ENRU

Земля соняхів: історія малайзійської родини — до річниці трагедії рейсу МН17

Ec7469f3138fd558c
Фото: EPA/Jerry Lampen
У жовтні Метью виповнилося б 13. Рік тому Пол і Мейбл разом з Метью переїхали б до нового будинку, який купили перед останньою в житті відпусткою. Громадське, у рамках російськомовного партнерства, публікує матеріал «Новой газеты», у якому розповідається історія малайзійської родини, що 17 липня 2014 року дізналася про бойові діі на Донбасі.

Пол Шивагнанам (52 роки) і Мейбл Сюзай (45 років) одружилися у 2001 році, за 4 роки народився пізній і довгоочікуваний Метью. Три роки сім’я жила у Швейцарії, але у 2011-му повернулася до Малайзії: Метью більше підходив цей клімат. У Швейцарії залишилося чимало друзів — саме там, у Базелі, сім’я відпочивала востаннє. Відтак заїхали до Амстердаму, де Пол мав робочі зустрічі: він працював у нафтогазовій компанії Shell. З Амстердаму до Куала-Лумпур вилетіли рейсом МН17 авіакомпанії Malaysia Airlines.

На борту «Боїнга» перебувало 295 пасажирів і членів екіпажу. Більшість — голландці, а також сорок чотири громадянина Малайзії. Про них практично не розповідали, та і родичі говорять неохоче. У їхньому світі не існувало бойових дій на Донбасі, «зелених чоловічків», зруйнованих будинків. Багато хто до катастрофи й гадки не мав, де знаходиться Донецька область.

Розшукати ці родини та дізнатися, як вони пережили минулі три роки, виявилося непросто: якщо про голландців багато писали в ЗМІ, можна було знайти фотографії жертв, зв’язатися з родинами через спільноту родичів, від Азії така публічність була далекою — кожен переживав трагедію наодинці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хто насправді збив МН17? Аналіз Bellingcat і Atlantic Council

Першою я знайшла родину 31-річного бортпровідника Malaysia Airlines. Літня мати спочатку погодилася на розмову, але відрадили старші сини.

Малаєць, що втратив дружину в цій авіакатастрофі, за рік побачив в інтернеті світлину: на траві, у полі, де впав літак, розкладені фотокартки його рідних, на одній з них — його немовля.

Чоловік знайшов автора знімка, фотографа Петра Шеломовского в твіттері та написав йому англійською: «Спасибі за картку. Це мій хлопчик на руках нашої бабусі. Нашій сім’ї необхідно було це побачити». Я зв’язалася з ним, але почула у відповідь: «Ми залишили цей інцидент позаду і вирішили рухатися далі». Нині він самотужки виховує сина.

Ще одна страшна світлина з того поля: обпалений паспорт серед уламків літака, ім’я, усі інші дані вигоріли, залишилось тільки фото — смаглява усміхнена жінка. Це і є Мейбл Сюзан.

Мені пощастило знайти брата Мейбл — Клемента Сюзан. Клементові 49 років. Доброзичливий чоловік при зустрічі міцно тисне руку. Мабуть, я перша росіянка, з якою він спілкується в своєму житті, йому цікаво.

У родині їх було четверо. Клемент — старший, Мейбл і дві молодші сестри — Валері та Анжеліна.

«Усі ми народилися в Малайзії, але ми християни. За походженням ми індійці, але скільки не досліджував я історію нашого роду, так і не дізнався, хто з пращурів і коли сюди переїхав».

Мейбл, Пол і Метью Фото з архіву

Мейбл було 45. Вона викладала англійську мову в Національному університеті Малайзії. Багато подорожувала, писала докторську дисертацію.

Як і в інших малайзійських сім’ях, родина Клемента намагається змиритися з утратою і не плутається в розслідування, сподіваючись на професіоналізм слідчих. Клементові нічого не відомо про перебіг справи, як і решті родин. Офіційне розслідування так і не відповіло на головне питання: хто винен у трагедії?

Той страшний день Клемент досі пам’ятає в найдрібніших деталях.

«Удень 16 липня 2014 року отримав смс від Мейбл: «Я в Duty free, тобі привезти віскі?» Я був упевнений, що вони вже прилетіли, вона ніколи не писала мені з-за кордону. Ближче до півночі в новинах сказали, що впав літак. Але я був абсолютно впевнений: Мейбл удома і вже спить. Усю ніч мені телефонував шурин, але я не чув. Тільки о 7 ранку я відповів. «Ти знаєш, що сталося? — запитав він. —Їх більше немає».

Залишався останній шанс. Так, вони були у списку пасажирів, але ж могли спізнитися на літак.

«Я і сам одного разу не полетів до Флориди — зачитався книжкою в аеропорту», — якось легко, з посмішкою говорить Клемент.

Одразу після аварії у готелі «Маріотт» організували штаб: приїхали психологи, поліцейські, до кожної родини приставили офіцера, який допомагав зорієнтуватися. Був також список людей, які піднялися на борт.

«Це була крапка. Вони були у списку».

Щоб не запізнитися на ранній рейс, родина Мейбл спеціально зупинилася ночувати в готелі поблизу аеропорту.

Мамі говорити одразу не стали. Навіть коли все підтвердилося, іще лишалася примарна надія, вони сліпо вірили в якийсь «шанс».

«Мама була дуже погана. Вона насилу перенесла цю новину».

Клемент згадує останню зустріч з сестрою — на Великдень.

«Хтось із друзів пожартував: «Три роки вже в Малайзії. Чи не думаєте знову кудись переїхати?». Пол — Чоловік Мейбл — відмахнувся: після відпустки вирішимо».

У Клементовій пам'яті спливають якісь незначні моменти, деталі їхніх зустрічей.

«Їздили на водоспад. Вона кілька разів перевірила, чи взяли мішки для сміття. Я питав завжди: «Що тобі до цього?» Вона лиш посміхалася. Вона завжди піклувалася про родину, про інших, про навколишнє середовище. Я хотів запам’ятати її саме такою».

Труну, у якій перевозили Мейбл на батьківщину, не відчиняли.

Тіла

Тіла знайшли не одразу. Спочатку — Мейбл і Пола. Але вивезти з території України їх було складно. Транспортували в Амстердам, ​​уже там почалося розпізнання. Мейбл ідентифікували за відбитками пальців і ДНК-тесту, Пола — за записами у стоматологічній карті.

«Єдине, чим ми могли допомогти — принести медичні документи, які зможемо знайти. Ми навіть привезли їхні зубні щітки».

Клемент, як і багато інших, повірив тесту. Він не став дивитися на тіла.

«Тіла були цілими. Нам повідомили, що знайшли все повністю. Я вирішив не відкривати ящики. Вирішив просто залишити їх у спокої».

Особисті речі — сумки, одяг — повернули пізніше, уже після поховання. Тіло Метью знайшли останнім — у жовтні, на його десятий день народження.

Розслідування

Малайзійські родичі загиблих у катастрофі знають одне одного, але зустрічаються раз на рік — на річницю катастрофи.

«Міністерство жінок створювало співтовариство родичів. Воно ніби і досі існує. Але я в ньому участі не беру, — каже Клемент. — Нас запрошують на брифінги в Амстердам, де озвучують попередні результати розслідування. Але останнього разу я не полетів. Планувалося, що в Куала-Лумпурі будуть збори, але захід в останній момент скасували без пояснення причин. Останній звіт прислали поштою, але там не було нічого того, чого б я раніше не знав. Ми зустрічаємося з родичами. Торік стрічалися в ресторані аеропорту. Ми забронювали лаунж-зону, де зазвичай міністри чекають на виліт, і посиділи всі разом».

Клемент Сюзан Фото: Катерина Фоміна

Клемент ставиться з повною довірою до розслідування і вірить, що треба просто чекати.

«Найцікавіше, що за людина це утнула. Бог їй суддя. Але я твердо хочу знати, хто це».

До 17 липня 2014 року в родині Клемента не стежили за тим, що відбувається на Донбасі. Ба більше, він узагалі не знав про цей конфлікт.

«Не моя держава, не моя країна. Бойовики воюють проти європейської країни. Одне-єдине питання: чому ця конфронтація розпочалася. Адже ми зараз сидимо одне навпроти одного, розмовляємо. Ніхто ні в кого не стріляє. У мене є відчуття: ніщо не може бути безпричинно. Але немає сенсу намагатися зрозуміти — тільки в нетрі заходиш».

Раптом Клемент зізнається: погодився зустрітися з журналістом російської газети, тому що хотів побачити фотографію людини, яка могла стояти за пуском ракети.

«Коли це сталося, ми трималися подалі від журналістів, навіть друзів, які намагалися поговорити про це. Ми поверталися додому, а журналісти чекали під вікнами, чатували в машинах. Але за три роки до мене звернулися ви, і я подумав: час настав».

Клемент довго, пильно, докладаючи зусиль, дивиться на світлину «Хмурого».

«Мені здається, він вашого віку, — кажу я. — Раніше служив у російській армії, дотепер отримує за це пенсію. Потім поїхав воювати. Нині живе у своєму будинку в Ростовській області, як раз на кордоні з територією, де відбувається конфлікт».

Вочевидь Клементові складно зрозуміти цю комбінацію: як військовий, що офіційно служить, іде до бойовиків.

«Я дуже розгублений. Чому він на волі? Чи могли вони бачити, що це комерційний літак? Якщо знали, то чітко розуміли, що роблять. Неважливо, з якої причини він це зробив, помсти я не хочу. Я хочу чесного суду, хай там що він вирішить».

Клемент пояснює: якби винуватця трагедії судили в Малайзії, він був би засуджений, швидше за все, як убивця.

«У нас дуже суворе законодавство. Навіть якщо спіймають з наркотиками — усе, смертна кара. Убивство — тяжкий злочин, карається смертю через повішення. Донині екзекуція проходить так: на голову надягають чорний мішок, на шию трос. Під людиною відкриваються дерев’яні дверцята».

Побачивши на фотографії «Хмурого», брат Мейбл усе ще не заспокоюється.

«Але він же не міг сам? Йому хтось дав наказ. Мир і спокій мені дасть справедлива кара для того, хто дав команду. Якби була можливість щось сказати урядам Росії або України? — Клемент бариться з відповіддю, він, здається, ніколи не думав про ці далекі йому країни настільки серйозно. — Я б просто запитав «чому?». Чому загинули невинні люди? Ми живемо у XXI сторіччі».

На Донбас

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Офіційний звіт: «Боїнг» МН17 був збитий з російського «БУКу» з окупованої території Донбасу

Катастрофа над Донецькою областю для Малазії стала вже другою трагедією за останні роки. 8 березня 2014 року з радарів зник «Боїнг», що летів за маршрутом Куала-Лумпур — Пекін. Уламки так і не знайшли, зниклих пасажирів визнали загиблими.

«Нам трохи простіше, ніж родичам того рейсу. Ми, принаймні, знаємо, що сталося, ми поховали їх. Вони і дотепер не знають».

Клемент хоче поїхати на Донбас, хоче своїми очима побачити поле соняхів, де «Мейбл знайшла останній притулок». Він переконаний, що там усюди — безкраї поля соняшників. Їх він побачив на одній зі світлин з місця аварії і тепер саме так уявляє собі території самоназваних республік.

«Мейбл дуже любила ці квіти. Я думаю так: «Бог дає нам знак, що їй добре там». Але, якщо чесно, ми просто намагаємося себе заспокоїти. Я нечасто бачу сни. Але до моєї мами Мейбл щодня приходить».

/Катерина Фоміна, «Новая газета»

Підписуйтесь на наш канал в Telegram