ENRU

Десять днів без води — репортаж з прифронтового Торецька

Вода у Торецьку з`явилася через десять днів після того, як в результаті обстрілу передмістя було пошкоджено єдиний водовід «Горлівка — Торецьк», який постачає воду в місто.

Для того щоб відремонтувати трубу, пошкоджену снарядом, у Спільному центрі контролю і координації припинення вогню домовлялися з російською стороною про режим тиші. Вогонь домовилися припинити на три дні з 29-го листопада до 1 грудня. Три дні мало вистачити на ремонтні роботи.

На місці пошкодження водоводу, який пролягає просто вздовж лінії розмежування, працювало 20 ремонтників, з десяток машин. Безпеку для них гарантували лише з 9:00 до 16:00 години, до закінчення цього проміжку часу працівники мали перетнути нульовий український блокпост. Разом з бригадою комунальників на місці постійно перебували представники Міжнародного Червоного хреста, щоб надати додаткові гарантії безпеки. 

Пошкодження водоводу виявилося складнішим, ніж сподівалися, – потрібно було вирізати шматок труби і замінити його. До того ж, це не єдине пошкодження водоводу, за останні кілька місяців.

На другий день ремонту в регіоні випав сніг. За три дні водовід полагодити не встигли, тому в екстреному порядку потрібно було продовжувати режим припинення вогню ще на добу. Ремонт завершили 2 грудня, а 3-го — в будинках Торецька з`явилася вода. 

Ми опинилися в Торецьку на третій день припинення вогню, коли водогін вже кілька днів ремонтували. Люди вже більше тижня жили без води. Одразу кидається в очі «голівудський» напис «Торецьк – місто шахтарів» на в`їзді в місто. До речі, Торецьком воно стало нещодавно, місцеві й досі називають його Дзержинськом.  

Вулицями йдуть люди. Кожен другий – з пляшками води.

В одному з дворів — тритонна цистерна, мешканці навколишніх будинків з відрами, пляшками, хтось з тачкою, хтось із ємкістю з-під старої пральної машинки, — стають у чергу за водою. На камеру реагують по-різному. Перший чоловік, до якого звертаюся, гарчить: 

«Не знімайте мене і не переслідуйте. Перекажіть краще Жебрівському (голові Донецької військово-цивільної обладміністрації — ред.), що я директор шахти, а тепер маю з відрами ходити» – і прямує додому. 

Жінки в черзі розповідають, що все не так уже й погано цього разу. Водопостачання забезпечили на наступний день після обстрілів, місцеві телеканали постійно оголошують розклад підвозу води у двадцять точок по всьому місту. Щопрада вода, яку тут розливають, не питна: 

— І то добре, дякуємо за воду. Одна приїде машина, потім друга. Вже можна якось набрати, якось жити. Випрати, взуття помити, посуд.

— А питну привозять? 

— Ні, не привозять. За гроші в магазинах купуємо – 90 копійок за літр. Але й на тому спасибі». 

Місцеві знають, що водовід «Горлівка-Торецьк», який на лінії розмежування, пошкоджений не вперше і, можливо, не востаннє. Питають, чому досі не знайшли альтернативного способу постачання води в місто.

Водій цистерни з «ангельським» ім`ям Серафим каже, «тритонка» порожніє за дві години. Набирають воду із свердловини «Червоні колодязі» за містом, і ця вода вважається питною – «це ж найкраща, яка ще потрібна?»:

— Це технічна вода? 

— З джерела.

— Її можна пити, адже вона мутна? 

— Ну, кожен вирішує сам. Все залежить від ґрунту. Який ґрунт, така і вода. 

— Кажуть, що готувати з неї не можна. 

— Можливо, й не можна… а, можливо, й можна.

Біля іншого пункту розливу води, який ми знаходимо навмання, люди теж налаштовані оптимістично. Розповідають, що важко тягти відра на верхні поверхи, але називають себе «Богом поцілованими»: 

«Ми тут, правда, як Богом поціловані. В нас найменші все ж таки втрати на фронті, й обстріли не такі сильні. А воду завтра вже дадуть, нічого страшного. Головне, що опалення є. От минулого року взимку більше місяця без води та опалення жили. І влітку 2016-го спека була жахлива якраз – теж без води. А зараз нормально». 

Чоловік набирає воду шлангом в дивну металеву ємкість, прикріплену до візка на колесах, обмотує металевий циліндр плівкою, зав`язує резинкою: 

«Це з-під непрацюючої пральної машинки залишився бак, який не іржавіє. Що його викидати? Довелося підлаштовуватися. Питна вода в мене є, я ж запасаюся завжди, про всяк випадок, а от для іншого наберу сюди». 

Міськрада, куди ми прямуємо далі, базується в приміщенні дитячого садка (бо мерія згоріла ще в 2014-му). Говоримо з Сергієм Вінником – заступником міського голови з питань житлово-комунального господарства, який за останній тиждень роздав вже чимало інтерв`ю. Він впевнений, саме через публічну площину вдалося привернути увагу до Торецька, домовитися про тишу, провести ремонт, бо навіть на зустрічі міністрів закордонних справ країн «нормандської четвірки» у Мінську говорили про Торецьк. Для порівняння, в 2015-му році люди в Торецьку жили без води та опалення півтора місяці, але ніхто про це не знав: 

«Чотири місяці питання доступу до цього водоводу ми вирішити не могли. Компанія «Вода Донбасу» заявляла, що це питання навіть виносили на розгляд під час переговорів Тристоронньої контактної групи в Міську. На жаль, не можу коментувати, чому це питання не було настільки важливим у Мінську, але факт залишається фактом: за чотири місяці ми так і не отримали дозволу. Тільки вже повна зупинка водоводу,  тільки широкий розголос дозволив якось знайти компроміс». 

У дитячому садку, поруч з мерією, одразу зустрічаємо прибиральницю, яка миє підлогу. Завідуюча дитячим садком нам оголошує: 

«От бачите в нас все нормально, працюємо. Навіть підлогу миємо – санітарія перш за все». 

Разом із завгоспом показують де зберігається питна вода, яку завозять раз на два дні – п`ятсот літрів, є ще й резервний запас – про всяк випадок. Єдина проблема – дитячу білизну доводиться прати руками, бо машинки-автомат не працюють. Навіть раритетна – 80-х років – без водопроводу відмовляється прати. 

Мешканці Торецька звикли до труднощів: про обстріли розповідають досить буденно, навчилися розрізняти вхідні і вихідні постріли, за звуком – «важкість» снарядів. Запасаються водою ще до того, як її відімкнуть, мають стратегічний запас їжі та консервів: 

«Дякуємо бойовикам, хоча як це їм можна дякувати, якщо це через них все. Але «дякуємо» що погодилися домовитися і ремонтувати, ми ж по телевізору бачили. Ми ж не Донецьк, не Донбас – ми Україна і тим не менше страждаємо».