Соціальні послуги вже зараз потрібні кожному українцю

Під час війни неможливо прогнозувати, чи не опиниться ваша дитина в інтернаті, чи не отримає вона інвалідність, чи ви не втратите джерело доходу. Все це робить сім’ю більш вразливою до життєвих криз. Ще сьогодні ми впевнені, що соціальні послуги нам не потрібні, а вже завтра все може змінитися. Але на створення та розвиток соціальних послуг потрібен час, тому почати вже сьогодні — в інтересах кожного з нас.

Не кажучи вже про те, що неможливо відгородитися парканом від усіх, кому не пощастило мати стабільне життя, а кожна занедбана дитина має ризик вирости занедбаним дорослим, з ризиком для суспільства і навантаженням на соціальний бюджет.

За Законом України «Про органи місцевого самоврядування», саме місцева влада відповідальна дбати про інтереси дітей, зокрема забезпечити соціальні послуги. Але вони (послуги) розвиваються не так ефективно і швидко, як мали б. Громади не вкладають кошти в запобігання кризі або реагують «по накатаній», наприклад, віддаючи осиротілу дитину в інтернат. Для цього, окрім грошей, треба мати достатньо фахівців із соціальної роботи, спеціалістів із належним рівнем компетенцій, посильним навантаженням і достойною винагородою за їхню працю.

У чому проблема?

1. Громади не запобігають проблемі

Уявімо: хтось із батьків хворіє та не може працювати, забезпечення дитини підірване. Ситуація може бути й складнішою: дитина з інвалідністю, тож догляд відразу за декількома близькими потребує чимало зусиль та коштів. Поблизу немає дитячого садка чи школи з групою продовженого дня, де є послуга догляду для дітей з інвалідністю. Батьки взагалі могли ніколи й не чути про таке.

Зрештою, кріпне зневіра — батьки виснажуються та не знають, що робити з дитиною. Єдиний вихід — віддати її в інтернат, адже там хоча б нагодують. У дитини буде й дах над головою, і харчування, і навіть поїздки на відпочинок. Але в цій ситуації у тіні лишається безліч причин, чому таке рішення все одно не на користь дитині.

Тож у цю мить на допомогу має прийти соціальний працівник. Фахівець, який вчасно розпізнає родину на межі кризи. Він допоможе вийти зі складної ситуації, а в геть критичному випадку шукатиме для дитини нову сім’ю (патронатну чи названу). І це лише перший крок до того, щоб діти залишалися в родині.

Часто громади не вважають необхідним забезпечення таких послуг, бо ж люди не звертаються з відповідними запитами. Але такі послуги потрібно й промотувати — пояснювати, як вони працюють, і розповідати про них. Батьки банально можуть не знати, що їм готові допомогти. Та й навіть знаючи, рідко звертається по допомогу: їм «незручно», «соромно», «бояться, що скажуть люди».

2. Кошти на розвиток — у «загальному кошику»

У межах децентралізації соціальні послуги, зокрема для дітей та сімей з дітьми, покривають через податки, які повертають громадам із держбюджету.

Це мало би спростити фінансування програм, бо йдеться про суттєві кошти, хоч і дещо менші на час воєнного стану. Проте у громад немає конкретного переліку того, що вони мають зробити. Як немає і прямого зобов’язання спрямувати певну частину коштів місцевих бюджетів саме на розвиток послуг для дітей. Через це гроші витрачають переважно на те, що дає швидкі та найбільш очевидні результати для мешканців.

Зазвичай це ремонт доріг, бордюрів або фонтанів у центрі міста. Ефектність таких кроків — інформаційний капітал місцевого керівництва для чергових виборів. Натомість залучення коштів у соціальну сферу — кропітка, часто невидима робота, яка дасть результати у віддаленому майбутньому, коли чиновники можуть уже й не бути на своїх посадах.

3. Результати помітні лише згодом

Коли сім’я потрапляє у скруту, громада часто вирішує відправити дітей в інтернат. Це здається швидким і простим розв'язанням складної ситуації — проблеми немає, усім краще. До того ж більшість інтернатів фінансує область, тож місцевий бюджет теж «не страждає».

Та мало хто думає про довготривалі наслідки такого рішення. Сьогоднішні діти вже за кілька років повернуться у громаду — для них, уже дорослих, доведеться забезпечити інші послуги чи виплачувати соцдопомогу. Це так само, якщо не більше, навантажує місцевий кошторис; та й проблемні моменти з дорослими розв’язати важче. Ситуація бумерангом повертається на місцевий рівень — тільки тепер цей бумеранг не в руках громади, а прямує до неї на небезпечній швидкості.

Лише 10% випускників інтернатів успішно соціалізуються. Вони часто не вміють довіряти; будувати партнерські й особисті стосунки; не знають, як виховувати дітей — самі ж не були в сім’ях на місці дитини. Це не приносить громаді користь, загрожує зростанням злочинності та врешті-решт постійним збільшенням витрат.

4. Не всі громади спроможні розвивати послуги, навіть коли хочуть 

Не всі громади фінансово самостійні — є й дотаційні громади, які дофінансовує держава. Вони передусім підтримують найбазовіші потреби, а під час війни — просто намагаються вижити. У них можуть бути і небайдужі громадяни, і чуйне керівництво, але кошти та фахівців вони залучити не можуть.

5. Бракує кваліфікованих кадрів

Зокрема фахівців, які мали б «супроводжувати» сім’ї з дітьми та запобігати потраплянню дитини в інтернатну систему.

Якщо такі фахівці і є, то часто їхня зарплата не відповідає навантаженню. Тому люди не хочуть працювати в цій сфері.

6. Через велике навантаження соцпрацівники не встигають помітити сім’ї, які потребують допомоги. А коли помічають — реагують у найпростіший спосіб: забирають дитину з родини та влаштовують в інтернат.

7. Довкола «проблемних» сімей побутують стереотипи 

Чому ми маємо допомагати батькам, які самі не опікуються своїми дітьми? Навіщо платити податки за роботу купі соцпрацівників, якщо можна віддати дитину в інтернат? Чи повинні ми опікуватися дітьми з інвалідністю, якщо в них є батьки та профільні заклади?

8. Усе разом породжує ще одну проблему: українці з дітьми не хочуть повертатися з-за кордону.

Батьки, яких у другій половині 2022-го опитував «Європейський форум з проблем інвалідності», зійшлися в тому, що з країн ЄС до України варто перенести ставлення до людей з інвалідністю та батьків, які доглядають за дітьми. Вони мають бути певні, що не тільки перебувають у безпеці, а й соціально захищені та не відокремлені від решти суспільства.

Яке рішення?

Разом з 14 громадами, які долучилися до проєкту «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді», ми проаналізували наявні проблеми та перешкоди — і пропонуємо альтернативний механізм фінансування програм для дітей та сімей. Завдяки цьому механізму громадам вигідно розвивати саме соціальні послуги.

Механізм закріплених повноважень

Створення послуг для дітей і сімей мають бути «закріпленими» — відповідно, має розраховуватися фінансовий норматив бюджетної забезпеченості на дитину. Держава за бюджетами територіальних громад закріплює для цього частину загальнодержавного податку і в такий спосіб гарантує, що гроші будуть у кошторисі.

Місцеве самоврядування натомість зобов'язане витратити на програму не менш як 72% від розрахованого за вказаними нормативами. Але водночас може самостійно вибирати з «меню» напрямків залежно від локальних пріоритетів: на прямі виплати патронатним сім'ям, на профілактику чи покращення матеріальної бази.

На рівні держави потрібно:

• змінити Податковий та Бюджетний кодекси України — зменшити дисбаланс у місцевих доходах і покращити планування. Для цього прибутковий податок фізичних осіб мають зараховувати за місцем реєстрації платника — щоб податок лишався громаді. Має відбутися горизонтальне вирівнювання — коли кошти повертаються з державного кошторису в місцевий пропорційно;
• додати Київ до системи вирівнювання. А також виключити з системи перенесення податок на прибуток і внести туди єдиний податок 3-ї групи — це дозволить покращити планування доходів та витрат;
• внести Програми допомоги дітям в обсяг усіх видатків. Варто також визначити бюджетний норматив на програми в розрахунку на дитину;
• закласти мінімальні витрати на профільні програми з обласних бюджетів та бюджетів громад. 

Завдяки цьому механізму громада отримуватиме гроші з державного кошторису та зможе витрачати їх самостійно. «Українська мережа за права дитини» запропонує ці зміни профільним міністерствам.

Що можна робити вже зараз?

Громади можуть самостійно почати з маленьких кроків:

• визначити потреби в соціальних послугах на своєму рівні;
• оцінити теперішню змогу ці послуги надавати — зокрема через створення переліку організацій та спеціалістів, які зможуть узяти в цьому участь;
• спільно з громадськими організаціями відгукуватися на ініціативи міжнародних донорів, самостійно готувати заявки для проєктів;
• а самим жителям — звертатися до місцевих органів щодо соціальних послуг, бо інакше громада не бачитиме потреби їх розвивати.

Проєкт «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді» реалізовується Громадською спілкою «Українська мережа за права дитини» та став можливим завдяки Агентству США з міжнародного розвитку (USAID) і щирій підтримці американського народу через Проєкт «Підвищення ефективності роботи й підзвітності органів місцевого самоврядування» («ГОВЕРЛА»). Зміст цього проєкту не обов’язково відображає погляди USAID.