Крупний план жителя села Гуматапурам, змазаного коров'ячим послідом після святкування Дівалі в селі Талаваді, близько 282 км від Бангалора, Індія, 9 листопада 2018 року.
Фото:

EPA/JAGADEESH NV

19 листопада відзначається Всесвітній день туалету. Він покликаний привернути увагу до проблеми доступу населення планети до належної санітарної інфраструктури. Адже, за даними ВООЗ, майже 700 мільйонів людей у світі не мають доступу до будь-яких туалетів, відповідно, справляють свої фізіологічні потреби деінде.

Ми ж пропонуємо до вашої уваги три історії, які допоможуть подивитися на фекалії під несподіваним кутом. І не лише на людські.

Історичний послід

«Коли я була дитиною, ми з батьком ходили рибалити або просто на природу. І я зазвичай поверталася з подарунками для мами — дуже часто це був зимовий послід зайця чи лося. Він гарний на вигляд — схожий на драже чи цукерки, сформовані з сіна», — розповідає Євгенія Яніш.

Мама — біологиня, тому до подарунків ставилася щонайменше з розумінням. А сама Євгенія, ставши дорослою, присвятила себе зоології та археозоології й нині працює в Інституті зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАНУ. І послід тварин її, так само як і багатьох інших колег, цікавить досі.

«Це дуже цінне джерело інформації для мисливців, зоологів і натуралістів. Бо часто послід є видоспецифічним. Це означає, що за його розміром, формою та кольором можна визначити вид тварини, яка його залишила, а також пору року, у яку це трапилося, й іноді навіть стать тварини», — розповідає Євгенія Яніш.

І, звісно, завдяки посліду можна дізнатися, чим живилася тварина. Іноді трапляється так, що в посліді хижака знаходять рештки іншого виду, про існування якого в цій місцевості не знали або лише здогадувалися. А це вже привід для подальших пошуків і досліджень.

Індуїсти проводять ритуал, спалюючи висушений коров'ячий послід у земляних горщиках на злитті річок Ганг та Ямуна, щорічному традиційному ярмарку Маг Мела, Індія, п’ятниця, 31 січня 2020 року.
Фото:

AP/Rajesh Kumar Singh

Послід буває не лише сучасний, а й викопний — так звані копроліти (від грецьких слів — «гній» і «камінь»). Зокрема, його знаходять під час археологічних розкопок. Дослідженням посліду (як і всіх тваринних решток, знайдених під час розкопок) займаються археоозологи.

В Україні найчастіше під час розкопок знаходять послід собак, рідше — котів. У ньому, як і в сучасному посліді, можна знайти цисти (тобто яйця) паразитів. А на основі таких знахідок можна обережно припускати, що такі ж паразити були й у людей, поруч із якими жили коти й собаки.

За словами Євгенії Яніш, в Україні такі дослідження системно не проводяться. Натомість колеги з Європи та США цікавляться знайденим у нас викопним послідом, щоб досліджувати історію поширення паразитарних хвороб людини.

Сама вона, серед іншого, досліджувала послід кота, знайдений під час розкопок Десятинної церкви, що датується 980-ми роками нашої ери. У ньому виявився риб’ячий хребець. Внаслідок реконструкції за одною лише кісточкою їй удалося встановити, що це судак віком приблизно 4 роки й завдовжки приблизно 40 сантиметрів.

Посадовець демонструє три види твердих паливних гранул, виготовлених з коров’ячого посліду, під час прес-конференції в Адміністрації розвитку сільських районів у місті Седжонг, Південна Корея, 25 травня 2016 року.
Фото:

EPA/YONHAP

Ніж із фекалій?

«Експериментальне відтворення показує, що ножі, виготовлені із заморожених людських фекалій, не працюють». Статтю з таким заголовком минулого року надрукувало цілком серйозне наукове видання «Journal of Archaeological Science: Reports». Назва здається дивною, але тут немає жодного «подвійного дна» і публікація з’явилася не 1 квітня. Отже, розберімося.

Існує досить популярна історія про старого інуїта. Коли той відмовився полишити традиційний спосіб життя й переїхати в поселення, члени сім’ї забрали в нього будь-який реманент, щоб залишити його з голими руками та змусити підкоритися. Але той вийшов з іглу і з власних фекалій на морозі зробив ніж, який заточив за допомогою слини. Цим ножем він убив собаку, розрізав, використав його грудну клітку як сани, а шкіру — щоб запрягти іншого собаку, і поїхав геть.

Антрополог Вейд Девіс, який переповів цю історію у своїй книзі 1998 року «Shadows in the Sun», вважав, що вона сталася в 1950-их роках. Але він не виключав, що інуїт, який цю історію розповів, міг просто її вигадати.

Водночас існує інша історія — про данського полярника Петера Фройхена. Він із власних фекалій виготовив щось на зразок долота, аби визволити себе з пастки, у якій опинився під час ночівлі в сніговій ямі. За допомогою такого інструменту йому справді вдалося пробитися через замерзлий сніг — принаймні він так розповідав. 

У будь-якому разі історія про інуїта стала популярною й подорожувала різними документальними фільмами та книгами. Але група американських археологів та антропологів висловила сумніви, що ніж із заморожених фекалій справді може різати шкіру, м’язи та сухожилля тварин. Навіть якщо історія про Фройхена правдива. Адже вимоги до його інструмента були зовсім іншими, ніж вимоги до ножа. Щоб з’ясувати, чи сумніви обґрунтовані, вони вирішили провести експеримент.

Один з авторів статті перейшов на дієту з високим вмістом тваринного білка, щоб харчуватися так, як це робили інуїти. Починаючи з четвертого дня, з його калу виготовляли ножі. Їх формували як руками, так і за допомогою спеціальних керамічних форм і зберігали при температурі —20°C аж до кульмінаційної частини всього експерименту. Безпосередньо перед випробуванням їх діставали, точили напилком і охолоджували до —50°C в сухому льоду.

Спочатку такими ножами намагалися виконати найпростіше завдання — спробували різати свинячу шкіру. Але «ніж» танув попри те, що шкіра теж була охолоджена, і тільки залишав на ній риски. Отже, годі навіть мріяти, що таким інструментом можна розрізати м'ясо та сухожилля, які також підготували дослідники. Усе, що їм вдалося — не без зусиль відрізати маленький шматочок сала.

Старий інуїт мав діяти в набагато складніших умовах — у нього не було залізного напилка та керамічних форм, а тепла й укрита шерстю шкіра собаки ріжеться значно складніше, ніж свиняча. Тому автори експерименту дійшли висновку, що історія про ніж із фекалій — неправдива. Навіть попри те, що представники північних народів, зокрема й інуїти, мали чим здивувати сучасну західну людину.

Філіппінець показує кал цибети, що містить кавові зерна, на фермі у місті Патікол, провінція Сулу, на півдні Філіппін, 16 березня 2014 року. Більшість кавових зерен збирають на відкритих місцях збирання, а потім промивають, сушать, смажать та упаковують, щоб продати за кордон за 200-400 доларів США за кілограм.
Фото:

EPA/BEN HAJAN

Трансплантація калу

Офіційна назва цієї процедури — трансплантація фекальної мікробіоти. На відміну від сумнозвісної уринотерапії, це метод лікування, який використовує офіційна медицина, причому досить успішно там, де інші методи не працюють або показують гірші результати.

У травному тракті людини живе безліч різноманітних бактерій. Останніми роками з’являється все більше досліджень, що вказують на дуже важливу роль цих мікробів для нашого організму. Від того, які саме види і в яких пропорціях населяють наш кишківник, залежить не тільки робота травної системи, а й багато інших систем організму, включно з нервовою. У це непросто повірити, але фактично ми — це не лише ми, а й вони, і разом це щось на зразок екосистеми, де все з усім пов’язано і все на все впливає.

Порушення кишкової мікрофлори може призводити до захворювань — наприклад, через неправильне харчування або неграмотне застосування антибіотиків. Так виникає, скажімо, псевдомембранозний ентероколіт — антибіотики вбивають нормальну мікрофлору і це відкриває шлях такій бактерії, як Clostridioides difficile. Це захворювання може проявлятися такими симптомами як діарея, біль у животі, підвищення температури, слабкість, нудота. При легкому перебігу іноді достатньо скасувати прийом антибіотиків. У складних випадках призначають інші антибіотики, до яких чутлива Clostridioides difficile.

Але й це не завжди допомагає. У таких випадках останніми роками застосовують трансплантацію фекальної мікробіоти. Іншими словами, у кишківник хворого переселяють бактерії з кишківника здорової людини. Це роблять у кілька способів — наприклад, за допомогою колоноскопа, або ж пацієнт ковтає спеціальні капсули, де містяться ті самі бактерії.

Але слід зазначити, що, як і будь-яке інше лікування, трансплантація фекальної мікробіоти може бути небезпечною. Минулого року у США було зареєстровано перший випадок смерті пацієнта внаслідок такої терапії. Разом з іншою мікрофлорою він отримав від донора стійкий до антибіотиків штам кишкової палички, яка викликала смертельне захворювання.

Поділитись: