«Людей за бидло вважають». Що відбувається, коли ажіотаж після російського обстрілу минув, а журналісти та влада поїхали

Її дім на Святошині — по сусідству з тим, куди 24 квітня влучила російська ракета. З фасадного боку  замість вікон — дірки. Вхідні металеві двері вигнуті біля замка. Їх заблокувало вибуховою хвилею, тож аби люди вийшли, рятувальники мусили їх виламати. На сходовій клітці вікна вже заклеїли плівкою. 

Підтримати

На килимах у скромній квартирі Юлі та її мами застелені брезенти — з пошкодженої стелі досі сиплеться цемент. На кухні продукти вкриті великодніми рушниками — захищають їжу від пилу. У будинку, як і у всіх сусідніх, немає газу, тож готувати їжу сьогодні неможливо. 

У кімнаті Рози, мами Юлії, балкон закрили пледом — вночі ще холодно, пролазить студінь, а вікна просто заклеєні плівкою. На стіні біля ліжка літньої жінки приклеєні листки з назвами препаратів — від серця, болю у ногах. На дверях — цифра «85» і зображення корони. Це ще з дня народження Рози — з 24 лютого.

У Юлії та її матері — близько 7 тисяч пенсії на двох. Самотужки зробити ремонт і поміняти вікна вони не в змозі. Пані Юлія подала заявку на компенсацію від держави. Але ще має прийти комісія, щоб зафіксувати пошкодження і встановити обсяг виплат. Торік сума виплат за зруйноване житло становила від 200 до 500 тисяч грн. Також кияни можуть розраховувати на одноразову допомогу від міста — 10 тисяч грн. 28 квітня, на четвертий день після прильоту ракети, фахівці до Юлії Друзь ще не дійшли. 

А ще жінці порадили звернутися до благодійної французької організації Acted. Там теж надають разову грошову допомогу.  Та для цього треба йти до них в офіс, а пані Юля, каже, що після трагедії боїться далеко відходити від дому. «Може, я знайду когось, щоб пішов зі мною і подав документи цій французькій організації. Мені далеко…» — голос жінки зривається. Вона починає активно терти руки. 

Юля розповідає, що їхній будинок, як і всі сусідні, будували німецькі військовополонені. «Мій тато, коли приїхав у Київ у 17 років, бачив, як цих полонених бортовими машинами возили».

Батько Юлії був інженером-конструктором першої категорії на заводі «Антонов». Працював над оснащенням електронікою кабіни АН-225 «Мрія». Йому як працівнику заводу дали квартиру на Авіаконструкторській, де Юля з мамою живуть досі. Жінка дістає з комода збірку поезії свого покійного тата і його фото біля якогось іншого літака.

«Якби він оце побачив… Помер до повномасштабної війни. Ми кацапів не любили. Я у комсомолі не була, тільки у піонерах. Батько ще тоді казав, що росіяни нападуть. Ми натуру їхню відчували. Батько був за Україну, він навіть написав новий гімн, носив у Верховну Раду», — згадує з усмішкою Юлія.

На її прохання я сфотографував пошкодження у квартирі та надіслав їх представниці французької організації. На знак подяки жінка заграла мені на фортепіано козацького маршу. 

«Краще, бл*дь, у полон здатися»

«Я питаю, чи можна там отримати матеріальну допомогу за вікна, а не пайки. Я жерти не хочу, я наївся, що вже ригати хочу», — сердито питає російською літній чоловік двох бабусь біля підʼїзду іншого пошкодженого будинку. Тут лише місцями вибиті вікна. 

—  Держава… Краще, бл*дь, у полон здатися і померти там, ніж займатись цим, — продовжує гиркати чоловік. 

—  Ще й біля жінок матюкається! — відповідає йому співрозмовниця з ціпком. Вона чимчикує від нього і сідає біля сусіднього підʼїзду.

Пані Надії — 81 рік. Живе сама. У її квартирі вікна вціліли. На допомогу не нарікає: каже, їжу привезли, плівку і фанеру тим, кому були потрібні, давали безоплатно.

«Вибачте, тоді ви дурні»

На вулиці Юлія Друзь знайомить мене з Оленою, яку називає «нашою активісткою». Олена скаржиться, що в їхніх будинках нема укриття. Підвали просто зачинені: «Я сьогодні телефонувала до департаменту КМДА, хочу зустрітися з тими, хто відповідає за укриття. До 2023 року нас ще пускали сюди, а потім позначка на карті, що тут можна сховатися, зникла».

Квартира Олени постраждала, але жити в ній можна. Побиті вікна й двері. Проте, жінці спершу сказали, що компенсації не буде через те, що її житло не приватизоване і є комунальною власністю заводу «Антонов», який роздавав квартири працівникам.  

«Подзвонила на 15-51 і запитала, чи маю право на компенсацію. Мені сказали, що ні. Я відповіла: "Вибачте, тоді ви дурні". Я відкрила свій договір із ЖЕКом, і вони, згідно із цим, мали б ремонтувати. Людей за бидло вважають», — скаржиться жінка.

Олексій — мешканець будинку, де зараз жити не можна. На четвертий день там ще вивозили відходи, а прибудинкова територія була всіяна холодильниками, умивальниками, віконними рамами, шафами тощо. Хтось викидав речі зі своєї понищеної квартири просто з вікон. 

Олексій зараз живе у своїх друзів: «Мені не пропонували житло. У мене ще орендувала кімнату 70-річна жінка із Сіверськодонецька. Їй компенсації не дають. Вона залишилася ні з чим. Тільки власникам, кажуть, щось можуть компенсувати. Хтось із незнайомих мені людей забрав її до себе».

Скільки сімей шукають житло?

28 квітня Київська міська державна адміністрація повідомила, що отримала 16 звернень від сімей, які втратили квартири й потребують тимчасового житла. Водночас у тимчасове помешкання заселилася лише одна родина. 

«Місто на балансі має 43 вільні кімнати, що розміщені в гуртожитках, також кілька соціальних квартир, які були запропоновані постраждалим як тимчасове житло», — зазначили в КМДА.

Водночас за допомогою з міського бюджету (10 тисяч грн одноразової виплати) звернулися 527 людей, які потерпіли від російської атаки 24 квітня. 28 квітня опрацювали 152 заяви.

Тим часом очільник Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко 29 квітня повідомив, що терміново скликає Раду оборони Києва. Обговорюватимуть алгоритм дій після того, як ДСНС ліквідувала наслідки прильотів.

«В моменті — ми не маємо розраховувати на когось, якщо місто має ресурси. Мені уривається терпець, що будь-яке планування обмежується лише плануванням. А відповідальні — насправді з префіксом "без"», — написав він.