Пастух жене стадо овець неподалік села Тлік на кордоні Вірменії та Туреччини
Фото:

ГалаТВ

Вірменським єзидам за чверть століття так і не вдалося подолати труднощі 90-х років, а тепер на них звалилася карантинна криза.

Чужинців тут не буває

Приїхати непоміченим в село Тлік на кордоні Вірменії та Туреччини неможливо. Чутка про чужинців миттєво розбігається серед місцевих жителів, багато з яких давно чекають на оказію — попутню машину в районний центр.

Але приїжджі бувають тут дуже рідко, навіть рутинні в інших місцях передвиборчі візити чиновників трапляються нечасто.

«Приїжджав якось губернатор, я навіть не знаю, як його звуть. Приїхав на машинах, вони зробили коло навколо сільської адміністрації і поїхали, — згадує Сергій Халатян, один із представників шести сімей Тліка (у кожній — 7-10 осіб). — Я пішов було подивитися, але не встиг — вони вже поїхали. Губернатор навіть із машини не вийшов, аби привітатися з людьми».

Але ж питань до влади у тлікцев чимало. Чи проведуть до села газ? Чи побудують крамницю? Медпункт? Дитсадок? Чи налагодять транспортне сполучення з містами? Врешті-решт, чи забезпечать людей питною водою? Та хоча б тільки технічною!

Ці питання залишаються без відповіді вже протягом чверті століття — відтоді як Вірменія стала незалежною. Тоді нова держава переживала тяжку політичну кризу, але більшість провінцій поступово з нею впоралися і зажили більш-менш нормальним життям. А Тлік не вийшов із заціпеніння й досі.

«Ось приїхали б ви днів десять тому, бачили б, як моя дитина соняшники поливає — з калюжі», — говорить Сергій Халатян.

Буде дощ — буде і врожай

Воду для поливання Тлік набирає з річки Ахурян. Її перекачують насосами до цистерни, яка, утім, швидко порожніє. Насоси неякісні, кілька разів на рік їх доводиться лагодити. На ремонт скидаються всім селом, але зібрати необхідну суму щоразу непросто.

Воду з цистерни використовують для поливання городів, а поля, засіяні ячменем, поливає дощ.Посушливим літом урожай гине. Питну воду в Тліке потрібно купувати. Її запаси доводиться поповнювати кілька разів на місяць, і це задоволення не з дешевих: за 40 літрів потрібно заплатити майже долар. Для багатьох селян сьогодні, у розпал кризи, пов'язаної з пандемією, єдиний дохід — це пенсія розміром в 40 тисяч драм (приблизно $80). Тож питну воду тут економлять.

Геноцид проти єзидів

Усі жителі села — єзиди за національністю. Вони народилися й виросли у Вірменії, хоча їхні предки родом із північної частини Іраку. За різними даними, у світі живуть до 2 мільйонів єзидів, причому більшість розкидана країнами Європи (зокрема й в Україні, де зареєстровані 3 тисячі єзидів). У Вірменії — близько 35 тисяч; тут є приблизно 20 сіл, повністю заселених єзидською громадою. Тлік — лише одне з них.

Єзиди історично зазнавали утисків з боку мусульманської більшості Іраку, а в 2014 році зазнали жорстокого переслідування терористичним угрупуванням «Ісламська держава», яка захопила іракське місто Сінжар.

«У Сінджарі та його околицях жили близько 700-800 тисяч єзидів. Із них були вбиті близько 20 тисяч, понад 5 тисяч єзидських жінок і дівчат були викрадені та піддані сексуальному рабству. Безліч єзидок і досі залишаються заручницями та рабинями», — каже Мурад Шамоян, аналітик медіаагенції Xirat.com, яка присвячена новинам єзидської громади Вірменії та захисту прав цієї етнічної та релігійної меншини.

Надя Мурад, одна з єзидських полонянок «Ісламської держави», мала мужність розповісти про пережите в інтерв'ю «Новой газете» в 2016 році. Два роки по тому Наді вручили Нобелівську премію миру за внесок в боротьбу з сексуальним насильством під час збройних конфліктів.

Бог і сім ангелів

Релігія єзидів — єзидизм. Дослідники зазначають, що вона поєднує елементи зороастризму, християнства, іудаїзму та ісламу. Своєю головною святинею єзиди вважають Лалеш — храм, розташований недалеко від Мосула в Іраку.

Є святині й на території Вірменії. Так, наприклад, в Акналіче, одному з єзидських сіл за 35 км від вірменської столиці, розташована найбільша в світі святиня єзидів — Храм Таусе-Малака і семи ангелів.

«Єзиди вірять, що бог створив сім ангелів і призначив головним Тауса Малака. Храм символізує цих ангелів, тому там сім куполів, а головний символізує Тауса Малака, — розповідає Мурад Шамоян, — цього архангела зазвичай зображують павичем. Віруючим потрібно вклонитися йому, багато хто при цьому загадує бажання. У храмі зазвичай є різнокольорові клапті, після того, як їх зв'яжеш, згадуєш бажання. Єзиди вірять, що воно здійсниться».

Храм в Акналіче побудували на кошти російського бізнесмена, уродженця Акналіча Мірзи Слояна. Минулого року він помер, поховали його у дворі храму.

Єзиди, які живуть у Вірменії, нечасто зазнають утисків, але періодично таке трапляється. Так, представники єзидської громади скаржилися, що їхніх дітей змушували молитися в школах, і пропонували зробити «Історію вірменської церкви» предметом на вибір, щоб не порушувалися права учнів-нехристиян. Із 2020 року предмет вилучили із загальноосвітньої програми.

Небезпечне літо

До пандемії коронавіруса багато хто з єзидів, як і інші жителі Вірменії, заробляли сезонною роботою в Росії. Із закриттям кордонів стала недоступною і ця робота, і традиційний промисел єзидської громади — тваринництво.

Велика і дрібна рогата худоба, яку розводять вірменські єзиди, була в попиті за кордоном — в Грузії, в Ірані, в арабських країнах. Влітку єзиди-вівчарі разом із родинами переселяються в «яйла» — високогірні пасовища. Тут багато соковитої трави для тварин, але дуже невлаштовані умови для пастухів. До того ж влітку там чимало складнощів і небезпек: пастухи розповідають про часті напади вовків — і на стада, і на людей. Цього року через перекриття доріг пастухи майже нічого не отримують натомість.

«Раніше овець купували іранці й араби, а зараз вже ні. Нині всі наші хлопці в горах, ми з ними постійно тримаємо зв'язок телефоном, ягнята залишилися, їх не забирають. Вовну навіть викидати доводиться», — говорить Сергій Халатян.

Літні вівчарі ностальгують за радянським минулим — часом, коли м'ясо, молоко, вовну у великих кількостях здавали на державні фабрики, тваринники мали стабільний заробіток, а в селі було шумно і велелюдно.

«Залишилося тільки шість будинків, усі роз'їхалися. Нікому немає діла до цього села, стільки допомоги надходить з-за кордону до Вірменії, але до нас нічого не дійшло », — каже Сурик Халатян.

І він, й інші жителі Тліка вважають, що за мінімального сприяння держави життя в селі ще може відродитися, адже єзиди не вимагають нічого нездійсненного: лише воду, транспорт, дороги та медичне обслуговування.

За підтримки «Медиасети»

Поділитись: