«Кому ти потрібен в 2017-му, якщо просто злижеш Iron Maiden?» — лідер гурту Stoned Jesus Ігор Сидоренко

Один із них — Ігор Сидоренко, лідер гуртів Stoned Jesus і Krobak, а також співорганізатор Winter Mass’у.

  Ігор Сидоренко, лідер гуртів Stoned Jesus і Krobak, hromadske.ua

Інший — Максим Сікаленко. Раніше він грав на басу в mathcore гурті «+\-», тепер має електронний проект Cape Cod і лейбл «Kiev House», а в цьому інтерв'ю виступив журналістом за барною стійкою клубу Mezzanine.

   Максим Сікаленко, автор проекту Cape Cod, hromadske.ua

Максим: Сьогодні я хочу з тобою поговорити відверто. Можливо, це менше пов’язано з твоєю творчістю, але є ідеї, які мені цікаво почути від тебе як від музиканта, якого я поважаю.

Зараз 2017 рік, ми живемо в Києві, поки що все логічно. Чи закінчилась золота ера важкої музики в Україні, в який час вона була для тебе і коли почався її спад? А можливо, все навпаки — і зараз важка музика в своєму розквіті?

Ігор: В Київ я переїхав у 2009-му році й не можу сказати, чи застав я підйом чи спад. Наприклад, культовий гурт «ТОЛ» наживо я бачив один чи два рази. А легендарні концерти початку нульових я не бачив, не кажучи вже про розвиток сцени 90-х. Там, звідки я родом, з Донбасу, в 90-х був виключно екстремальний метал, були якісь дезові або грайндкорові команди. Тому я звернув свою увагу в бік столиці, в цьому мені допоміг мені ресурс neformat.com.ua.

Максим: Хороший ресурс.

Ігор: Скажи? Коли я приїхав у столицю, я пірнув у андеграундну важку сцену. Мені здається, що вона завжди була дуже розрізнена, в ній є три чітких напрями.  Перший — це «дідугани», які сидять в своїх 90-х, грають хеві-метал або олдскульний блек-метал, вони не визнають нову музику, максимально зашорені, не хочуть йти на контакт, в них своя пісочниця. І водночас є інша пісочниця, яка навпаки дуже поверхова — це молодняк, який, наприклад, коли в 2008-му в країну прийшов металкор, терміново відростили чубчики і звузили штани. Я пам’ятаю, в 2009-му писав рецензії для одного вітчизняного ресурсу і мені фізично було боляче від того, що мені надсилали. Пісні з безграмотною англійською та з однаковими структурами: злий куплет, солодкий приспів і страшний брейкдаун.

Максим: А куди писав? В Комсомольську правду?

Ігор: (сміється — ред.) Майже. В rock.kiev.ua.

Максим: Хороший ресурс.

Ігор: Хороший ресурс. І я там намагався з останніх сил, щоб мене потім ніхто не знайшов і не вбив за ці рецензії. І є третій цікавий прошарок — андеграунд, який завжди жив за своїми правилами і особливо ніде не світився. На мій подив, багато з цих гуртів виявились живучими, вони досі можуть бути цікавими для тих, хто з подібною музикою не перетинається. Нещодавно один хороший український музичний журналіст із подивом відзначив, що в нас грають в країні пост-метал, він описав цей гурт як «дрогобицький пост-метал», я зараз говорю про гурт Octopus Kraft, і мені здалось, що він поставився до цього з іронією. Але насправді досить цікавий пласт, якщо в нього продовжити копати.

Лайв гурту Octopus Kraft, Kirai Gigs, neformat.com.ua

Я думаю, що зараз все так і розвивається в цих трьох напрямах: є «дідугани», є ті, для кого ця музика не є чимось важливим, тому вони поверхово до неї ставляться, і є андеграунд, який завжди виокремлює найважливіше, веде свою гру і продовжує залишатися в тіні.

2011 рік в розрізі психоделічної важкої української сцени — це рік виникнення гуртів Ethereal Riffian, Somali Yacht Club, перші репетиції та виступи гурту Bomg

Максим: Мені здається, що була золота ера, назвімо її «масова відвідуваність» концертів, важкої музики. Коли я закінчував свою активну діяльність, пов’язану з нею, відвідуваність концертів впала колосально. Якщо раніше на такі події приходило від 500 до 1000 слухачів і це не були фестивалі, а іноземні гурти різного калібру. А от в 2009-2010 роках відвідуваність пішла на спад — до 200-300 відвідувачів. Як ти вважаєш, які фактори могли на це вплинути?

Ігор: Я це все побачив, вже коли переїхав в Київ. Це ви тут всі столичні зажрались, а мені тоді ця відвідуваність в 1000 людей, про яку ти говориш, навіть в думках не приходила. Щоб ти розумів: на перших концертах Stoned Jesus був успіх, коли приходило 50, а не 30 людей. Я думаю, що ця проблема в першу чергу пов’язана з фінансовою кризою, яка сталась в 2008 році. Я тоді якраз вступав на магістратуру і вписувався у Олега Корнієнка, в простонародді його кличуть Даркмян. Він організовував фестиваль Doom Over Kiev, купу привозних концертів. Ми зі Stoned Jesus грали на одному з Doom Over Kiev, це був взагалі наш третій концерт в історії, а хедлайнив фест фінський гурт Skepticism і Олег тоді влетів на $2000.

Максим: Але на ті часи це була не суперкосмічна сума?

Ігор: Це 2009, тобто долар вже не по 5 гривень. І це один з основних моментів, через який люди перестали ходити на концерти, організатори перестали привозити нові гурти. Але це дало поштовх розвиватись тому самому андеграунду. Наприклад, 2011 рік в розрізі психоделічної важкої української сцени — це рік виникнення гуртів Ethereal Riffian, Somali Yacht Club, перші репетиції та виступи гурту Bomg. Це тусовка, яка почала активніше один з одним спілкуватись просто через те, що «Ну, все, хлопці, Філ Ансельмо не приїде, вирощуймо його самі вдома». Для мене навпаки позитивним є те, що це все виходить тепер на рівень 200 чи 300 людей, мені немає до чого повертатись, нема з чим порівнювати.

Лайв гурту Somali Yacht Club, Kirai Gigs

Максим: Ти згадав Doom Over Kiev, скажи, що зараз відбувається з фестивалями важкої музики в Києві. Що було, буде і що тобі запам’яталось з них?

Ігор: Doom Over Kiev або Robustfest, який роблять хлопці з Robustfellow — це фестивалі більше спрямовані на західні гурти. І в цьому немає нічого поганого, адже тепер з’являються можливості привозити ці гурти і це позитивно впливає на український концертний ринок. Але набагато цікавіше спостерігати за тим, що відбувається з українськими гуртами. І якщо говорити про фестивалі, я і Влад Ляшенко, менеджер Stoned Jesus, створили фестиваль Winter Mass. Його ідея саме в тому, що ми запрошуємо тільки українські гурти.

Перший фестиваль Winter Mass зацікавив публіку, бо там були Stoned Jesus, Wolverine Blues, які тоді були на слуху, але на наступні фестивалі народ йшов уже як на бренд

Найперший Winter Mass проходив у січні 2014. Це був неприємний і складний час, люди думали, що фестиваль буде скасовано, але ми якраз наполягли на тому, що це буде подія єднання, святкування того, що ми можемо запропонувати. І попри ті страшні події в країні ми зібрали 200 людей в клубі Bingo. Наступного року ми запросили шість інших гуртів, з яких жоден не грав на попередньому фестивалі. На третій Winter Mass ми повторились лише по одному гурту, цієї зими не  четвертому фестивалі у нас знову немає повторів. Тобто щороку в нас є нові гурти і ми навіть відмовляємо деяким. Перший фестиваль зацікавив публіку, бо там були Stoned Jesus, Wolverine Blues, які тоді були на слуху, але на наступні фестивалі народ йшов уже як на бренд.

Максим: От ти кажеш, що постійно з’являється якась кількість нових команд, але чесно: наскільки рівень цього контенту конкурентноздатний у порівнянні з європейським? Якщо відсторонитись від вау-ефекту, що тут нарешті заграли якийсь серф-рок, наприклад.

Ігор: От від цього моменту дуже складно відійти. Припустімо, раніше було таке враження: «Боже, нарешті в нас грають «вставте назву жанру». І ти давав цьому гурту аванси тільки тому, що вони це грають новий для нас жанр. Але тепер ця схема не працює. Тому що є доволі велика конкуренція і недостатньо просто добре злизати західний гурт, потрібно трошки показати, що вмієш ти, потрібно грати добре, потрібно відчувати себе в контексті української сучасної музики і розуміти, що якщо, наприклад, кому ти потрібен в 2017-му, якщо просто злижеш Iron Maiden? Тому що навіть найзапекліші фанати Iron Maiden будуть слухати Iron Maiden, бо вони фанати Iron Maiden.

Зараз дуже багато гуртів, які з’являються, насправді в змозі затьмарити західний контент. Я зараз цілком чесно кажу без всяких прив’язок до кумівства і вау-ефекту. Наприклад, в листопаді ми поїхали в черговий європейський тур і з нами за компанію їздили харків’яни 5r6. Чудові хлопці, які грають дуже цікаву суміш із Сіетлу, альтернативного року 90-х, і водночас там дуже багато прогових фішок у дусі Tool або Mastodon.

   Лайв гурту 5r6, Kirai Gigs

Мені здавалось, що, можливо, я занадто сильно ними пройнявся і насправді не все так оригінально. Але в кожному місті, де ми виступали разом, до нас підходили десятки людей, які казали: «Wow, this band that you have with you on tour is so amazing». Можливо, не такою хорошою англійською…

Максим: Особливо в Обухові, так?

Ігор: Ні, це була Угорщина, Німеччина, Італія, Сербія і щось ще, я зараз не згадаю.

Максим: Слухай, а чи можлива взагалі схема популяризації в обхід прямої комунікації, постійної роботи в соціальних мережах. Чи, можливо, не вистачає якоїсь революційності командам, щоб привабити суто музикою? І якщо не вистачає, то чому? Що потрібно музиканту для того, щоб напрацювати певний навик інноваційності?

Ігор: Ти добре мене за шкірку повернув у реальність. Тому що я тобі розказую про 5r6, про Somali Yacht Club, про хлопців, які з одного боку мої друзі, але водночас я розумію, що в них насправді дуже сильний музичний матеріал і вони конкурентноздатні. Ті ж Somali Yacht Club вже відкатали декілька європейських турів і ними цікавляться закордонні фестивалі і лейбли. Тобто за цими гуртами видно, що все добре. Або припустимо Zapaska, яка катає по східній Європі, так? Або я вже не буду говорити про «ДахуБраху», яка не вилазить з турів. Але насправді це ж мізерно малий відсоток виконавців, а дуже багато інших застрягли в жанрах і зрізах, досі маючи надію, що колись повернеться мода на метал-кор чи нью-метал.

Максим: Мені здається вони навіть не думають про це.

Ігор: Ось ти сам відповідаєш на своє питання. Мені здається, що вони просто не займаються своїм розвитком як слухачі. Одна з моїх найулюбленіших тем, про те, що «чукча має бути не тільки письменником, але й читачем». І якщо чукча одного разу обрав для себе якусь музику, наприклад блюз-рок, йому хочеться бути Джиммі Пейджем і Робертом Плантом в одній особі, йому хочеться в 2017 році в Україні грати блюз-рок і бути дуже популярним, то йому потрібно розуміти, що йому доведеться піти на якісь компроміси. Це прекрасно зробили блюз-рокові The Black Keys, які тепер грають на стадіонах. Чи та ж психоделічна Tame Impala.

Виходить так, що люди не часто займаються своїм вихованням як музиканта. Вони думають, що одного разу накопиченого знання достатньо

Ігор Сидоренко, hromadske.ua

Виходить так, що люди не часто займаються своїм вихованням як музиканта. Вони думають, що одного разу накопиченого знання достатньо. Але чому не спробувати слухати більше різноманітної музики? Ок, в тебе є певні смаки, це чудово, але ж ти сам знаєш, що ці смаки можуть бути різними. Якщо ти наприклад блюз-рокер, тобі може подобатись, увага, блюз, і увага…

Максим: Рок?

Ігор: Так! Максиме! Я знав, що ти класний!

Максим: Дякую, дякую.

Максим Сікаленко, hromadske.ua

Максим: Ще таке назріло питання. Багато команд звідси намагаються зайти на іноземні ринки, і при цьому дуже мало приділяють уваги текстовій складовій. З чим це пов’язано і скільки часу та зусиль ти приділяєш текстовій складовій пісень?

Ігор: Ну, от зараз ми зі Stoned Jesus працюємо над новими треками і коли ми їх граємо, а текстів ще немає, я намагаюсь співати якусь рибу і водночас намагаюсь усвідомлено співати те, що я б хотів почути в цій пісні. Тобто емоції, які б я хотів отримати.

Максим: Це особисто твої емоції?

Ігор: Так. Ми зараз працюємо так, як повинні працювати всі нормальні музиканти. Якщо взяти нашу важку сцену, що пише тексти англійською, то це як правило відбуваються так: людина приходить додому, сідає, відкриває декілька словників, спочатку пише текст російською, потім сідає перекладати. І це виходить надмозок, є такий вираз, коли перекладають фільми.

Інтерв'ю Максима Сікаленка з Ігорем Сидоренком в Mezzanine, hromadske.ua

Наприклад, є фільм Джона Карпентера про вампірів, що називається «Near Dark». Пригадую, як дивився його в перекладі Гаврилова і його переклали як «Почти полная тьма». Коли я писав перші тексти для Stoned Jesus і бачив десь рядок, який виглядав, як «почти полная тьма», я думав: ні-ні, це не годиться. І це я ще сідав і писав, а зараз я намагаюсь, щоб текст народжувався паралельно зі створенням музики. При цьому тексти не повинні бути бонусом до класного рифака. «Я придумав класний рифак, ти тут, Вася, шось наговори, і в нас буде пісня», — ні. Якраз коли ти виходиш на міжнародний рівень, там це не працює взагалі.

Максим: Чи бачиш ти для себе якусь крайню точку в творчості Stoned Jesus?

Ігор: Тобто, зібрали Вемблі — все.

Максим: Ну, грубо кажучи, так.

Ігор: Такої точки немає. Тому що завжди хочеться більшого, це закладено в людській натурі. Можу навести приклад: влітку ми відіграли на Hellfest. Перший український гурт, який відіграв на Hellfest! І було стільки захвату, ми потусили за бекстейджем з купою гуртів.

Максим: Там навіть Океан Ельзи не виступав?!

Ігор: (сміється) Там немає фольк-сцени.

Максим: На жаль.

Ігор: Отож, ми потусили з купою гуртів, музикантів і ось ти прилітаєш додому з Hellfest і розумієш, що все, ця сторінка закрита в твоєму житті. Потрібно йти далі. Або в мене колись була мрія зіграти на Roadburn. Пам’ятаєш Roadburn, який постійно відбувається? Вони зараз трохи змінили профіль, вони зараз більше хіпстерськи-метальові, там грають Deafheaven цього року. Але я розумію, що ми зі Stoned Jesus поки що туди не вписуємось: недостатньо круті, щоб його захедлайнити, але грати десь на малій сцені я вже не хочу, розумієш? Тому дуже круто, коли в тебе немає якоїсь крайньої точки, немає мрії зібрати Вемблі або потурити з Mastodon, або випустити альбом на Roadrunner Records, нема такого. Ти просто дивишся, що відбувається, тому що ти вже знаєш, що життя може тобі підкинути. Ти вже знаєш, що вчорашній челендж може виявитись сьогоднішньою реальністю і тобі вже нецікаво. Це круто, воно сталося, але ти постійно йдеш далі.