Свої проти своїх: про електорати кандидатів у президенти та конфлікти ідентичностей

На мій хлопський розум, як аматора у сфері ідентичностей, ті, хто розглядають нинішню кампанію як «конфлікт української ідентичності з малоросійською» і на цій підставі агітують проти Зеленського як «екзистенціальної загрози всьому українському», видають бажане за дійсне.

Наскільки я розумію, мрія порошенківських політтехнологів (принаймні, тих, до яких він прислуховувався до того, як отримав у першому турі 16%) полягала в тому, аби вкотре використати протиставлення «української ідентичності» — у дуже вузькому, консервативному, етнокультурному розумінні — та «імперської» (вона ж «малоросійська»). І цього можна було відносно легко досягти, якби у другий тур вийшов Бойко. Про те, що саме за таким сценарієм хотіли провести кампанію, подейкували вже давно. І тоді, справді, це було б протистояння «я або Путін», і виграш було б забезпечено. Якщо план був саме таким, то тепер ми бачимо нездатність тих політтехнологів швидко перебудуватися під обставини, що змінилися. Адже суспільство не стоїть на місці, і головний розкол наразі проліг не стільки між імперцями та українцями, як між системою «обмеженого доступу» (за Нортом, Вайнгастом та Уоллісом), яка має корупцію за засадничу рису, і «відкритого доступу» — яка зробила розвинуті країни розвинутими.

Довідка: У системі обмеженого доступу силові структури підконтрольні не тільки державі, і для захисту від насильства та агресії суспільство відповідно самоорганізовується у певні угруповання під керівництвом місцевих еліт. У системах обмеженого доступу сфери економічного впливу розподілені між елітами з метою отримання певної частки надприбутків. Еліти зацікавлені переважну більшість часу співіснувати мирно і забезпечувати лад у суспільстві. Для цього вони повинні не допускати конкуренції та обмежувати доступ для нових гравців – це за своєю суттю і є суспільний устрій із принципово відмінними правилами гри, ніж система відкритого доступу та вільної конкуренції.

Треба віддати належне злому генію Коломойського — він заздалегідь підготував грунт, так, що упізнаваний більше за будь-якого політика (можливо, чесний та сумлінний) дилетант Зеленський став представником одразу кількох груп, які Порошенко відштовхнув.

У першу чергу це — російськомовні свідомі громадяни України, члени нашої політичної нації. Далеко не тільки «малороси», але часто-густо і патріоти, які відчули себе українцями другого сорту, щойно почалася кампания мовної «українізації». Влітку минулого року один досвідчений і вельми дотепний політтехнолог розповідав про те, що нас очікує на виборах — так от, він звертав увагу на цей фактор. Але, на жаль, консерватори виявилися більш бажаними президентському серцю...

Своїм Зеленський став і для частини тих, хто прагне насамперед «відкритого доступу» («ліберали»). Насправді серед них багато непослідовних та несвідомих лібералів, бо гаслом для них стала «боротьба з корупцією», але здається, що насправді за ненавистю до корупції у верхах стоїть ненависть до екстрактивних інститутів «обмеженого доступу». Просто більшість людей цього не розуміє, і ведеться на персоніфікацію (як вияв міфологічної свідомості), тобто, боротьбу з корупціонерами. А її дійсно легко використати у різних технологіях.

Ще одна категорія виборця Зеленського — «сірий» середній клас (переважно дрібні підприємці, а також заробітчани) та й бідніша частина «білого» класу («білі комірці»), потрапили у ситуацію, коли влада за їхній кошт почала вирішувати проблеми бідних, але так, аби не зачіпати олігархів. Я це свого часу назвав «мир палацам — війна котеджам». Класичний приклад — обраний Порошенком шлях розв'язання проблеми «євроблях» і взагалі дешевих авто, але це далеко не єдиний приклад. Ця політика почалася, мабуть, із підвищення мінімалки, але і підвищення тарифів було вже непропорційно важким саме для нижньої ланки середнього класу, якому субсидії не давали, а платити їм було непросто.

Зеленський став бажаним кандидатом і для олігархів, які разом із Коломойським, якщо не постраждали безпосередньо, то мають підстави побоюватися подальшого зростання ваги Ахметова. Той багато втратив, але у відносному вимірі його частка збільшилася, і він продовжує зростати.

Потягнулася за Зеленським і молодь, якій просто набридло, а хочеться соціальних ліфтів, якщо не «просто по приколу».

За моїми спостереженнями, за Порошенка готові голосувати переважно дві категорії:

а) ті, кому особисто «болить» етнокультурна українська ідентичність, але це незначна меншість, переважно зосереджена на Західній Україні; багато прихильників чинного президента і серед інтелігенції;

б) люди, які бояться ризику (risk aversive) — «аби гірше не стало». Їх набагато більше: це переважна частина старшого покоління, бюджетники, а також ті ж консерватори, особливо інтелігенція. Таким чином, ця група більшою мірою включає у себе першу.

Натомість підприємці — за визначенням, ті, хто вміє і любить ризикувати в умовах невизначеності — часто готові піти на ризик заради шансу на зміни, нехай і примарного.

Якщо «по справедливості», то Порошенко має «пролетіти», бо свій ліберальний електорат і середній клас він зрадив, обіцяне верховенство права (ба навіть простіші речі, на кшталт Виборчого кодексу) не встановив, і, вочевидь, не збирається. Натомість повернувся обличчям до консерваторів, поглибив розколи в суспільстві (зокрема й навмисно), нове покоління політиків душив як тільки міг... Але «справедливість» дуже часто вступає у протиріччя з ефективністю — бо важко уявити, як буде виконувати обов'язки першої особи держави людина з таким поверхневим розумінням багатьох найважливіших речей, до того ж, не здатна відрізнити справжнього радника від авантюриста, який пропонує платити вчителям по $4 тисячі на місяць.

Я особисто наразі це сформулюю так: Порошенко багато в чому не заслужив, аби за нього голосувати; але Зеленський, принаймні поки що, не заслужив президентську посаду.

І тим небагатьом, хто ще зберіг здатність тверезо мислити, доведеться робити свій нелегкий вибір меншого зла, відповідно до того, що кому вдається меншим.

Втім, головне — це за будь-якого результату виборів не втратити єдність нації як такої. А для цього треба вчитися поважати вибір народу, навіть коли він нам не подобається.