30 січня 1930 року у Бердичеві, в сім'ї Зіновія та Марії Нестайків народився син Всеволод. Малий хлопець мріяв стати капітаном далекого плавання, але вийшло трохи інакше.

Твори Всеволода Нестайка часто порівнюють з творчістю Астрід Ліндгрен та Марка Твена, «Тореадори з Васюківки» відзначені міжнародними та українськими преміями. Але найважливіше те, що його книги вже кілька поколінь веселять та вчать українських дітей доброті, дружбі та відвазі. 

До 87-річчя від дня народження Всеволода Нестайка ми згадали найцікавіші факти з біографії письменника, а також розпитали доньку Олену Максименко та письменницю Ірину Цілик про нього, його творчість та вплив.

Київ, «Веселка» та радіобайки

Всеволод Нестайко рано втратив батька — той був розстріляний НКВС, коли хлопчику було лише три роки. Хоча мати письменника викладала російську мову та літературу, Вадіка (так мати називала Всеволода) вона віддала саме до української школи. 

«Зовсім мовчати вражений Глечик, звичайно, не міг.
– Ви хто? – пошепки спитав він.
– Незнайомка, - теж прошепотіла вона, усміхаючись.
– Як це – Незнайомка? – здивувався Вася.
– А отак. Хто такі незнайомці? Ті, кого ми не знаємо. Ти мене не знаєш, отже, я для тебе Незнайомка… А ти хто?
– Ну тоді я теж незнайомець, –  хмикнув Вася. –  Незнайомець Вася Глечик з четвертого «Б» класу».

«Чарівне дзеркальце, або Незнайомка з країни Сонячних Зайчиків» 

До Києва письменник потрапив у 1933 році і прожив у столиці все своє життя. Саме тут він пережив найстрашніші роки свого життя. Як казав сам письменник: «В 1941-му році мені було 11 років і з того часу я став дорослим... Дитинства у мене вже не було». Тематики воєнних років у творчості письменника майже не звучить. Лише два оповідання, «Сергійків галстук» та «Вітька», засновані на спогадах Нестайка з часів Другої світової.

«Тореадори з Васюківки», ілюстротор: Євген Семенов 

За словами Нестайка, саме складне дитинство підштовхнуло його до творчості. «А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше».

«Звичайно, я розумію, давати прізвиська непедагогічно, але що вдієш, коли з давніх-давен існує ця негарна, непедагогічна звичка. Навіть славетний римський імператор Гай Юлій Цезар не вберігся від цього. Бо оте Цезар — не що інше, як вуличне прізвисько (що означало чупринистий, волосатий). І прізвисько це стало потім загальним, називним для означення царственого титулу. Отже, не гнівайтесь, що герої наші матимуть прізвиська…»

«Чудеса в Гарбузянах»

У 1956-му році світ побачила перша збірка письменника — «Шурка та Шурко». Тоді ж він починає працювати редактором у видавництві «Веселка». Писав  багато оповідань, п'єс та повістей. У 1960-х виходять друком три повісті — «Пригоди Робінзона Кукурузо», «Незнайомець з тринадцятої квартири» й «Таємниця трьох невідомих». У 1973-му році вони разом публікуються під назвою «Тореадори з Васюківки».

Кілька творів Нестайка отримали екранізації. Картина «Тореадори з Васюківки» здобула нагороди кінофестивалів у Мюнхені та Александрії (Австралія), проте у СРСР фільм поклали на полицю через цензуру. Більше пощастило стрічці «Одиниця з обманом», що отримала премії всесоюзного фестивалю у Києві та кінофестивалю в Габровому (Болгарія).

У 1979-му році, з нагоди всесвітнього року дітей, Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури випустила «Особливий почесний список Ганса Христіана Андерсена». Серед 19 найкращих книг для дітей опинились і «Тореадори з Васюківки». А от в СРСР книга отримала величезну порцію критики за «антирадянський настрій» — замість ідеальних піонерів головними героями були бешкетники.

У 1990-х та 2000-х роках вів власну радіопередачу «Радіобайка Всеволода Нестайка». 

Помер Всеволод Нестайко 16 серпня 2014 року. У 2016 році одна з вулиць Києва була названа на честь письменника.

Нестайко-батько і Нестайко-помічник

 Олена Максименко, донька Всеволода Нестайка

Чи читав батько вам свої твори до їх видання? Чи випадало вам впливати на сюжети, виступати «рецензенткою» в дитинстві чи старшому віці?

Першою читачкою рукописів була моя мама. Батько був скромною людиною, із самоіронією. Ніколи не поводився так, що от він — відомий письменник, що йому належить трепетне ставлення від рідних, яких він збиратиме навколо себе і читатиме нові повісті чи оповідання. Писав кожен день, навіть коли ми бували на відпочинку, але до завершення про новий твір не розповідав. Коли підросла,  то після мами читала рукопис чи машинопис я. В дитинстві, моє «рецензування» виявлялося в тому, що я, читаючи, сміялася… У старшому віці я могла хіба що попросити змінити якесь ім′я персонажа. Сюжети, образи, стиль письма — то все батькова фантазія, гумор, відчуття українського слова.

«Тореадори з Васюківки», ілюстротор: Євген Семенов 

Існує серія дитячих книг «Всеволод Нестайко радить почитати». Які твори українських чи зарубіжних авторів для дітей найбільше надихали вашого батька? Імовірно, впливали на його власну творчість?

Улюбленим письменником  батька у дитинстві був Марк Твен. Все життя він захоплювався Чеховим за його інтелігентний гумор, порядність і талант. Любив Гоголя, Квітку-Основ′яненка, Котляревського, Лесю Українку. Не любив книг кон’юнктурних, що писалися на потребу політичних замовлень.

Які були ваші улюблені ігри, розваги, способи проводити час разом із батьком?

Стосунки наші були дуже тісними і люблячими. Коли була маленькою, то батько малював і вирізав мені маски, кумедних персонажів. Коли була школяркою, ходили на ковзанку на стадіон «Динамо». Весною і влітку часто їздили автобусом до Конча-Заспи, трамваєм до Пущі Водиці, електричкою до Ірпеня. Проходили багато кілометрів (тоді в лісі якось не було страшно), збирали конвалії, суниці. В неділю могли поїхати до хоч і найвіддаленішого кінотеатру, аби подивитися нову французьку комедію. Часто гуляли Києвом, батько розповідав історію будинків, вулиць.

Чи були якісь окремі яскраві випадки, коли вміння Всеволода Нестайка оповідати історії, вплинуло на ваше життя — в дитинстві або й уже в дорослому віці?

На мене впливали і впливають, мабуть, не історії, а вчинки, слова і спосіб життя батька. Коли щось не те зробила, то він міг так висміяти чи обпекти дошкульним словом, що урок уже був на все життя. І соромно ставало страшенно. І ображатися не було за що, бо то все з любов’ю і справедливо. Але головне, що я бачила, що можна, а чого не можна робити. Коли мені було десь років десять, а батько був заввіділом  у видавництві «Веселка», один із авторів, який дуже хотів, щоби його надрукували, надіслав батькові посилку із великою копченою кабанячою ногою. Пам′ятаю, як сердився батько і скільки мав клопоту, відсилаючи ту ногу назад. Так і закарбувалося, що брати подарунки від тих, хто від тебе залежить, не можна.

«Тореадори з Васюківки», ілюстротор: Євген Семенов 

І звісно, той гумор, жарти, з якими  оповідали у нас вдома різні історії  батько і його друзі письменники та  художники, давали відчуття радості від життя, показували життя і людей з доброго і веселого боку. І я за це батькові і долі дуже вдячна.  

Довго ми їхали — геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Тричі зупинялися їсти.

Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік — високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вишка, і громадяться, налізаючи один на одного, будинки — великі, багатоповерхові... Київ! Приїхали.

Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки — від усіх міст, які я бачив.

Столиця!

— Значить, так, — говорить Галина Сидорівна. — Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?

— Гурря-а-а! — закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.

«Тореадори з Васюківки»

 Ірина Цілик, письменниця, режисерка

Нестайко — один з моїх найулюбленіших письменників. Мабуть, улюблена його книжка для мене це «Одиниця з обманом». Бо тепер як доросла людина я розумію, що це дуже крута психологічна проза для дітей.

Мій син ще трошки не доріс до хітів Нестайкових. Поки що ми перечитали тільки більш дитячі історії — «Незвичайні пригоди в лісовій школі», «Чудеса в Гарбузянах», «Таємницю Віті Зайчика», «Незнайомку з країни Сонячних Зайчиків». Що мене справді потішило: мій син Андрій завжди хоче, щоб я читала йому вголос, а сам він лінується поки що читати у свої шість років. Але книга Нестайка — єдина, яку він якось схопив і сидів, читав сам, бо йому було так цікаво, що ж там далі. Тож це така маленька перемога — Нестайкова і моя.

Але найчастіше вони ходили в Музей українського мистецтва. В отой, на вулиці Кірова, величний, з колонами, де над довгими сходами обабіч входу сидять два сірих гривастих леви.

Бабуся Світлана віталася з тими левами, як з давніми знайомими. Того, що ліворуч,ближче до вулиці, вона лагідно називала Боніфацій, а того, що праворуч, — Африканич. Віті це подобалося, він щоразу підходив до кожного й чемно вклонявся, вітаючись: «Добрий день, Боніфацію!», «Добрий день, Африканичу!» Був ще один лев — усередині музею, у залі на першому поверсі. Невеликий, фарбований, якому такий же фарбований дядечко у трусах безсовісно роздирав двома руками пащу.

Під левом було написано: «Самсон». Вітя якийсь час вітався з ним: «Добрий день, Самсоне» Але потім з'ясувалося, що Самсон — це зовсім не лев, а той дядечко в трусах, який роздирає йому пащу.

«Таємниця Віті Зайчика»

Поділитись: