Розбудовувати незалежний експериментальний театр, боротися з аполітичністю та стереотипами у сатиричному шоу та не заперечувати проти об'єктивації себе у кадрі задля потрібного результату. У четвертому випуску проекту «Дорогенька моя» — Ярослава Кравченко, театральна менеджерка та співведуча шоу із Майклом Щуром «#@)₴?$0».

 «Дорогенька моя» —  проект Ангеліни Карякіної про рівність, рольові моделі, різноманіття, політичне та особисте. Про те, чи справді сьогодні жінки можуть, як запевняють у популярній літературі, «мати все» — кар’єру, особисте життя, родину. Та чи треба усім жінкам обов’язково «мати все»? (Назва проекту «Дорогенька моя» відсилає до зневажливого звернення президента України Петра Порошенка до журналістки «Детектор медіа» під час прес-конференції 28 лютого 2018 року. Це викликало реакцію у вигляді флешмобу «Я тобі не дорогенька» і широку дискусію про місце жінок у медійному та суспільно-політичному житті).

Театральна менеджерка та ведуча Ярослава Кравченко під час інтерв'ю, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про театр

Кожна людина повинна робити те, що в неї виходить краще. Коли я вчилася в спортивному інтернаті, то виходила на сцену у ролі Проні Прокопівни, «За двома зайцями». І оцей запис мені щоразу нагадує: «Ясю, ти погана актриса. Ти правильно зробила, що пішла вчитися на критика». Я не актриса. Я вмію кривлятися. Те, що я роблю у «Щура» в кадрі — це просто Яся Кравченко, яка собі дозволяє кривлятися, але це не акторська робота.

Я не можу працювати театральним критиком, тому що в жодному штатному розкладі немає такої одиниці. У нас немає видань, які б публікували ці роботи. У нас у театральному університеті вчать мертвим професіями.

Мені довелося навчитися вираховувати об'єм вантажівки для перевезення декорацій, робити документацію, заповнювати технічні райдери. Мені всьому довелося навчитися, тому що я фактично будувала театр, моделі якого до цього в Україні не існувало — без приміщення, без акторів та інвестицій. Я мала пройти всі етапи, кожну ланку створення цього театру, щоб їх розуміти і потім знайти людей та навчити їх працювати в цьому театрі.

Подобалося мені це чи не подобалося — я знала, що мені потрібно це робити.

Але зараз я роблю виключно те, що мені подобається. Я три роки працювала, щоб вибороти собі можливість робити те, від чого я отримую задоволення.

Дикий театр — це був експеримент, створити театр з нічого і спробувати, чи це можливо. І він, мабуть, вдався, тому що Дикому театру три роки. Ми змінили 30 майданчиків. Ми продовжуємо змінювати майданчики, щоразу вистави граються на різних адресах. Але це не історія виживання, це історія експерименту.

Театральна менеджерка та ведуча Ярослава Кравченко під час інтерв'ю, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Ми не отримуємо гроші держави, тому в нас тільки особисті інвестиції. Ми живемо за рахунок наших прекрасних глядачів, тому що тільки гроші з квитків допомагають нам утримувати репертуар, який є, і продовжувати показувати вистави. Я думаю, у нас виходить.

Роботи, які ми випускаємо в театрі, спрямовані на вирішення тих чи інших проблем у соціумі. Те, що відбувається в Дикому, дуже синхронне з трансформаціями, які відбуваються загалом. 

Вистава «Бути знизу» пропрацьовує теми сексизму. Там дуже класична модель, три жінки: «богиня», «жінка з залізними яйцями» та «жінка невизначена». Вони зустрічаються на курсах «Як стати щасливою», починають говорити про своє життя і кожна розказує свою історію. Щоразу після цієї вистави дівчата виходили хто в сльозах, хто в істериці, тому що бачили себе. Театр підштовхував їх замислитися над своїм життям.

У нас є вистава «Гей-Парад». Вона про просту українську родину, яка вирішила отримати субсидію від європейської організації, але умовою було, що до них на два тижні підселиться гей і пропрацює з ними толерантність.

Це про те, як починають руйнуватися «скрєпи родини», яких не було, вдавані речі. З одного боку, вистава про стереотипи, але в першу чергу це історія сім'ї, в якої давно немає цінностей, які давно один з одним не розмовляють, і власне присутність цієї іншої людини допомагає налагодити діалог.

У виставі є дуже масні жарти. Але вона круто допомагає виявляти махрових гомофобів. Гасне світло в залі, темно. Там є такий персонаж — кум-гомофоб, він кричить: «Вам Європа, Америка гроші кинула, щоб ви з нашими людьми хрінзна-що робили». І в залі починаються аплодисменти чи якийсь гул. Ти думаєш: блін, а я вважала нашу публіку такою прогресивною.

Прем'єра вистави «Гей-Парад» у Києві, 20 січня 2018 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

У Дикому театрі навіть якщо якийсь Хорт прийде зривати «Кицюню», тому що ми погано чи зневажливо можемо говорити про Донцова чи когось іще, це стане частиною вистави, частиною дії. Ти не можеш сказати: я не готовий до того, що хтось спробує зірвати твій захід.

Був такий прецедент на «Кицюні»: підійшов знайомий знайомої і каже — у вас чуваки-радикали сидять в останньому ряду, ще й з півасом, напевно будуть зривати виставу. Почався якийсь кіпіш: давайте охорону покличемо і таке інше. Але навіть якщо це якісь радикали, вони купили квитки. Я не можу підійти і сказати: чуваки, ви мабуть радикали і будете зривати нам виставу, так що вийдіть звідси. Я виходжу щоразу перед виставою на сцену і вітаю глядачів, і тут спитала: хто тут є радикально налаштований, підніміть руку. Вони підняли. Я сказала: якщо будуть питання, можете з нами обговорити їх в антракті. І все, на цьому було вичерпано.

Я мабуть ідеалістка і сподіваюся на діалог, але з іншого боку, розуміючи, в якій атмосфері в Україні ми живемо, готовність до того, що хтось прийде зривати виставу, є. Як змінювати суспільство, щоб таких вірогідностей не було чи вони не виникали — я поки не можу сказати.

Репетиція вистави «Кицюня» Дикого театру, Київ, 31 березня 2018 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Ярослава на репетиції вистави «Кицюня» Дикого театру, Київ, 31 березня 2018 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Про роботу з Майклом Щуром

Із командою, яка робить «Щура», я знайома вже багато років. Ми працювали в інших іпостасях, в іншому житті, на іншому телевізійному проекті і сиділи в різних кімнатах, але зустрічалися на перекурах.

З появою «Щура» я довго слідкували за проектами «Але є одне але», «Ут-1» — це було настільки круто. Коли мені написав Женя Самойленко (креативний продюсер проекту): «Ясю, ти не хочеш спробувати себе?» Перша відповідь була: «Ні». Буквально за місяць до того я давала інтерв'ю і розказувала, що ТБ — це така багнюка, ніколи більше туди не повернуся.

Але наступна фраза була: «..співведучою Майкла Щура». І я розумію, що не можу сказати «ні», хочу себе спробувати.

Перше тестове завдання було вихід в люди. Я приставала до чоловіків на вулиці з питанням про голені і неголені ноги жінок, чи потрібно штрафи ввести жінкам за те, що в них неголені ноги. Мене так проперло. Власне, тест я пройшла. Далі треба було навчитися працювати в кадрі. Якщо подивитися перший випуск зі мною в якості співведучої, то це десь на рівні того відео, як я грала Проню Прокопівну в шкільному театрі. Це було жахливо, але Рома Вінтонів чудовий партнер, і він дуже підтримував. Зараз це абсолютний кайф.

Я розумію, що тут був критерій такої трошки їба****сті, мабуть. Тобто, епатажності.

Я в житті більш розважлива і спокійна, ніж у «Щурі». А є якісь речі, які Яся, що в житті, яка в каптурі ходить, не завжди може собі дозволити. У «Щура» і соціальні якісь експерименти чи взаємодія з людьми, табличка «ведучий» чи «журналістка» додає більшої сміливості, і я собі можу дозволити більше. Водночас у цій команді мені подобається, що я ніколи не хтось інший. Окрім, коли граю Юлію Тимошенко.

Це певною мірою такий снобістський інтелектуальний гумор. Ми подаємо зріз усього, що відбувається в суспільстві, не тільки політичної картинки. Завдяки багатошаровості й інтелектуальності цього гумору, який буває на дуже поверхневих штуках: «гі-гі, срака Зеленського і Киви», закінчуючи якимись цитатами з Оруелла. Будь-яка людина, передивляючись програму, може знайти систему знаків на свій рівень сприйняття, і вона її зачепить.

Ми зараз із пацанами говорили про те, що в цьому сезоні у нас дуже виросла молода аудиторія, її стало більше. Якщо ти пройдешся по вулицям і запитаєш у 18-літніх людей, наскільки вони цікавляться політикою, мало хто тобі скаже, що нею цікавиться, але завдяки іншим блоками програми вона підтягує людей у політичний контекст.

Боже, як мене бісило перший час, коли писали тільки про цицьки. Я тобі не можу передати. Я ж інтелектуалка, та я взагалі духовним займаюся, а вони всі про цицьки пишуть. Як же мій багатий внутрішній світ і все інше? Потім зрозуміла: ну окей, якщо привертають увагу спочатку мої груди, а потім те, що я говорю, хай буде в такому порядку. Головне, щоб заходили тексти, які транслюються.

Я знаю, коли гуглиш «Ярослава Кравченко» вилазить «Ярослава Кравченко грудь», «Ярослава Кравченко ню». Прикинь, як мені образливо. Я думала, що перше в гуглі буде: Ярослава Кравченко Дикий театр. Потім з'явилося Телебачення Торонто і випадає «Ярослава Кравченко грудь». І ти такий: та ладно, ну чуваки.

Звичайно, я не можу на це серйозно ображатися. Але коли ти вибудовуєш життєву стратегію, маєш амбіції закріпитися за певною сферою, а випадає «Ярослава Кравченко грудь», це якось дивно.

Виходить, що людей, яких цікавить мій розмір грудей, набагато більше, ніж тих, яким цікавий театр, мистецтво. Така реальність. Вона не те, що ображає, радше дивує.

Я не відчуваю в момент роботи об'єктивації себе чи, можливо, навіть заради результату даю себе об'єктивувати в кадрі, щоб це дало певний результат.

Що би я робила з масними жартами на свою адресу? Казала б: жуй сраку. Насправді, до мене в житті з цим не під'їжджають. Жарти такого штибу можуть бути в інстаграмі, у Facebook. Такого, щоб хтось підійшов на вулиці, у мене жодного разу не було, хоч я ходжу вулицями, їжджу в метро, в трамваї. Підходять, але кажуть: привіт, я з тобою проводжу вечір неділі чи кожен понеділок.

Ми використовуємо якраз всі ті шутки, проти яких боремося, перекручуючи, коли я до чоловіків приставала на вулицях, щоб вони зрозуміли, як це відбувається. Це було дуже круто, тому що ти просто дивишся на людину і розумієш, як у неї вдвічі збільшуються очі, і вона така: що? Я мужик, мене хтось зараз помацав за дупу чи ляснув і сказав щось про це? Спочатку це робити було не дуже комфортно — вперше ляснути було найважче. А потім я увійшла в такий раж, що мені ще три дні довелося себе стримувати.

Театральна менеджерка та ведуча Ярослава Кравченко під час інтерв'ю, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про фемінізм

Я не можу сказати, що я феміністка. Ні, мабуть, я феміністка, але не в тому ключі, як про феміністок говорять в Україні.

У нас є дуже такий демонстративний радикальний фемінізм, який інколи перекошений. У нашому колективі я привчаю людей, що потрібно вживати фемінітиви. Я говорю про театр, про спілкування з глядачами. В цьому проблема українського фемінізму — хрін поясниш, чому не хочеться стояти поруч. От є група фемінізм.юа, які топлять щоразу проти наших програм: ви сказали не зовсім у тому векторі. Але український фемінізм — це не група у Facebook. Український фемінізм — це чоловіки і жінки, які розуміють, що всі мають бути рівними, у всіх мають бути свої права, і розуміють, що система, яка зараз існує — це система утиску.

У кожної людини є періоди, коли раз у три роки, починаючи з 18, ти запитуєш себе, хто ти зараз. Якоїсь миті я почала перевіряти для себе речі, закладені як базовий пакет виховання. У мене був складний бунтарський підлітковий період, ірокези, гоління налисо. «Я не піду на ваш туризм і на вашу економіку, а піду в театральний, я буду носити ці джинси, а не інші».

Ти починаєш перевіряти все, що в тобі закладено, що спочатку сприймалося як базові інструкції до життя. А потім: зачекай, якщо ці люди не розуміють, що я хочу йти в театральний і розвиватися в цьому напрямку, а кажуть, що я повинна йти в туризм, якщо не розуміють, що я хочу носити таку зачіску, а не іншу, можливо, весь пакет, який вони мені заклали, у всій цій базовій інструкції є якісь похибки?

Театральна менеджерка та ведуча Ярослава Кравченко під час інтерв'ю, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Одні з моїх стосунків закінчилися на такому: Яся, ми не можемо бути разом, бо ти не вмієш варити борщ. Чувак, іди нахрін, я і не повинна варити борщ. Для мене у стосунках головне — партнерство. Коли немає насилля, коли ти не повинна робити те, чого не хочеш, і ви про це можете домовитися.

Зараз я перебуваю у партнерських стосунках, де я не мушу варити борщі. Але я роблю якісь інші штуки, і все нормально, і люди розмовляють, а не в оцих стереотипних шаблонах, як повинні будуватися стосунки.

Мені особисто ніхто не казав: йди звідси, бо ти дєвочка, чи ти не можеш бути тим-то, тому що ти дєвочка. Принаймні тієї миті, коли я усвідомила, ким я хочу бути і що хочу робити. Моя стать не стає на заваді до реалізації тих чи інших штук, тому що ніхто мені не платить зарплату в залежності від моєї статі.

Але я розумію, що ця проблема існує. Менші зарплати, недоступні професії, дискредитація у воєнному секторі. Мої знайомі дівчата з 39-ї Жіночої Сотні Самооборони йшли на фронт, де їх оформляли «кавоварками» — як завгодно, хоча насправді вони були наводчицями чи робили ще щось на рівні з чоловіками. Мені, мабуть, більше пощастило.

Коли у нас відбувся [флешмоб] «#ЯНеБоюсьСказати», я для себе особисто це зафіксувала як дуже важливий історичний момент. Мені здається, тоді повітря було наелектризоване. Людям дали приклад, що можна сказати про те, що ти приховував роками.

Театральна менеджерка та ведуча Ярослава Кравченко під час інтерв'ю, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Після Майдану це був другий дуже важливий показовий рух історичний у суспільстві, відбувся злам.

Наше суспільство виявилося готовим сказати, а відповідні органи виявилися неготовими опрацювати це. Я дивилася, скільки речей про публічних людей стало відомо. Якби всі ці штуки взяли до уваги...

Мій фемінізм — це донести кожній людині, що вона не мусить іти за шаблоном, що вона повинна запитати себе і чесно відповісти, чого вона хоче, в яких стосунках вона воліє бути, і що їй самій особисто потрібно.

Я не можу сказати, що це фемінізм. Це просте прагнення, щоб люди спробували бути відвертими з собою, а потім дали собі шанс жити, як їм хочеться.

Поділитись: