина з материкової Австралії, вік яких оцінювався лише в декілька сотень років, що було цілком несподівано. І це був ще один аргумент для Парамонова, що він зустрів саме тилацина.

Навіть якщо він і вигадав цю історію, то за життя вона не принесла йому ні на йоту слави. Та й складно уявити, що ентомолог світового рівня захотів би її такої сумнівної й дешевої.

Через комах до людини

Про цю історію, цілком можливо, широкий загал ніколи б і не дізнався. Якби в 1999 році до Валерія Корнєєва, який вивчає ті ж групи комах, які свого часу вивчав Парамонів, не звернулися представники Нової української енциклопедії з проханням написати статтю про його видатного попередника. Якби він із подивом не виявив, що про життя цього попередника практично нічого не відомо, а знайти якісь матеріали в архівах значно складніше, ніж це могло здаватися. Якби він не припиняв свої пошуки наступні роки, і, нарешті у 2012 році вони не привели його до Австралії, де він зустрівся з людьми, які особисто знали «Пару», як там його називали, і не працював з рукописами Парамонова та зібраними ним власноруч колекціями комах.

Завдяки Валерію Корнєєву та кільком іншим дослідникам життя Парамонова перестало бути суцільною таємницею буквально на наших очах.

Інший Парамонов, на прізвище Лєсной

На завершення слід сказати, що у видатного зоолога була й інша іпостась, в якій його знали значно краще. Під псевдонімом Сєрґєй Лєсной він писав історичні праці. Кажучи дипломатичною мовою, вони мали дискусійний характер. Наприклад, він був одним з найактивніших популяризаторів «Велесової книги», яку фахівці не сприймають інакше, як фальсифікат — псевдоісторичну вигадку.

Але водночас Парамонов-історик, такий привабливий для багатьох шукачів альтернативної історичної правди й такий далекий від справжньої історичної науки, жодним чином не зіпсував репутацію Парамонова-зоолога. Ані професіоналізм, ані доброчесність дослідника живої природи фахівці ніколи не піддавали сумнівам.

Чи міг тилацин дожити до наших днів?

У Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи тасманійський тигр значиться як «вимерлий». Поки ентузіасти-аматори не полишають спроб знайти його живим, науковці намагаються буквально вирахувати, чи це можливо. На початку року міжнародна група дослідників оприлюднила препринт під назвою Extinction of the Thylacine («Вимирання тилацина»).

Автори зібрали базу даних повідомлень про зустрічі з тилацином у період з 1910 по 2019 рік. Всього в ній опинилося понад 1200 таких подій різних «ступенів надійності». У деяких, наприклад, про зустріч з твариною повідомляли науковці або мисливці, які непогано відрізняють собаку від сумчастого вовка. А в деяких — звичайні люди, які не завжди можуть це зробити, а подекуди не дуже хочуть.

Ці та інші фактори автори дослідження врахували й шляхом розрахунків дійшли висновку, що тилацин, найбільш імовірно, зник значно пізніше в порівнянні з офіційною версією — десь на межі XX і XXI століть. Але все ще лишається шанс, що ці тварини дожили до сьогоднішнього дня в одному із важкодоступних регіонів Тасманії.

Якщо це справді так, то в найближчі 10 років одна з них, як вважає перший автор статті Баррі Брук, має потрапити у фотопастку. Якщо цього не станеться – в історії тилацина справді слід поставити крапку.