«У місті все було нереальним, наче в комп'ютерній грі» — спогади про Дебальцеве (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Бої за Дебальцеве всередині лютого 2015 року стали одним із найтрагічніших епізодів війни на сході України. Близько півтори сотні загиблих, більше ста полонених і десятки зниклих безвісти. Журналісти Громадського бачили, як евакуйовували місто, як виходили українські військові та як вивозили тіла загиблих.

Фотокореспондентка Громадського Анастасія Власова була там у ті дні (на той час Настя працювала для газети Kyiv Post та фотоагентства EPA european pressphoto agency). Їй досі важко про це говорити, але за три роки після пережитого вона ділиться власними спогадами та світлинами з Дебальцевого.

ДИВІТЬСЯ: Як захопили Дебальцеве

Я вперше приїхала в Дебальцеве в січні 2015-го. Мого водія звали Ковбоєм, Володею Ковбоєм, ми щойно познайомилися.

Спершу я подумала, що він дивак: називає себе Ковбоєм, носить шкірянку і капелюха, слухає хеві-метал та завжди має із собою пляшку глоду — такий собі техаський рейнджер родом з Бахмута. Так і почалася наша дружба і так, промерзнувши до кісток і в мокрих чоботах, я вперше спробувала настоянку глоду в Дебальцевому.

Жителі Дебальцевого розпалюють вогнище біля під'їзду будинку, в якому вже немає ні світла, ні опалення, 3 лютого 2015 року. Того дня авторці востаннє вдалося потрапити в місто Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Прокидалася вранці в готелі Бахмута від гучних вибухів, ще лежала під ковдрою без лінз, майже наосліп, але за звуком уже намагалася відрізнити, це вхідний чи вихідний снаряд.

Майже щодня ми з Ковбоєм мчали туди розбитою дорогою крізь сніг, блокпости, під звуки «Градів» на старенькому Ford Fusion, який не завжди заводився з першого разу, а ввечері поверталися назад. Після таких подорожей Бахмут здавався величезним містом, а кафе «Нью-Йорк Стріт Піцца» — центром цивілізації.

Військовий вертоліт забирає поранених українських військових із Бахмута (колишній Артемівськ — ред.) Донецької області, 4 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostВійськовий вертоліт забирає поранених українських військових із Бахмута (колишній Артемівськ — ред.) Донецької області, 4 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Я була в Слов'янську, коли його захопили, працювала в Донецьку і приїздила в Піски, тобто мала уявлення про обстрілювані і захоплені міста, про тамтешню атмосферу, але в Дебальцевому все було нереальним, наче в комп'ютерній грі.

Майже на кожній вулиці, за кожним рогом щось відбувалося: військові патрулювали вокзал і ховалися від обстрілів у підземному переході, містяни стояли в черзі за хлібом на побитому шрапнеллю ринку, де-не-де землю дірявили воронки та снували зграї собак. Інколи доводилося бігати й пригинатися, ніби в американському бойовику.

Українські військові патрулюють місто Дебальцеве, 22 січня 2015 року. На передньому плані — воронка від снаряда Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post Мешканці Дебальцевого стоять у черзі за хлібом, 30 січня 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Раніше я ніколи не бачила, щоб місто евакуювали, люди вмить розхоплювали хліб з вантажівки, а перехожі взагалі не реагували на розриви снарядів, наче й не відбувається нічого.

Пригадую, фотографувала невелику чергу біля чи не єдиного в місті кіоску, що й досі працював, як раптом земля під ногами підстрибнула і заклало вуха. Я інстинктивно впала, а люди так і стояли, навіть не здригнувшись. А жінка поряд каже: «Ой, Вась, подними девушку, девушка упала!».

Евакуація містян з Дебальцевого, яке на той час досить сильно прострілювалося, 30 січня 2015 року. Наприкінці січня та на початку лютого 2015-го військові та рятувальники ДСНС масово евакуйовували людей, які давали згоду на виїзд із міста. Автобусами їх довозили до автостанції Опитне недалеко від Бахмута, звідки курсував міжміський транспорт Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostЕвакуація містян з Дебальцевого Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Дебальцеве було для мене не просто містом, не просто «черговим замісом». Мій хлопець служив у Нацгвардії парамедиком, їхній військовий шпиталь розташовувався в Бахмуті, він часто їздив у тому секторі. Четвертого лютого вони з іншими медиками-нацгвардійцями виїхав на звичайне 10-годинне чергування в Дебальцеве і повернулися аж за два тижні, бо потрапили в котел.

Я рідко про це розповідаю, але й не приховую.

Ми познайомилися ще на Майдані і часто жартуємо, що наша історія надто кіношна. Саме той випадок, коли прагнеш арт-хаусу, а виходить типове українське поетичне кіно.

Медики в Бахмуті перевозять пораненого українського військового на подальше лікування, 2 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostПарамедики допомагають пораненому українському військовому, Бахмут, 2 лютого 2015 року. На фото ліворуч — парамедик Національної гвардії Алік Сардарян. 4 лютого 2015 року він разом з колегами по медбригаді виїхав у Дебальцеве, звідки повернувся тільки 18 лютого. Нині Алік автор та режисер Театру переселенця в Києві Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Перші дні він намагався дурити мене, не казав, що відбувається, і що вони не можуть виїхати, але це не спрацювало.

Потім він щодня дзвонив о 9 ранку і ми розмовляли по кілька хвилин, бо єдиним місцем, де ловив зв'язок, був відносно відкритий пагорб.

Одного ранку я поїхала працювати в Миронівському, невеличкому селищі у 40 кілометрах від Дебальцевого, де не було зв'язку, а люди жили в бомбосховищі будинку культури. Так я пропустила його дзвінок.

Місцева жителька селища Миронівський у 40 кілометрах від Дебальцевого в підвалі будинку культури, який слугував бомбосховищем, 17 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostЖителі Миронівського готують їжу на вулиці біля місцевого будинку культури в перерві між обстрілами. У селищі на той час не було зв'язку, електропостачання й опалення, 17 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostМісцеві жителі в будинку культури селища Миронівський, 17 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Наступного дня він подзвонив зовсім рано, десь о сьомій, та сказав, що вони виходять, зустрічати їх під Ротами, — був такий блокпост на мосту. Там і зустрілися. Обійматися в бронежилетах тільки в кіно виглядає ефектно, а в житті — дурнувато.

Українські військові виходять із «дебальцівського кільця» біля мосту недалеко від селища Роти в напрямку Бахмута, Донецька область18 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostУкраїнські військові виходять із «дебальцівського кільця» біля мосту недалеко від селища Роти в напрямку Бахмута, Донецька область 18 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostУкраїнські військові виходять із «дебальцівського кільця» біля мосту недалеко від селища Роти в напрямку Бахмута, Донецька область 18 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostУкраїнські військові виходять із «дебальцівського кільця» біля мосту недалеко від селища Роти в напрямку Бахмута, Донецька область 18 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Так само, як і найкращі світлини виходять не під найсильнішими обстрілами. Найяскравішу фотографію із Дебальцевого я зробила в автобусі з біженцями, які чекали на пересадку під Бахмутом. Це фото бабусі, яка прикрила рукою одне око. Колеги-фотографи потім мене дражнили при зустрічі, прикриваючи одне око.

Поранена жінка в автобусі, яким евакуйовували людей із Дебальцевого, чекає на пересадку під Бахмутом, 3 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post

Я досі надто добре пам'ятаю все, що відбувалося там і поблизу — в Дебальцевому, Миронівському, Світлодарську, Попасній. Але мені й тепер важко усвідомлювати, що це не американський бойовик, а наші розбиті дороги, наші п'ятиповерхівки і наші люди, які навіть посеред руїн переймаються, коли нічим почастувати до чаю.

Зруйнований обстрілами дитячий садок у Дебальцевому, 22 січня 2018 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv PostПоранена жінка в підвалі будинку культури, який слугував бомбосховищем, Миронівський, Донецька область, 17 лютого 2015 року Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post