«Страх був у перші дні, а тепер притупився». Як живе село на кордоні з росією

Грем’яч — село на півночі Чернігівської області на самому кордоні з росією. З перших днів повномасштабної війни потрапило під окупацію. 21 березня російські військові звинуватили старосту села Ганну Гавриліну в тому, що вона навідниця української армії, та викрали жінку. Спершу її утримували в польовому таборі, а згодом перевезли до курської в’язниці. 12 квітня в результаті обміну полоненими Гавриліна повернулася в Україну.

Ми їхали до Грем’яча, аби познайомитися зі старостою та записати її історію, однак після полону пані Ганна погано почувалася і перебувала в лікарні. А втім, про життя під окупацією ми поспілкувалися з її односельцями.

Мертва тиша

Дорога до Грем’яча порожня. У бік кордону з росією приватні автівки майже не їздять. З обох боків розбитої дороги — поле, а навколо — ні душі. Ми під’їжджаємо ближче до прикордонного села, і хмари згущуються. Дорожній знак із написом «Грем’яч» вказує, що треба повернути праворуч. Однак нас зупиняє український військовий. Він запитує, куди і навіщо їдемо. Показуємо прескарти та пояснюємо, чого нас сюди занесло.

«Почекайте трохи, — каже він. — Я спитаю, чи безпечно там, нещодавно був обстріл».

Ми лишаємося чекати. Навколо глуха тиша, не чутно навіть пташок. Через пів години з села виїжджає машина — підбирає військових і вони, не сказавши ні слова, їдуть геть. Ми ж продовжуємо свій запланований шлях.

Грем'яч виглядає також порожнім — зашторені вікна, зачинені подвір’я, нерухомі вулиці. На відміну від Лукашівки, в якій ми були днем раніше, хати у Грем’ячі цілі, але тиша та сірість навколо гнітять більше, ніж зруйновані будинки. Життя тут ніби завмерло. Враження, що все зупинилося в очікуванні зла.

Біля одного з будинків коло вицвілого зеленого паркану зустрічаємо жінку похилого віку. Це баба Валя. Їй 81 рік, вона ледь ходить за допомогою палиці. Має двох синів, але живе сама. Один син мешкає у Шостці (Чернігівська обл.), а інший — у Москві.

— Не кличуть до себе? — питаю її.

— Та, у росію я вже не потраплю, — відмахується Валя.

— А хотіли б?

— А що мені одній? У мене лише курочки тут.

Історій, як у баби Валі, коли родичі розкидані по обидва боки кордону, тут майже в кожній хаті. Тому те, що стріляють конкретно з росії, людям болить особливо. Бабуся каже — через постійні обстріли вона не припиняє плакати: «Перші два тижні я ходила до сусідки. Вона також живе одна. Спочатку ховалися у погребі, а потім були у хаті. Вже як Бог дасть, усі ми рівні».

Добу техніка їхала повз село

У кінці вулиці збираються люди. Ми рушаємо до них, аби розпитати про життя в окупації. Однак щойно наближаємося, люди розходяться і зачиняються за своїми ворітьми. Я стукаю у двір і пояснюю, що ми журналісти з Києва, але ніхто не відгукується.

З сусіднього будинку врешті виходить жінка. З нею — хлопець і дівчина, на вигляд обоє — у випускних класах школи. Дівчина одразу просить їх не знімати. Вони розповідають, що люди налякані, бо переживають, що росіяни повернуться. А з українськими журналістами розмовляють теж не хочуть, бо за словами жінки, в селі чимало проросійськи налаштованих, а такі можуть закласти.

— Ми тут як неприкаяні, — каже мені ще один мешканець Грем’яча, який не називає свого імені.

— А що наші військові? — запитую в нього.

— Кажуть, що тут у нас лише прикордонники. А що прикордонники? Це однаково, що ми з палицею вийдемо, що прикордонник з автоматом. А в них (росіян — ред.), видно, серйозна техніка. Вчора жінку повіз до лікарні, то там так бомбили, що все здригалося. Сьогодні вже під вечір почали бомбити.

Разом із товаришем вони крутять саморобні цигарки. Поволі біля них збираються інші чоловіки. За словами місцевих, у селі живуть близько 900 людей. Виїхала переважно молодь, а інші — ховаються по хатах.

«Коли росіяни заходили, то заблукали з гарматами. Поїхали до кінця села і розвернулися назад. Наших же тут не було нікого, лише на пропускному пункті. Вони [росіяни] тут що хотіли, те й робили», — каже чоловік.

У перший день війни російські війська спочатку пустили «Гради» — били у бік кладовища і поля: «А потім як загуло все. Добу їхня техніка їхала повз село».

Перевірка документів та допити

За декілька днів від початку війни російська техніка почала заїжджати безпосередньо у Грем’яч. росіяни каталися селом, перевіряли документи та викликали чоловіків на допити. Там їх роздягали й допитували, чи не мають стосунку до української армії.

До нас виходить ще один чоловік. Андрій — вчитель історії. Каже, що чутки про війну ходили від початку зими, але ніхто в це не вірив.

«Вранці 24 лютого ми збирали малого у садочок. Я вийшов у туалет, йду назад і чую, що техніка наче їде. Сильний гукіт стоїть. Я зайшов до хати й подумав: “Хоч би нічого не почалося”. І тут чую декілька вибухів. Йшов досить потужний обстріл», — згадує Андрій.

Стріляли по найвищих точках села, каже вчитель. Найбільше дісталося кладовищу. Вирви від гаубиць там майже до попереку. Потім село потрапило під окупацію, росіяни зняли український прапор зі школи.

«Якось вони приїхали до школи й викликали директорку, хотіли гуманітарку роздавати. То вона після розмови з ними ще тиждень заїкалася. Гуманітарку вони роздавали, і деякі наші люди її брали», — розповідає Андрій.

Зараз з боку росії обстріли йдуть щодня, каже чоловік. Ймовірно, гатять із гранатомета.

— Не страшно вам тут лишатися?

— Страх був лише у перші дні, а тепер він притупився… Нам нема куди виїжджати.