Місця, де раніше були могили померлих від голоду у Дзензелівці, тепер поросли яблуневим садом, Черкаська область, 11 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Наприкінці липня 1933 року до СРСР приїхав письменник Бернард Шоу. Він не визнавав Голодомору і, повернувшись у Європу, розповідав, якою смачною їжею його пригощали в Радянському Союзі.

У цей час у Запоріжжі, в Будинку немовлят, щодня помирали діти. Серед них був і Бернард Шоу — так лікарі назвали хлопчика, який потрапив до них у притулок, і на початку серпня помер від виснаження.

Це одна з історій, які до недавнього часу були невідомими. Лише в тому самому запорізькому Будинку немовлят під час Голодомору померло до тисячі дітей. 

Журналістки hromadske поїхали до чотирьох місць, де дослідники працюють над заповненням білих плям 1932-33-го років, щоб розповісти про реальні факти Голодомору. Це — наш спільний проєкт з Музеєм Голодомору.

Дзензелівка: яблуні на місці могил 

«Зносили людей на цвинтар. Пам’ятаю такий момент: біг я до дядька Юрка, чи що, це було весною, гарно, тепло, коло цвинтара біг. Там, де зараз пам’ятник Голодомору. Січкар Ригорко, глухий, іще з дядьками копали велику яму. Привезли жінок, дівчат, одягнених гарно, у вишитих сорочках, спідницях — повні. Вони їх посадили попід кущами. І я як біг, то Січкар Ригорко посміхнувся і каже: „Збори йдуть, збори йдуть”. Я побіг далі. Поза дідове гобісця стежка на цвинтар була, дивися — понесли чи дитя в ряденці, а то підводами».

Селяни у колгоспі в Дзензелівці, 24 дорослих та 5 дітей, 1934 рік
Фото:

Маньківський краєзнавчий музей, Дзензелівка

Це один зі спогадів очевидця Голодомору, Михайла Дігтяренка, мешканця села Дзензелівки, що на Черкащині. У 1933-му він був п’ятирічним хлопчиком. Його сім’я вижила під час Голодомору, бо мала корову, батько працював на будівництві ферми й приносив залишки їжі звідти, а мати ходила в поле і збирала лушпиння від картоплі. Час від часу вдавалося навіть допомагати односельчанам.

«Як їздила підвода, там діжка, і хто що дасть для школярів. Мати тоже кислу капусту, борщу — юшки, бурячка давала. А тоді в школі пухлим школярам варили їсти. В нас за городами хлопець Яшка, то вся сім’я вимерла».

Футбольні ворота на території сучасної школи в Дзензелівці, Черкаська область, 11 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

За сім років до початку Голодомору в Дзензелівці знищили цвинтар.

«Про це мені розповідав чоловік, який на той час був піонером. Камінь з пам’ятників, які зруйнували, звезли на будування ферми, а метал — на переплавку», — розповідає місцевий краєзнавець Юрій Дудник.

У роки Голодомору на зруйнованому цвинтарі продовжували ховати людей. Юрій віднайшов місця п’яти братських могил. Загалом, за час Голодомору в Дзензелівці померло 533 людей, каже він.

«Хто міг — викопував могилу для родичів, а хто ні — просто залишав померлих на цвинтарі, а потім їх ховали в спільних могилах. Їхня глибина невелика, десь півметра».

Місцевий краєзнавець Юрій Дудник розповідає про роки Голодомору в Дзензелівці, Черкаська область, 11 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Юрій показує мапу захоронень жертв Голодомору в Дзензелівці, Черкаська область, 11 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Після Голодомору на краю однієї з братських могил селяни встановили дерев’яний хрест, який за декілька днів радянська влада знесла і заборонила будь-що на тому місці встановлювати. «Щоб ніхто не згадував про Голодомор», — каже Юрій.

І вже за рік, у 1934-му, це кладовище закрили і заборонили його відвідувати.

Нині на місці цвинтаря встановлений кам’яний пам’ятник жертвам Голодомору, на всій площі росте яблуневий сад, який висадили в 1950-х, селяни випасають кіз, і подекуди ще видніються місця, де раніше були могили.

«Люди знають, що тут раніше було. Хіба лише на межах цвинтаря тепер невелика частина городів. Але поки я живий, сюди ніхто не буде лізти».

На площі захоронень жертв Голодомору в Дзензелівці нині росте яблуневий сад, а селяни випасають кіз, Черкаська область, 11 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Дзензелівка, Черкаська область, 11 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Юрій тривалий час працював директором районного краєзнавчого музею в Дзензелівці, але окремої експозиції, присвяченої Голодомору, не створив. Невелика таблиця із застарілою інформацією про постраждалих, що висить у червоній маленькій кімнаті на другому поверсі серед портретів і бронзових погрудь Леніна — єдине, що нагадує в музеї про Голодомор.

«Якщо робити експозицію про Голодомор, то потрібно ставити запитання: Як таке взагалі могло статися? Я поки не знаю, як це можна зробити».

Запоріжжя: будинок дитячої смерті

«Ви уявляєте собі, упродовж 1932-33 років у Будинку немовлят померло 788 дітей. Я не можу на таке спокійно реагувати», — розповідає Анатолій Пеньок, запорізький краєзнавець, колишній майстер заводу «Запоріжсталь». Його дослідження Голодомору почалося у 2006 році, коли він натрапив на публікацію, що впродовж травня 1933-го в запорізькому Будинку немовлят померло 35 дітей.

«Мене кольнуло — як це «померли», якщо кажуть, що голоду не було? У цей час у місті ж саме будували потужні заводи, й от-от мав почати працювати ДніпроГЕС. І я почав розшукувати інформацію».

Завдяки зусилля місцевого краєзнавця Анатолія Пенька історія запорізького будинку немовляти набула розголосу, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Спершу Анатолій знайшов сам Будинок немовлят — на розі колись центральної вулиці Запоріжжя — Рози Люксембург. Нині вона Олександрівська і там розташоване держказначейство і ветеринарна клініка.

Анатолій витратив усю відпустку на роботу в обласному архіві. Щодня виявляв ще більше дитячих смертей. Лише в травні 1933-го померло 110, а з листопада 1932-го і за рік після цього — 788.

Нині в колишньому Будинку немовлят розташована ветеринарна клініка, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

У будівлі, де помирали діти, тепер лікують тварин, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Чоловік переписував усе: номер акту про смерть, прізвище, ім’я, вік та причину смерті. Діти помирали від кору, пневмонії, виснаження, запалення легенів, кишкового катару, малярії, але не від голоду. Всі акти, підписані одними й тими ж прізвищами «медпрацівників Будинку немовлят» — Холодна і Фількова.

«Цих дітей збирали по всьому місту. Ви подивіться на їхні прізвища — Днепрострой Нина, Станціонний Іван, Подземельний Жора. От де знайшли, таке прізвище і дали. Дітей в Будинку було настільки багато, що лікарям не вистачало фантазії, щоб вигадувати щось оригінальне».

«Улыбка Галя, Прекрасная Оля, Слухняна Ніна, Верная Катя» — читаємо на окремому аркуші, який показує Анатолій.

«Це ж яким нелюдом потрібно бути, щоб оце дітки підходили до них, усміхалися, а вони лише чекали, коли ті помруть?»

У 90-х Анатолій витрачав відпустки на обласний архів, переписував усе — номер акту про смерть дитини, прізвище, ім'я, вік та причину смерті, Запоріжжя, 13 листопада 2019 рокь
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Єдиною очевидицею подій у Будинку немовлят була Марія Сидоренко. Свої спогади про перебування там вона переповіла племінниці, Анні. Марія потрапила до Будинку, коли їй було чотири роки. Її сестра, Ніна, там і померла.

«Ви уявіть, у пікові часи тут могло помирати по 10 дітей щодня. Очевидці говорили, що за Будинком була яма. І після смерті дітей скидали туди. А коли їх набиралося на машину, тоді відвозили на цвинтар».

Очевидиця каже, що у внутрішньому дворі колишньої будівлі Будинку немовлят була велика яма, куди скидали тіла померлих дітей, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

З 2008 року Анатолій неодноразово писав запити до міської влади про встановлення меморіальної дошки. Йому відмовляли з різних причин: немає фінансування, факти смерті дітей не підтверджені, місто — це, мовляв, не меморіал, в будівлі працюють люди. Встановили дошку в 2014-му.

Пам'ятну дошку жертвам Голодомору на будівлі встановили тільки у 2014 році, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Окрім ветеринарної клініки в будівлі працює також і держказначейство, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Медведівка: НКВС, обмін, курган

«Анна», — представляється маленька жінка з сивим волоссям. Вона сидить на ліжку, що біля вікна. Штори на ньому відкинуті по різні боки. На підвіконні — стоси жовтих газет й ікона.

«Галина Василівна, — уточнює її син Тарас. — Анною її в селі називали».

Галина Василівна — найстарша мешканка села Медведівка, вона пережила Голодомор, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

На підвіконні у Ганни — стоси жовтих газет та ікона, Медведівка, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Галина, або Анна, — найстарша мешканка села Медведівка, що на Черкащині. Вона народилася 1923 року і мала ще трьох сестер і брата. До колективізації батько Галини, Василь, мав своє поле, обробляв його, конем орав селянам землю, вирощував свиней і продавав. Два старших брати Василя емігрували в Америку, тому вся земля належали лише йому. 

Батька Галини не розкуркулювали, він сам віддав майно у колгосп. Але це не врятувало його сім’ю від голоду.

«Раніше шаф не було, а були сундуки. І коли дівчина збиралася йти заміж, то їй віддавали цей сундук. Батьки мали гарного сундука, і саме завдяки ньому ми і вижили під час Голодомору».

Архівна фотокартка сім'ї Анни у 20-ті роки минулого століття, Медведівка, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Син Анни — Тарас, Медведівка, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Коли вже почався голод, у сім’ї забрали все, що лишилось: корову, коня, шість десятин садиби. Батьки Галини ходили до сусіднього села й обмінювали цінні речі на хліб.

«Ми завжди боялися, що батьки можуть не прийти і не принести хліба». 

Коли зі збережень не залишилося нічого, Галина з сестрою почали пухнути з голоду. Батьки рятувалися тим, що жали жито, сушили, оббивали, мололи його і пекли дітям оладки. Меншу сестру та брата забрали в яслі, які організували при колгоспі.

Тарасового діда — батька Анни — не розкуркулювали, він сам віддав майно у колгосп, Медведівка, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

«У нашу лікарню з сусідніх сіл привозили діток, які вмирали з голоду. І завхоз у лікарні запрягав коня і вивозив їх на кладовище. Там були хлопці років по 14, які допомагали перевернути віз і скинути дітей у яму».

Галина згадує, як один чоловік зарізав свого товариша, і за ним прийшла міліція, коли той смажив м’ясо. Або як у сусідньому селі мати зарізала свою дитину.

Загалом за час Голодомору в Медведівці померло 250 людей.

Коли почався голод у сім'ї забрали все, що лишилось: корову, коня, шість десятин садиби, Медведівка, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Декілька років потому, у 1935-му, з Америки до Медведівки приїхав дядько Галини, Микита.

«Дід лежав тоді хворий. Він вийшов у сіни, подивився на брата і зомлів. Дядько Микита побув недовго. Він встиг роздати подарунки й за ним одразу прийшли з НКВС, щоб відправити назад в Америку. Усе, що дядько привіз, бабуся виміняла на їжу, бо ж голод і далі тривав».

На тому місці, де ховали дітей під час Голодомору, у 1990-х за ініціативи батька Тараса насипали землі, щоб утворився курган, і встановили металевий хрест. А Тарас на прохання батька поставив поряд маленьку табличку, де білою фарбою написав: «Пам’яті жертв Голодомору і репресій. Люди! Будьте пильними! Не забудьте! Не простіть! Вічна їм пам’ять!»

Тарас біля могили батька — Анниного чоловіка Василя, Медведівка, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

За ініціативи Тарасового батька, на місці поховань дітей під час Голодомору, у 90-х насипали землі і створили курган, Медведівка, Черкаська область, 18 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Харків: морги, кладовища, парки 

«Я знав, наскільки жорстоким був голод на Харківщині. Сім’я моєї бабусі жила в селі Коломак. Під час Голодомору в них забрали хліб, пшеницю, підпалили хату, пообдирали залізо. З сім’ї в сімнадцять людей залишилося четверо. Бабуся вижила завдяки тому, що їла лободу», — розповідає Андрій Кісь, заступник начальника Харківського бюро судово-медичної експертизи.

У 2001-му він прийшов працювати завідувачем Харківського медичного моргу і під час прибирання в підвалі знайшов декілька стосів документів. Це були книги реєстрації актів смерті у 1932-1933 роках.

Заступник начальника Харківського бюро судово-медичної експертизи Андрій Кісь, Харків, 12 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

В робочому кабінеті у Андрія, Харків, 12 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Досліджуючи їх, Андрій Кісь виявив, що офіційні показники смертності в книгах реєстрації РАГСів Харкова були заниженими, і що в 1933 та 1934 роках їх вилучили та переписали.

«За інформацією, яка є в книгах РАГСу, в ізоляторі для дітей «Комуністка» зареєстровано лише дві смерті за листопад-грудень. Але ми беремо внутрішні звіти ізолятора і бачимо, що за майже два місяці там померло 80 дітей. Тобто всі показники з книг РАГСів можна множити на сорок».

Вулицю, на якій раніше був розташований центральний морг, дослідник називає «вулицею смерті». Туди щодня звозили масу людей і з міста, і з навколишніх сіл, а через дорогу, навпроти воріт моргу, був розташований клуб-театр «Харчосмак». 

На початку липня 1933-го морг перенесли в сусідню будівлю.

«У цьому морзі вже не вміщалася та кількість трупів, які сюди привозили. Їх везли і везли цією вулицею. А частину одразу відправляли на кладовище, не реєструючи».

Навпроти воріт моргу, був розташований клуб-театр «Харчосмак», нині — Театр музичної комедії у Харкові, 12 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Будівлі самого колишнього моргу вже не існую, на її місці розпочали будівництво і обнесли парканом, Харків, 12 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Саме тоді в Харкові відбувся пленум, де ухвалили рішення зупинити голод. І кількість реєстрованих смертей різко пішла на спад. Така ситуація, на думку дослідника, неприродна — будь-яка епідемія наростає, а потім повільно спадає. Голод не може закінчитися одного дня. І його причини дослідник пов’язує не лише з урожайністю. 

«У нас досі є будинки, де немає кухонь. Чому? Тому що харчування хотіли повністю контролювати. Це все мало регулюватися через будинкові їдальні, цехові їдальні. І тоді нормою було 900 калорій для дорослої людини, що втричі менше, ніж потрібно».

Харків, 12 листопада 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

У 1934-35 роках з декількох кладовищ, де були масові поховання, зробили парки, щоб знищити сліди Голодомору, а дослідник згадує, як у дитинстві в городі бабусі ще стояли хрести.

hromadske дякує Музею Голодомору за допомогу в підготовці цього матеріалу. Музей Голодомору простими словами хоче розповідати про складну та травматичну історію. Лише досліджуючи свою історію і усвідомлюючи свою ідентичність, розуміючи увесь жах, що стався 86 років тому, ми, як покоління свідомих, не дозволимо цьому повторитися.

За підтримки «Медиасети»

Поділитись: