«У мене з людьми не було довгих стосунків, а з інструментом — 20 років». Марина Круть про розпусту, мобілізацію і Євробачення

Про вік

Нещодавно я їздила в Канаду. У мене є друг, який бачив мене ще десь у 2019 році, і коли цього разу я приїхала, він мені сказав: «О, минулого разу я був знайомий з дівчинкою Мариною, а сьогодні приїхала жінка Марина». Тоді я була щаслива як дівчинка, але зараз я пізнаю себе як жінка.

Скільки я не запитувала у друзів, чи хотіли б вони повернутися в якийсь вік, — ніхто не хотів би. Можливо, всі воліли б повернути 18-річне тіло, а от назад у той розум ніхто не хотів би. Я б не хотіла навіть повернутися у свій розум, який мала два роки тому.

Мені дуже цікаво, на який вік усередині відчувають себе люди 70-80 років. Чи справді тільки наше фізичне тіло старіє.

Народжується дитина, вона ще не вміє ходити, повзає і має дуже великий зв’язок із землею. Дитина виростає, встає на ноги, бігає, потім старіє і починає знову згинатися до землі. Цікавий такий магнетизм — начебто ненадовго розпрямляється, а потім, як квіточка, назад згинається.

Про пошуки нового

Загалом люди не люблять музикантів, які постійно випускають щось різне. Це я зрозуміла нещодавно і тільки тому, що якось Льоша Бондаренко сказав: «Марина Круть знову шукає себе».

Так, я шукаю себе, і скільки житиму, стільки буду змінюватися. Мені здається, що тільки якісь бізнес-модельні продюсерські проєкти можуть іти й лупити в одну точку.

Я роблю так, щоб мені було цікаво, бо якщо мені буде нецікаво, то для кого все це? Мені весело, коли я щось постійно змінюю, пробую нову фарбу. Я не можу одне й те саме випускати. Мені байдуже, як це називається, я просто роблю так, щоб мені було весело.

Пробувати щось постійно міняти — фінансово невигідно.

Я така людина, що коли перебуваю в контакті з кимось, то дуже багато віддаю, особливо на концертах, і виснажуюся.

Про свою роботу

2023-й став для мене доленосним. Це найкращий рік моєї творчості у плані досягнень, концертів. Я трошки за цей період підросла, я дуже втішена і не збираюся на цьому зупинятися.

Найкраще, що сталося зі мною — не виграти у нацвідборі на «Євробачення».

Цей рік змінив фокус, він показав мені все трішки з іншої сторони. Я відкрила для себе світ шоу-кейсів, і це змінило мій ракурс на ринок.

Не секрет, що я планую просуватися на європейський ринок. Я вже близько 10 років працюю переважно з продуктом на експорт.

Я не була артисткою, яка завжди заробляла своєю творчістю. Перед тим, як я стартувала зі своїми піснями і люди почали просити мене співати на корпоративах, я співала народні пісні, фактично була кавертистом.

У Київ приїжджала якась делегація іноземців, і їм треба було показати українську культуру. Тут з’являється Марина — у гарній сукні, з бандурою. Це був мій прибуток і неоціненний досвід.

В Україні так багато голосів, які можуть звучати всередині країни, вони такі красиві, барвисті, і український ринок такий гарний, такий квітучий, прекрасний. І є трошки менше голосів, які можуть мовити за межами України, що насправді є дуже і дуже важливим зараз.

Як людина, яка займається культурним волонтерством, просвітництвом, я вбачаю свою цінність за кордоном. Це передбачає життя за кордоном, і мені дуже прикро, бо я хочу жити вдома. Не хочу мотатися з цими клунками по всьому світу — бандура важить 10 кілограмів, хард-кейс — 10 кілограмів, валіза — 20 кілограмів, і ще ручна поклажа 10 кілограмів. Це дуже важка робота.

Про свою місію

У мене буде тур — я об’їду 20 міст Канади. Це буде 20 концертів для української діаспори. Наша благодійна мета, на яку ми будемо збирати на концертах, — FPV-дрони.

Нещодавно мені в Instagram прийшов запит від якогось гурту: «Ми збираємо на допомогу дітям в Україні та Газі».

Після 24 лютого всі артисти почали виїжджати за кордон і давати благодійні концерти на підтримку України. Мені здається, що треба виїжджати зараз. Треба виїжджати і говорити про Україну, кричати про Україну, треба розповідати про поточну ситуацію.

Я б дуже хотіла полежати вдома, не пертися з 40-кілограмовими кейсами, не грати по всіх країнах світу. Мені б хотілось насолоджуватися життям, завести собі чоловіка, сім’ю, дитину і просто жити стабільно, але, на жаль, така моя місія.

Про мобілізацію жінок

Найпростіше, що може бути для жінки на фронті — це посада бойового медика. Наприклад, щоб бути снайперкою, треба покласти не один рік життя. У цьому так само: якщо хочеш бути хорошою бойовою медикинею, треба мати медичну освіту, тобто також докласти багато зусиль. Одна з доступних для мене вакансій — це посада бойової медикині, але є один нюанс: я дуже сильно боюся крові, я непритомнію, побачивши її.

У мене були активні спроби, від яких мене багато хто відмовляв, і я зрозуміла, чому хочу туди піти. Я сіла і поговорила з собою про те, якою є моя найбільша цінність, і зрозуміла, що мені треба їхати за кордон і говорити про Україну, збирати гроші. Я буду в цьому корисніша.

Якби зараз мобілізовували жінок, і до мене підійшли б із ТЦК — все окей. Я не знаю, скільки буде тривати ця війна. Може, так станеться, що я ще мобілізуюсь. Просто я не вмію нічого робити. Але у нас немає професійної армії, ніхто не вміє нічого робити. Треба вчитися, є курси.

Про зміну поколінь артистів

Є два кластери музики: до повномасштабної та після повномасштабної. Я десь там посередині зайшла, я ні туди ні туди не входжу.

Якщо подивитися на мій досвід, то я входжу приблизно в категорію Віктора Павліка. Цьогоріч виповнюється 20 років, як я граю на бандурі. Мені вже треба робити золоті ювілейні концерти.

Для мене неважливо, як почав артист, наскільки він яскравий зараз — це все не має значення. Головне — те, до якої стадії він добіг, тобто чи пробіг ці 48 кілометрів марафону, і за скільки часу він це зробив.

Мені здається, що мине три-чотири роки, і все ж таки сформується певний пласт артистів для заміни покоління старших. Мені цікаво, хто дійде до кінця. Я плюс-мінус бачу насправді, але все-таки дуже цікаво спостерігати. Є одна поправочка: не знаю, де там я, тобто чи дійду сама.

Про стосунки з бандурою

У мене тривожний тип особистості. Це означає, що концерти, виступи й записи стимулюють мене займатися на бандурі.

У мене ніколи в житті не було довгих стосунків з людьми — три роки, не більше. А з інструментом — 20.

Як у кожної пари є кризи, так само і в мене з бандурою були етапи, коли я хотіла її кинути.

Періодично у мене відбуваються екзистенційні кризи, коли я починаю себе питати, чи тим узагалі займаюсь. У мене не виникає питання, чи бандура, чи щось інше — бандура, я це точно знаю, це база. Але все одно раз на рік чи навіть на пів року в мене з’являється питання, а чи все правильно я роблю з цим інструментом, чи це доречний репертуар, чи розкрила я його як слід.

Про дорослішання

Відчуваю, що стаю дорослішою, зрілішою. Якщо раніше я могла їхати нічним потягом через 45 міст, потім виступити там, а згодом там, літаком полетіти туди, то зараз моя спина вже каже: «О, дорогенька, а скільки нам буде коштувати лікування?»

Я себе відчуваю дуже старою людиною всередині. Уже починається зрілість, і для мене це історія про любов і повагу до себе, якої в мене раніше не було.

Мені написали з одного салону й запропонували виправити опіки на ногах абсолютно безплатно. У дитинстві в мене не було такої можливості — батьки не могли фінансово це потягнути, і тоді пересадку мені не зробили.

Зараз люди пропонують мені це виправити, а я не знаю, чи зможу, бо, наприклад, не живу в Києві й не матиму можливості ходити на ці процедури. Якби для мене це було важливо, я би переїхала до Києва. А я така: «Зараз у мене багато концертів, не знаю, чи зможу, мені й так класно».

Про класичну українську музику

Ще у школі, в музичному училищі ми співали пісні всіляких класичних композиторів. Усе це було з нами, нас ростили на такому бекграунді. Загалом цей період мене дуже-дуже сильно надихає, як і будь-кого.

Можливо, раніше була орієнтація на мелодію, але у мене інше питання: як вони могли так керувати українським словом, як вони могли писати таку поезію, як могли так говорити про любов? Наше покоління так не вміє. Це вже як давня Греція для нас у плані висоти мистецтва і польоту думки.

Мені здається, що тоді про любов так говорили, бо не було доступу до порно, не було такого розбещення суспільства, такої розпусти. Люди писали листи одне одному, а зараз пишуть просто «ок», «спс».

Останні два роки маю нотатку і записую собі слова, які рідко хто вживає — неймовірно красиві забуті українські слова. І от один із моїх фаворитів — «літепло». Я так назвала альбом.

Соціально-побутові пісні мають бути. З них ржуть, бо це кіч, але вони дуже важливі, бо старші люди більше цінують родинний зв’язок, своє коріння, своє покоління.