«Тоді люди зрозуміли, що рятувати треба не себе, а одне одного». Як Грузія пережила енергокризу 90-х

Протягом семи місяців Україна відбиває агресію росії. Країна-агресор бомбить українську енергетичну інфраструктуру, а також загрожує цілком перекрити постачання електроенергії та газу на Захід.

Грузія чудово знає, що означає жити без електрики та газу. У 90-ті роки, після розпаду Радянського Союзу, країна пережила найдужчу енергетичну кризу за багато років. Був великий дефіцит електрики, відімкнули природний газ, люди залишилися без опалення, громадський транспорт працював із перебоями, проблеми виникли навіть із їжею.

Пізніше, 2006 року, через російський саботаж Грузія знову опинилася в енергетичній кризі. Але цього разу ненадовго та краще підготовленою.

Ці події змусили мешканців Грузії шукати способи виживати за нестерпних умов. Наші партнери з JAMnews розповідають, як Грузія пережила тяжку енергетичну кризу.

«Батько грів нам ліжко»

У 90-х, коли в Грузії почалася перша енергетична криза, Ніно Натрошвілі була школяркою. Вона пам'ятає, як одного разу згасло світло, вимкнули газ і вони залишилися в темряві та холоді в маленькій квартирі на дев'ятому поверсі тбіліської багатоповерхівки.

«Ми не знали, що робити. У нас удома нічого не було, щоб зігрітись. Було холодно. Вночі лежати в промерзлому ліжку було пеклом. Пам'ятаю, як вечорами батько грів нам із сестрою ліжко, і потім ми лягали. Якось увечері він довго водив нас по снігу, аж поки ми добре зігрілися, а потім одразу вклав спати».

Коли у Тбілісі стало «темно», студентка Манана Іадзе мешкала в гуртожитку: «Я жила на дев'ятому поверсі, ліфта не було, ми ходили пішки. Потім стало нестерпно залишатися там, і я переїхала до своєї тітки».

І студенти, і викладачі під час лекцій сиділи в куртках та рукавичках. Якщо в якогось лектора вдома було опалення, він запрошував студентів до себе. Траплялися випадки, коли всі збиралися в будинку якогось студента.

Незабаром на міських ринках з'явилися дров'яні печі-буржуйки, а до Тбілісі почали завозити дрова та продавати з вантажівок.

«Я пам'ятаю, як у багатоквартирних будинках почали знімати шибки з вікон і вставляти туди листи жерсті, щоб виставити назовні пічну трубу. Все місто було димним та закопченим», — згадує Русудан Кварацхелія.

Лайфхак 1. Щоб у міській квартирі правильно встановити піч, потрібно виставити назовні трубу через вирізаний круглий отвір. Зазвичай для цього у кватирки вставляють листи жерсті. Найкраще горять у печі дошки та будь-яке добре висушене дерево. Найгірше — щойно зрубані зелені насадження. Якщо на печі нагріти цеглини, їх можна використовувати, щоб нагріти постіль. Вогонь у печі в жодному разі не можна залишати на ніч — завжди є ймовірність випадкової іскри.

«Тоді в одному будинку нас жило восьмеро: мій батько, моя мати, сестра і я зі своєю родиною — дружиною та трьома дітьми. То був приватний будинок, ми мали буржуйку, дров'яну піч. У будинку було п'ять кімнат, але ми мешкали в одній кімнаті. Було дуже смішно, коли сперечалися, хто першим ляже до ліжка, бо постіль була холодною і хтось мав її зігріти», — згадує фотограф Гурам Цибахашвілі, фотолітописець того періоду.

Потім поступово на ринках з'явилися так звані керосинки, імпортовані переважно з Туреччини. На вулицях Тбілісі стояли черги за ними.

«Пам'ятаю, як моя мама готувала хінкалі на цих керосинках. Уявляєте, скільки часу це займало? Вона навіть пекла нам торти. Потім, 2006 року, коли знову вимкнули газ, мама витягла звідкілясь цю червону керосинку», — згадує Ніно Натрошвілі.

Гасові лампи, свічки, «ліві» лінії

«Нещодавно я була на спектаклі, там були діти. Коли в залі згасло світло, одна дитина закричала: “Мамо, як чудово!” Я згадала своє дитинство — у нас така реакція була на появу світла», — розповідає Ніно Натрошвілі.

Останні шкільні роки Ніно провела при світлі гасової лампи, чекаючи, коли увімкнуть електрику:

«Я досі не люблю гасових ламп, якщо я їх десь бачу, навіть у вінтажному кафе у вигляді декорації, мені це неприємно. Ще пам'ятаю запах гасу, як від нього палило очі. Іноді мені здається, що саме тоді я захворіла на респіраторні захворювання, з якими борюся все життя».

Родина Ніно не була привілейованою, тому їхній будинок освітлювався лампою або свічками. Ті, хто мав гарні зв'язки або був заповзятішим, крали електроенергію з державних об'єктів.

Русудан Кварацхелія згадує, що електрика в будинках у людей була від світлофорів і навіть від метро. «Я сиджу на лінії метро» — тоді було висловом, що вказував на привілейованість: «Усе місто було обплутане “лівими” (вкраденими, незаконними — ред.) лініями. Якщо в будівлі було світло, ви знали, що там живе хтось поважний чи впливовий».

У більшості установ державного та стратегічного значення була електрика. Але не в районах та селах. Часто не було електрики навіть у лікарнях. І не лише в 90-ті роки.

Взимку 2006 року, коли на території росії одночасно підірвали газопровід та дві лінії електропередавання і Грузія залишилася без електрики, 18-річна Кеті Зубашвілі була на восьмому місяці вагітності.

Того року у Тбілісі була сувора зима. Сім'я чоловіка відвезла Кеті до села Ачабеті в долині Діді Ліахві неподалік від Цхінвалі в Південній Осетії. Нині цього села вже немає.

У багатого свекра в селі були дрова та генератор. Кеті залишилася в селі надовго.

6 лютого на світанку в Кеті почалися перейми. На той час було неможливо виїхати до Тбілісі через столицю Південної Осетії Цхінвалі з огляду на політичну напруженість. Об'їзна дорога, якою Кеті приїхала з Тбілісі до села, була дуже довгою, снігу багато й везти породіллю таким шляхом було ризиковано. 18-річну Кеті привезли народжувати до лікарні села Курта:

«Світла не було, був генератор. Анестезіолога на місці не було, довелося викликати із Цхінвалі. Це потребувало часу. Якби я народила природним шляхом, мені б допомогли, а якби мені знадобився кесарів розтин, ніхто б не взяв на себе відповідальність. Мої батьки підписали згоду. У мене вже були перейми. Іншого шляху не було».

Кеті успішно народила сина.

«Коли за тиждень мене та мою першу дитину виписали з пологового будинку, від нас пахло димом», — пригадує Кеті.

Лайфхак 2. Завжди треба мати в будинку запас свічок або заправлені гасові лампи. Найзаможніші родини купували собі генератори. Однак енергії невеликого генератора вистачало зазвичай лише на кілька лампочок і телевізор. При цьому генератор сильно шумів і витрачав багато дорогоцінного палива.

Кілометри пішки

У Тбілісі в 90-х машин було мало, автобуси здебільшого були старі, нерідко ламалися, метро часто зупинялося через відсутність світла, а потяги застрягали в тунелях. Найпопулярнішим видом транспорту був тролейбус. Ті, хто не могли потрапити всередину, висли на дверцятах чи залазили на дах.

Студентка Русудан Кварацхелія, яка тоді жила з родиною у Цхнеті, передмісті Тбілісі, два роки діставалася до тбіліського університету автостопом:

«У Тбілісі ходив старий роздовбаний автобус, і в ньому ніколи не було місця. Мені доводилося годинами чекати на нього надворі, і я навіть носа не могла в нього просунути. А коли йшов сніг, ніхто не посипав дороги сіллю. Машини не могли їздити, і я йшла пішки схилом. Найкоротшим шляхом я діставалася університету за 2 години 20 хвилин».

Манана Іадзе, яка на той час уже була аспіранткою і переїхала зі студмістечка до передмістя Лоткін до тітки, діставалася університету пішки за 2,5 години: «Я йшла замерзла, уся синя, втомлена, мені навіть не хотілося слухати лекції, а потім мені доводилося йти тим самим шляхом назад. У мене замерзали пальці на ногах».

«Миття було розкішшю. Уся сім'я милася в один день»

Тоді, у 90-ті, воду в житлових кварталах Тбілісі теж подавали з перебоями.

Мешканці найвищих поверхів у будинках страждали найбільше — найчастіше вода не піднімалася вище за другий-третій поверх, і то за графіком.

Коли давали воду, усі члени родини з посудинами всіх розмірів ставали в чергу за водою біля сусіднього під'їзду.

«У нашій родині були лазневі дні — цього дня всі члени сім'ї мали купатися. Мати нагрівала воду у відрах за допомогою кип’ятильника. Завжди була суперечка про те, хто останнім піде до ванни, тому що ванна наприкінці була найтеплішою», — згадує Русудан Кварацхелія.

Лайфхак 3. Коли вода надходить із перебоями, потрібно робити якомога більший запас. При цьому запастися різноманітною тарою — відрами, у яких воду можна гріти, тазами тощо. Прийняти душ у ті часи було розкішшю, воду нагрівали або на плиті, або кип'ятильником і милися, обливаючи себе з ковша.

Печі в під'їздах та сусідські обіди

Незабаром після початку кризи в Тбілісі з'явилися кустарні електроплити зі спіралями, які використовували як для обігріву, так і для приготування їжі.

Тим, у кого вдома не було плити чи дров'яної печі, доводилося готувати на спільних печах у під'їзді.

Лейла Меребашвілі згадує, як одного чудового дня сусіди на спільні кошти купили дров'яну піч. Чорну пічку на маленьких ніжках поставили в загальному просторі — у так званій сушарці:

«Був розклад, ми знали, хто коли повинен готувати обід. Ми там грілися і, звичайно, знали, хто що їсть. Я пам'ятаю дні, коли в мене слинки текли, коли сусід готував смачну їжу. У нашій сім'ї рідко було м'ясо, але зате ми мали село, тож нестачі в картоплі та квасолі не було».

Ніно Натрошвілі згадує, що сусіди часто збиралися разом, щоб приготувати їжу чи просто провести час: «У кого що було, те й несли. Очевидно, це було не масло і не м'ясо, але в когось було варення, хтось ніс компот, хтось пік печиво, або матері збирали все, що мали, і спільними зусиллями пекли нам тістечка».

Як розважалися в темному та промерзлому Тбілісі

Попри важку кризу життя у Тбілісі тривало.

«Що може зупинити людину? Весілля та поминки були, але вони були більш бюджетними, а весілля менш веселими», — каже Гурам Цибахашвілі.

У Тбілісі тоді були молоді люди, які жили музикою. Серед них був музикант та актор Ладо Бурдулі. Він влаштовував у себе вдома концерти та покази мод. Фотограф Гурам Цибахашвілі знімав ці вечори:

«Ці концерти та покази мод часто відбувалися при свічках. Навіть якщо була електрика, вона раптово вимикалася, і треба було бути готовим. Я фотографував зі спалахом, і, можливо, там не так добре видно, як темно насправді».

Свої дні народження Ніно Натрошвілі згадує так: при свічках, у супроводі фортепіано та гітари.

«Нам було дуже весело, ми танцювали. Тоді всі, хто вмів грати на фортепіано чи гітарі, були дуже популярні. Потім, трохи пізніше, з'явилися магнітофони на батарейках, ми перемотували касети олівцем, щоб батарейки не витрачати. Ми знали, що якщо батарейки сідали, їх можна постукати й вони ще деякий час працюватимуть».

Як вижило Тбілісі?

«Люди завжди намагаються вижити, і це призвело до того, що ми всі разом рубали дерева, багато було знищено, половина країни продала все, що мала, щоби пережити зими», — каже Гурам Цибахашвілі.

За його спостереженням, тоді люди навчилися підтримувати одне одного:

«Люди зрозуміли, що треба рятувати не лише себе, але й одне одного. Я маю одне фото: у Тбілісі у дворі горить вогонь, стоять три казани і щось вариться, мабуть, картопля чи квасоля. Це був приклад, коли всі зрозуміли, що поодинці не вижити».

Інші герої цього матеріалу також пам'ятають приклади такої підтримки. Втім, без жодного романтичного шарму:

«Мені не подобається, що якось почали романтизувати 90-ті. Це дуже болісний досвід для мене. Так, ми вижили, навчилися справлятися, але це був дуже травматичний досвід», — каже Русудан Кварацхелія, яка пам'ятає, як плакала 2004 року, коли перед Новим роком побачила на проспекті Руставелі вбрані ялинки.

«1997 року мого чоловіка, який тоді працював в Associated Press, перевели до росії. Я теж поїхала з ним. Коли я приїхала до росії, першим шоком було сліпуче вуличне освітлення. Я пам'ятаю, як плакала. А вдруге я плакала, коли повернулася до Грузії 2004 року й побачила вогні, що обвивали чотири дерева на Руставелі. Я була така щаслива, що на вулиці є світло».

Автор:: Ніно Наріманішвілі, JAMnews. hromadske публікує матеріал за підтримки «Медіамережі»