«This is Америка. Історії не з Голлівуду». Уривок з книги

*****

Чотири

Трагедія у Вірджинській політехніці 2007 року стала найсмертельнішою стріляниною в історії США на той час. Від рук нападника — одного зі студентів вишу — загинуло 32 людини, ще 25 отримали поранення. Хтось від куль, хтось — вистрибуючи з вікон та намагаючись врятуватися і втекти.

— Мій син був одним із них, — розповідає Ендрю Годдард. — Він вижив, але отримав чотири кулі, три з яких — досі в його тілі.

Ендрю Годдард більшість життя надавав гуманітарну допомогу людям у країнах Африки та Азії, але та жахлива стрілянина, каже, спонукала його зайнятись активізмом у США. Тепер у Вірджинії чоловіка знають як одного з найпалкіших борців проти збройного насильства. Ендрю Годдард очолює Центр громадської безпеки Вірджинії — неприбуткову організацію, що займається просвітою та просуванням збройних обмежень у штаті. Рідке, зачесане на бік волосся й окуляри в масивній чорній оправі, здається, лише підкреслюють худорлявість чоловіка, а виражений британський акцент видає його походження.

— Ви пам’ятаєте той день, коли сталася стрілянина?

— Господи, — хитає головою Годдард, — я пам’ятаю його кожнісіньку секунду.

16 квітня 2007 року погода на півдні Вірджинії була кепською. Це був один із тих сірих та непривітних понеділків, коли вранці хочеться закутатись у ковдру й не виходити з дому. Падав сніг, а за вікнами свистів пронизливий вітер, ніби передвіщаючи щось недобре.

Дружина Ендрю, Енн, пішла на роботу, а чоловік залишився вдома — у них саме гостювала теща, і він дивився з нею ранковий випуск новин. Аж раптом ведучий повідомив, що в гуртожитку Вірджинської політехніки у Блексбурзі знайшли застреленими двох студентів — хлопця і дівчину. На місці вже працювали поліцейські.

— Святий Боже! — зойкнула теща Ендрю. — Адже там Колін!

— Мамо, не хвилюйтесь, — поспішив заспокоїти її чоловік. — Колін живе у винайнятій квартирі поза кампусом. З ним точно все гаразд.

Сам Ендрю був впевнений у тому, що казав, тож без зайвих думок вийшов з дому у справах. Але невдовзі йому зателефонувала теща.

— Там досі стрілянина! У корпусі, де вчаться інженери!

— Мамо, він не інженер — його там нема.

Ендрю Годдард не знав, що в тій будівлі його син відвідував заняття з французької.

Повернувшись додому, чоловік увімкнув телевізор — про стрілянину в Політехніці говорили на всіх каналах. Тоді він вперше стривожився. «Але якщо з Коліном усе гаразд — чому він досі не зателефонував?» Ендрю набрав сина, але у відповідь почув лише довгі гудки. Поза комір наче хто всипав снігу. Чоловік зателефонував на роботу дружині, але слухавку підняла її співробітниця — вона сказала, що Енн розмовляє з хірургом.

Хірургом?

Через кілька хвилин Енн передзвонила.

— Ендрю, мене щойно набрали з лікарні. Колін отримав одну кулю в бік, але лікарі кажуть, що з ним буде все добре.

Чоловік відмовлявся у це вірити — він зателефонував у госпіталь сам. «Так, ваш син тут. Його підстрелили двічі. Але не хвилюйтесь — з ним усе буде гаразд».

Батьки хлопця кинулись до лікарні. Дорогою вони ще раз зателефонували медикам — ті сказали, що в Коліновому тілі знайшли вже три кулі, і вкотре повторили, що з ним усе буде гаразд. Залетівши до шпиталю і побачивши рентгенівські знімки, ошелешений Ендрю роззирнувся довкола.

— Ви жартуєте? Тут чотири кулі!

У медичному кабінеті запала ніякова мовчанка.

— Лікарі глянули на знімки й погодились зі мною, — пригадує той момент чоловік. — Це було божевілля.

Як на людину, яка отримала чотири вогнепальні поранення, Колін справді був у задовільному стані. Отямившись, хлопець докладно розповів батькам про те, що трапилось. Хоч відтоді вже й минуло багато часу, а Ендрю Годдард переповідав цю історію безліч разів, йому й досі боляче про неї згадувати.

— Колін був у тій аудиторії, де загинуло найбільше студентів, — зітхає чоловік. — Вони всі лежали на підлозі. Стрілець зайшов до аудиторії і відкрив вогонь. Після цього він покинув клас, але незабаром повернувся — щоб добити тих, хто вижив.

Нападник зупинився біля Колінових ніг і націлив пістолет йому в голову. Промахнувся — куля влучила в пахву. Націлився знову, але тієї миті з коридора донісся шум. Нападник визирнув у вікно — поліція. Побачивши, як правоохоронці прориваються крізь забарикадовані двері, він приклав пістолета собі до голови й натиснув на курок. Його тіло впало поруч із Коліном. Від смерті хлопця відокремлювало декілька секунд.

Стрільцем був 23-річний студент корейського походження Чо Син-Хі. Він мав проблеми із психікою — одногрупники повідомляли про підозрілу поведінку хлопця та його суїцидальні настрої, однак університет не приділив цьому належної уваги — навіть після медичного огляду та висновку лікарів. Зрештою, щось привело студента до думки, що разом із собою він має забрати на той світ якомога більше людей, на яких він затаїв образу. Чо Син-Хі ретельно спланував атаку — про це він розповів у листі журналістам, якого надіслав прямісінько перед бійнею. За кілька місяців до цього хлопець придбав два самозарядні пістолети та декількасот патронів — у тому числі експансивних. Гнучкі збройні закони Вірджинії дозволяли йому зробити це, навіть попри психічну недугу.

Ендрю Годдард не мав слів.

— Після цього я почав думати: що ми можемо зробити? Я хотів побачити, які висновки зробила влада штату, — каже чоловік. — Чи вони збираються посилити контроль за зброєю? Чи вони ухвалять нові закони? Чи змінять практики надання психологічної допомоги?

За два тижні після стрілянини губернатор штату своїм указом заборонив продаж вогнепальної зброї людям з психічними розладами. Однак інші обмеження у Вірджинії не мали підтримки. Лобісти вільного використання зброї — NRA та інші організації — були активними й голосними. «Якби люди в університеті були озброєні, вони б прикінчили нападника просто на місці», — говорили вони, просуваючи ідею ще більшого озброєння населення. Для багатьох ця ідея звучала резонно. Але не для Ендрю Годдарда та його сім’ї.

— Це просто божевілля. У нас щойно трапилась масова стрілянина — і тепер ви хочете всіх озброїти? — обурюється чоловік. — Протягом тієї кривавої бійні в кампусі були озброєні поліцейські. Це нічого не змінило! Думка про те, що кулі треба зупиняти кулями, не має жодного сенсу!

Ключі, гаманець, пістолет

Філіп ван Клів, лисуватий чоловік з охайно підстриженими сивими вусами, визирає з вікна готельної кімнати в самісінькому центрі Ричмонда. Ще ранок, а Філіп досі не снідав. Чоловік похапцем перекушує картопляними чипсами, які він купив тут, у готелі, і спостерігає, як під місцевим Капітолієм збираються озброєні люди. Сьогодні в Ричмонді запланована демонстрація Ліги оборони громадян Вірджинії — організації, що просуває та лобіює серед місцевих урядовців ширші збройні права.

Філіп ван Клів очолює цю організацію. До його краватки прикріплена портативна камера спостереження — як він каже, для захисту від провокаторів. За поясом — самозарядний пістолет — на випадок, якщо камери буде недостатньо. На лацкані темно-сірого піджака — помаранчевий значок «Пістолети рятують життя». Філіп ван Клів був одним із тих, хто після стрілянини у Вірджинській політехніці закликáв озброїти навчальні заклади по всьому штату.

— Суворіший контроль за зброєю нічого не вирішить, — махає рукою чоловік. — Ви не можете це проконтролювати — скриньку Пандори відкрито. Якщо злочинець захоче знайти зброю, він її знайде — і нема різниці, як і де.

Філіп ван Клів категорично не погоджується із твердженням «більше пістолетів — більше насильства». На цю фразу він лише саркастично посміхається. Як і багато інших власників зброї, він згадує приклад Чикаго. Там діють доволі жорсткі обмеження на придбання вогнепальної зброї, але при цьому від куль на вулицях помирає багато людей. Логіка чоловіка проста: поганих хлопців із пістолетами можуть зупинити хороші хлопці з пістолетами.

— Проблема не в зброї — проблема у вільних від зброї зонах, якою була Вірджинська політехніка, — каже він. — Якби хтось із вчителів чи інших дорослих мав при собі пістолет, не було би стільки смертей.

Аби наочніше пояснити свою теорію, Філіп ван Клів роззирається довкола, шукаючи в кімнаті якийсь підхожий предмет. Його погляд зупиняється на оббитому червоною тканиною кріслі.

— Ось, уявіть ситуацію. Якщо б у цю кімнату хтось захотів прорватись і нас застрелити, він би мав зайти через двері, — киває у протилежний кут чоловік. — Ми називаємо це «зоною вбивства». Скажімо, я заховався за цим кріслом. Нападник не знає, де саме тут є люди, — але я знаю точно, звідки він прийде. Тож я міг би застрелити його в той самий момент, коли він з’явився у дверях. Університет чи школа — дуже прості місця

для оборони. Вчителі барикадують двері, і коли заходить терорист — вони в нього стріляють, — чоловік складає руки в пістолет і робить уявні постріли.

Філіп ван Клів виступав не лише за озброєння університетів, але і шкіл. Не проти він був і щодо зброї у садочках. Комік Саша Барон Коен — якого багато хто знає за фільмом «Борат» — 2018 року зняв із президентом Ліги оборони громадян Вірджинії сатиричну програму-розіграш. Комік представився ізраїльським експертом із безпеки й попросив Філіпа ван Кліва допомогти йому записати навчальне відео для трирічних дітей.

У ньому президент організації під веселу музику презентував зброю для самозахисту дошкільнят. Зімкнувши в руках пістолет, стилізований під м’яку іграшку, Філіп ван Клів співав: «Цілься в голову, у плечі, та не в пальці на нозі! В очі, вуха, живіт або ніс, у голову, плечі, та не в пальці на нозі!»

Тепер Філіп ван Клів неохоче згадує про той розіграш. Але каже, що любов до вогнепальної зброї у нього почалась саме з дитинства — коли він малим хлопцем грався іграшковою зброєю. Коли Філіп виріс, то став працювати в департаменті шерифа — відтоді й почав носити зі собою справжній пістолет. Сьогодні в арсеналі чоловіка — понад 20 одиниць вогнепальної зброї. Гвинтівки, рушниці, пістолети. Автомат Калашникова. Декілька напівавтоматичних гвинтівок AR-15, потужніші аналоги яких використовує американська армія.

— Для чого вам стільки…

— Ви взагалі коли-небудь стріляли? — Філіп ван Клів роздратовано перебиває, не дослухавши мого запитання. — По-перше, це весело. По-друге, у різної зброї — різна мета, так само, як в одягу. Я ж не одягатиму офіційного костюма на пляж, правда?

Із гвинтівок чоловік здебільшого стріляє по цілях. Пістолети носить для самозахисту — бере їх зі собою всюди, де це законно. Для Філіпа ван Кліва це вже стало звичкою, про яку він навіть не замислюється. Головне перед виходом із дому перевірити, чи все на місці. Ключі взяв, гаманець взяв, пістолет взяв. Можна йти.

— Я усвідомлюю, що на мене навряд чи нападуть, але може статись різне. Пістолет дає мені відчуття захищеності, — каже чоловік. — Це як із пристебнутим ременем безпеки. Чи я очікую, що потраплю у ДТП? Ні. Але я почуваюсь комфортніше, знаючи, що у випадку аварії матиму більше шансів вижити.

За все життя Філіпові ван Кліву жодного разу не доводилось застосовувати для самозахисту зброю. Хоча декілька разів за заряджений пістолет він таки брався — щоправда, націлював його не на людей. Чоловік розповідає, що були три випадки, коли на нього бігли пітбулі. Зрештою, виявлялось, що це були великі цуцики, які просто хотіли гратись, — але Філіп ван Клів ніколи не довіряв бійцівським собакам.

— Кожнісінька тварина має якийсь засіб для самозахисту, — активно жестикулює чоловік. — Хтось має пазурі, хтось — ікла, хтось — отруту. А люди — це єдині тварини, які достатньо дурні, щоб добровільно відмовлятись від власного захисту й виходити на вулицю без зброї. Навіть найпримітивніший хробак, який повзає по землі, має більше здорового глузду!

Філіп ван Клів перевіряє годинник — йому невдовзі бігти на мітинг. Цього року через пандемію та карантинні обмеження більшість людей влаштовує автопробіг, але є і такі, що вирішили не зважати на заборону масових зібрань і прийти під Капітолій у Ричмонді на своїх двох.

— Наш новий губернатор виступає за жорсткіший контроль над пістолетами та гвинтівками. А у Вірджинії, за нашими скромними підрахунками, — чоловік на секунду замислюється, — є майже два мільйони власників вогнепальної зброї. По суті, це четверть населення штату. Право на вільне володіння вогнепальною зброєю всім нам гарантує конституція, тож ми маємо його захистити. Друга поправка — в американській крові!

У книзі «This is Америка. Історії не з Голлівуду» зібрані історії людей із різних куточків США, із різними політичними поглядами та життєвою філософією, які переживають турбулентні для країни часи пандемії та президентських перегонів. Від захованого села на півночі Каліфорнії, де люди нелегально вирощують марихуану на продаж у Голлівуд, до племені корінних американців у Луїзіані, чия земля через зміни клімату поступово йде під воду. Вони всі щоденно борються, мають свої перемоги та поразки — і свою Америку. Автентичну і значно цікавішу у порівнянні з країною-мрією з рекламних роликів та пласких стереотипів, які сформувала сучасна популярна культура.

Остап Яриш — журналіст, відеограф, репортер. Від 2019 року живе у Вашингтоні (США) та працює в українській редакції «Голосу Америки». Випускник Школи журналістики Українського католицького університету. У 2017–2019 роках був кореспондентом та телевізійним ведучим hromadske.ua.

Лауреат журналістських премій PRESSZVANIE–2018 («Відкриття року»), «Високі стандарти журналістики–2019» («За швидкий та якісний розвиток у професії»). У 2021 році ввійшов до списку «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа».