Кейс Пашинського змусив пригадати, чи були взагалі в історії незалежної України випадки, коли правоохоронці вели в тюрму чиновників/політиків топового рівня саме за те, у чому вони здавалися реально винними.

Найбільше задоволення від тотожності офіційного звинувачення і моїх знань про бекграунд звинуваченого я отримав від історії з Юлією Тимошенко. Ще з часів роботи на злочинця Павла Лазаренка в 90-х за нею закріпився імідж «газової принцеси». І у 2009 році цей імідж логічно конвертувався у кабальну для України газову угоду з Путіним, наслідком якої стала височенна ціна на російське паливо і мізерні доходи від транзиту.

Згодом, пропонуючи Януковичу стодоларові знижки на газ, Путін домігся від українського президента підписання угоди про здачу росіянам військових баз в Криму, військами з яких вони зрештою і захопили півострів.

Це було настільки згубно для України, що «Нафтогаз» саме завдяки поясненню масштабу катастрофи для нашої держави виграв суд з «Газпромом» у Стокгольмі.

І, як на мій хлопський розум, «рєшашкі» з Путіним мали б стати підставою для звинувачення Юлії Тимошенко у зраді державних інтересів в історії з газовим контрактом.

Проте Віктор Янукович керувався власною логікою і доцільністю, і після перемоги над Тимошенко на президентських виборах у 2010-му вирішив посадити свою конкурентку в тюрму саме за договорняк з Путіним. Щоправда, зрадою національних інтересів це не називав.

Тож справа проти Тимошенко виглядала не найкращим чином.

Все ж її судили не за державну зраду, а за перевищення службових повноважень під час підписання газових угод.

Що виглядало по-дитячому у випадку з головою уряду — однією з найвпливовіших осіб країни. Тому суддя Кірєєв, що засудив Тимошенко, після Майдану і її виходу на свободу про всяк випадок втік з України. Це також виглядало логічно з огляду на те, з якою силою Кірєєв натягував слабке звинувачення на стрижень правосуддя.

До речі, газовий контракт Юлії Тимошенко допомагав складати Андрій Портнов, який до переходу в Адміністрацію Президента Януковича був заступником голови фракції БЮТ.

Приблизно відповідними одне одному виглядали звинувачення і масштаб злодіянь Бориса Колеснікова у 2005 році. «Помаранчева» влада намагалась посадити його в тюрму за вимагання акцій торгового центру «Білий лебідь» у Донецьку. Тоді Колесніков ще не був віцепрем’єром, який освоював мільярдні потоки Євро-2012 та «Укрзалізниці». На той момент він був просто одним з лідерів угруповання Ріната Ахметова та головою Донецької облради, тому віджим торгового центру відповідав його тодішньому масштабу.

Однак політична доцільність взяла гору, і врешті-решт голова МВС Юрій Луценко, який ініціював справу, приніс купу вибачень Рінату Ахметову і Борису Колеснікову.

До речі, Борис Колесніков провів у Лук’янівському СІЗО кілька місяців завдяки тому, що суддя Печерського суду Алла Стрижевська дала дозвіл на його арешт і кілька разів подовжувала йому термін тримання під вартою. Коли Колесніков вийшов на свободу, проти Стрижевської було порушено кримінальну справу і її зрештою позбавили суддівської мантії. У 2016 році Юрій Луценко зробив її своїм заступником у Генпрокуратурі.

Жодного іншого випадку з топ-чиновником, коли б його хоча б намагались посадити у тюрму за те, у чому він здавався реально винним, я не пригадую.

Екс-голову МВС Юрія Луценка у 2010 році саджали в тюрму не за корупцію, яка полягала в існуванні в МВС системи поборів, а за офіційне витрачання міністерством кількасот тисяч гривень на концерт до Дня міліції за участі «Кварталу 95» і позачергові погони для водія міністра. Ну якось взагалі не рівень. Тому його й амністували ще при Януковичі.

До речі, слідчий у справі Луценка після виходу високопосадовця на свободу отримав кримінальну справу за підбурювання суддів до прийняття завідомо неправосудного рішення, однак українська правоохоронна система явила себе у всій красі — справу було закрито через відсутність доказів. Що не може не «радувати»: силовики вже не вміють щось зробити, навіть коли хочуть.

Керівника парламентської фракції Партії регіонів Олександра Єфремова у 2015 році затримали за державну зраду та сепаратизм, і після чотирьох років тусовки у СІЗО він вийшов на свободу через недоведеність звинувачень. Хоча один з лідерів Партії регіонів був набагато довше відомий в Україні оборудками на тендерах державних шахт та привласненням державних підприємств Луганщини. Але з корупційними підозрами правоохоронці вчергове не змогли впоратись.

До речі, Єфремова витягував з СІЗО адвокат Андрій Смірнов, відомий товариськими стосунками з Портновим. Після визволення Єфремова Смірнов був призначений заступником голови Офісу президента, і зараз його називають одним з найавторитетніших для суддів юристів у команді Андрія Богдана.

Саме у цьому ряду стоїть справа 2019 року проти Сергія Пашинського. Голову парламентського комітету з безпеки стільки разів публічно звинувачували у розкраданнях в армії та «Укроборонпромі», що арешт за корупцію в оборонці виглядав би цілком логічним. Однак українські правоохоронці навіть після зміни влади не змогли (чи не захотіли?) знайти притомних доказів корупції, і затримали відставного політика за мутну історію з пораненням Хімікуса.

Тому суспільство відчуває підвох: судять-то судять, але коли судять не за те, за що би годилося, то радості мало. Ще б за перехід дороги на червоне світло засудили…

Дуже вже хочеться, щоб у цій країні судили злочин, а не людину.

І ще хочеться, щоб це було правосуддя, а не чергові порахунки Портнова, який за свою кар’єру встиг поворогувати ще й з Пашинським під час рейдерської боротьби за фабрику «Житомирські ласощі».

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора

Поділитись: