«Дійшли до джерела, та досі не напилися води» — історії післяреволюційного Тунісу

Туніська революція була першою серед інших арабських повстань проти диктатури, корупції і свавілля. Авторитарні режими на Близькому Сході залякували розділом суспільства, збройними виступами в разі, якщо населення наважиться вийти на вулиці. Щоб довести думку «протести — значить безлад» докладали зусиль, провокуючи насильство і загострюючи конфлікт. Саме тому так важливо пам'ятати, як все починалося.

В шосту річницю Революції гідності в Тунісі Громадське публікує одну з глав книги Наталки Гуменюк «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції», присвячену цій державі. Ця книга — серія репортажів з 9 близькосхідних та арабських країн, яка розповідає про перші кроки суспільств, що намагаються жити за іншими правилами успішно чи ні позбавляючись своїх диктаторів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Річниця революції в Тунісі: «Ми досі боремося з режимом, але стали сильнішими»

ДІЙШЛИ ДО ДЖЕРЕЛА, АЛЕ ДОСІ НЕ НАПИЛИСЯ ВОДИ

Перше, що впадає в око на авеню Бургіба у столиці Тунісу, – ятка з овочами та фруктами. У моєму світі газетних стереотипів кожен вуличний продавець нагадує Мохаммеда Буазізі, який не тільки підпалив себе, виступивши проти заборони працювати без ліцензії та проти конфіскації товарів, але, як би патетично це не звучало, – запалив «арабську весну». Це словосполучення набридло всім так само, як і мені «Помаранчева революція», тож стало прийнято казати просто «революція», а ще краще «ті події».

Це було не перше самоспалення, не перший протест, але саме цей вчинок Буазізі став поштовхом до масових виступів проти корупції і диктатури, які поширилися в усьому арабському світі й змінили цей регіон.

– Глянь-но, скільки нелегальних кіосків понабудовували! Тепер кожен може захопити шмат землі й облаштувати торговельну точку. Жодної поваги до закону, повний безлад. А ми, до речі, в одному з найкращих районів столиці, де живе середній клас, – проводить екскурсію Зіад Баруні – успішний підприємець у сфері комп’ютерних технологій. Він не підтримував поваленого президента Бен Алі. Наприклад, тому, що через заборону YouTube втрачав прибутки на роботі з онлайн-відео. Інтернет-цензура у Тунісі була однією з найжорсткіших у світі.

Нині Зіад – гострий критик революції: як ліберальних активістів, котрі були на вістрі протестів, так і ісламістів, які через рік перемогли на виборах. Зіад цитує «інтернет» і розповідає одразу три теорії змови, кожна з яких суперечить іншій. Він наполягає, що корупція не може бути причиною революції, бо існує у всьому світі:

– Корупція в Тунісі не була більшою за єгипетську, корупція є і на Заході. Вона як була, так і лишилася, статки не збільшилися, зате зріс рівень злочинності, але мене насамперед дратує неприбране сміття.

Виступи в Тунісі позиціонували як боротьбу демократів з авторитарним режимом. Потім заговорили про протистояння ісламістів та прихильників світської держави. Якщо спрощувати, то туніське суспільство варто ділити на три частини. По-перше, ті, хто, як-от Зіяд, вважають, що краще б революції не було взагалі – таких найменше. По-друге, прихильники раніше забороненої, а нині найпопулярнішої правлячої партії «Еннагда» («Відродження»), що взялася відбудовувати державу на ідеях «поміркованого ісламу», наполягають, що реформи потребують часу. І по-третє, демократичні активісти переконують, що революція ще й не починалася. Її на хвилі успіху перехопили ісламісти й олігархи, які просто перейшли на інший бік.

З часу проголошення незалежності від Франції у 1956-му до 2011-го у Тунісі змінилося всього два президенти. Нині мітинги, влаштовані і лібералами, й ісламістами, і прихильниками старого режиму, стали буденністю. Деякі демонстрації – мирні, на інших є постраждалі. Часом демонстрації безрезультатні, інколи – дієві.

– Туніс був поліцейською державою. На відміну від Єгипту, тут боялися говорити про політику не тільки на вулиці, а навіть удома. Мене могли зупинити лише за те, що я фотографую написи на стінах, – нагадує блогерка й активістка Лілія Веслаті, відома в інтернеті під псевдонімом Ліліопатра.

Всі дискутують про ісламізацію регіону, але принципова проблема – відсутність справедливого правосуддя

Лілія працювала викладачкою французької в університеті, але приєдналася до руху, що боровся з цензурою:

– Спершу ми мали подолати інформаційну блокаду, адже поки заборонено говорити про бідність, безробіття, корупцію чи політичні репресії, то їх не подолати. Сьогодні всі дискутують про ісламізацію регіону, але принципова проблема – відсутність справедливого правосуддя. Нині у нас при владі коаліція партій, які взагалі-то є ідеологічними супротивниками, сюди ж належать і члени попереднього уряду. У нас точаться дискусії, що в опозиції зараз люди зі старого режиму. А яка суть критиканства? Якщо політик накоїв щось у минулому – а є і справді одіозні персони, – то подайте на нього до суду. Але цього ніхто не робить, а поліцейські архіви закривають. Нова влада використовує старі методи. Я критикую «Еннагду» не через їхню релігійність, а тому, що вони хочуть не реформувати стару систему, а використати її на свою користь. Це не привід для розчарування, а причина для подальшого спротиву.

«Бідняки дісталися до джерела, але так і не напилися», – такі графіті про революцію малюють учасники мистецького гурту Zwewla (з арабської «біднота»), лідер якої потрапив за ґрати після революції. Такий вид спротиву тут досі поза законом.

Фархат Хашед — борець за незалежність, ікона для молодих тунісців. Його нерозкрите вбивство і засекречена справа про це досі непокоять країну

Одне з найпопулярніших графіті на туніських стінах – обличчя Фархата Хашеда. Це борець за незалежність, засновник першої у Північній Африці профспілки – ікона для молодих тунісців, хоча загинув під час замаху ще шістдесят років тому. Його нерозкрите вбивство і засекречена справа про це досі непокоять країну, залишаючись приводом для розмов і підозр, як і вбивство Кеннеді. Його онучка Фарах Хашед намагається впровадити східнонімецький досвід розкриття архівів «Штазі»:

– Революція революцією, але, як юрист, я розумію: поки немає усієї правди про старий режим, діла не буде. В архівах є свідоцтва про звірства, скоєні за диктатури, а також інформація як про стару номенклатуру, так і її політичних опонентів, котрі нині керують державою.

Влада опирається оприлюдненню інформації, але завдяки авторитету родини Хашед питання набуло розголосу.

– Ми маємо бути пильними і звертати увагу на все, що хоч трохи загрожує правам і свободам. Чимало людей вірять, що таємна поліція, яка займається політичними справами, нікуди не зникла.

У свої двадцять вісім Аміра Ях’яві добре знає, що таке таємна поліція. Її двоюрідний брат Зугаїр – один із перших кібердисидентів у світі. Загинув у 2005-му, щойно вийшов із в’язниці, куди потрапив за боротьбу з цензурою. Аміра продовжила його справу, але у вигнанні в Парижі.

– Коли мене позбавили громадянства, я думала, що це жарт, але він затягнувся на сім років. Під час революції я коментувала події для світових медіа. Пам’ятаю, як на французькому телебаченні перекладала промову Бен Алі про його відставку. Коли почула, що він іде, – замовкла на чотири хвилини і розридалася у прямому ефірі. Того ж дня купила квитки. Я знала, що на нас чекає багато роботи. Пропагандисти Бен Алі розповідали про туристичний потенціал і економічний бум. Я була шокована, наскільки захаращеним виглядало місто. Я не можу сказати, що все погане – це просто спадок Бен Алі. Це наша спільна провина. Тунісці нічого не робили роками.

Аміра кидає з вікна ключі, щоб я відчинила під'їзд у будинку в старому місті, де розташований їхній офіс. Ключі падають у величезну брудну калюжу. Невисока модно вбрана красива дівчина в окулярах говорить і рухається дуже швидко. Аміра поспішає – завтра у неї суд проти Конституційної Асамблеї, бо цей новостворений орган, де пишеться нова конституція Тунісу, закритий для громадськості і не хоче надавати інформацію про свою діяльність.

Аміра Ях’яві започаткувала проект «Аль-Бавсала» (з арабської «компас»), учасники якого моніторять процес написання нової конституції:

– Люди мають право знати, що коїться в Конституційній Асамблеї. Це перший в історії нашої країни обраний парламент. Але журналістам це нецікаво – телевізійні новини розповідають лише про особисті суперечки політиків, тоді як уряд стоїть на засадах проти прозорості. Тож за справу довелося братися нам.

Усього кілька активістів з «Аль-Бавсала» оприлюднюють протоколи засідань, які за домовленістю їм передає десяток дружніх депутатів, фіксують присутність парламентарів на засіданнях і сам процес голосування.

– Громадським організаціям заборонено приходити до Асамблеї, тож ми найняли журналіста – одного, але цього достатньо. Він має дві секунди, щоб сфотографувати табло, на якому кольорами відображаються результати “за”,”проти”, “утримався”. Ми це розшифровуємо і вносимо до бази даних. Украй старомодний спосіб, але що робити? За цей рік ми стали єдиним джерелом інформації про роботу Асамблеї, і депутати самі просять нас додати на сайт ту чи ту функцію, щоб працювати з документами.

У невеличкому, але сучасному офісі Аміри, якою захоплюються блогери й незалежні журналісти, а ще іноземні медіа, що працюють у Тунісі, – геть нечисленна команда. Частина – так само, як і Аміра, – повернулися на батьківщину з Франції, щоб відбудовувати країну.

– Це була поліцейська держава, люди дотримувалися правил не з поваги до закону, а через страх. Так, зараз постреволюційний хаос. Люди ніби демонструють: «Ми вільні, тож до правил нам байдуже». Але це ціна, яку ми платимо за те, щоб у майбутньому жити в нормальному суспільстві. Перехід дається нелегко. Народу десятиліттями втовкмачували, що немає нічого важливішого за стабільність і безпеку, які прирівнювали до послуху, – підхоплює колега Аміри Селім – молодий хлопець у білосніжній сорочці і вузьких джинсах, який також повернувся до Тунісу з Парижа.

– А вас тут не сприймають, як чужинців й агентів Заходу?

– Ніякого здорового середовища для громадянського суспільства тут немає. Складно пояснити людям, які хочуть швидких змін, чому ми, наприклад, слідкуємо за тим, хто і як голосує в парламенті. Закони стали кращими, але загалом нова влада нам не довіряє. «Еннагда» – це не та партія, яка вірить в ідеали демократії. Вона приєдналася до революції згодом, але використала це і перемогла на виборах. Та їх обрали законно, тож ми зокрема і суспільство загалом має з цим рахуватися.

«Еннагда» – партія «Відродження», виникла в Тунісі на початку 1980-х після перемоги ісламської революції в Ірані, але була фактично знищена туніською владою. Її лідер Рашид Ганнуші мав залишити країну і повернувся лише після перемоги «арабської весни». На перших в історії країни демократичних виборах ісламістів підтримали ще й тому, що ставилися до них як до мучеників, котрі вистраждали перемогу, і сприймали їх як правдивих мусульман, які цінують традиції, поважають родину і бога. Тридцять років підпілля навчило ісламістів організовуватися – на відміну від розосереджених лібералів. Так само, як «Братів-мусульман» у Єгипті. Поки активісти «Еннагди» не могли брати участь у політиці через заборону, вони допомагали бідним. Коли прийшов час виборчої кампанії – роздавали продовольчі пайки у найбільш нужденних і релігійних регіонах країни. Є в них прихильники і в столиці, яким «Еннагда» обіцяє поміркований іслам.

– Мені зовсім не здається, що вони екстремісти. Так, дехто остерігається, що вони тут влаштують Афганістан, але я вважаю ці закиди безпідставними. Це все через пропаганду.

Кілька провідників «Еннагди» говорять про закони шаріату і суворі правила, але таких небагато. Більшість – такі, як усі. Вони не змушують жінок покривати голову і закривати обличчя, — говорить Юссер.

Як і 99% тунісців, Юссер – мусульманка. Однак вона геть не релігійна. Приваблива жінка – їй трохи більше 45-ти – ніколи не носила і не збирається вдягати хіджаб, як того вимагає іслам.

Серед людей, які були на вулиці, є ті, хто вирішив – вони і є революція, тому саме вони повинні бути у центрі уваги і мають право говорити від імені всього народу. А про обов’язки не дбають

За часів Бен Алі Юссер можна було назвати представницею номенклатури. Усе життя пропрацювала на держслужбі. Нині вона прихильниця ісламістів із «Еннагди». Юссер має гарну квартиру в престижному районі Туніса, в якій прибирає заробітчанка. Пояснює, що для заможних людей, які трималися осторонь політики, життя не було жахливим.

– За часів Бен Алі життя заможних тунісців не було жахливим. Довкола безпечно: ходи по вулиці хоч серед ночі. От тільки не можна було і слова сказати про президента, його дружину і сім’ї олігархів, котрі розграбовували державу, переводячи астрономічні суми на закордонні рахунки. Бізнес не чіпали, поки не ставав для них конкурентом. Можна було обійтися хабаром. Щойно вибивався нагору, робили пропозицію, «від якої неможливо відмовитися»: п’ятдесят на п’ятдесят – тобто вести бізнес, ділячи прибутки навпіл із найближчим оточенням президента, а інакше забирайся геть з країни.

Юссер приєдналася до демонстрацій разом з усією родиною, коли революція була в розпалі: поліція застосовувала силу проти мітингувальників, що лише збільшувало кількість демонстрантів. Різні професійні об’єднання, як-от юристи, оголосили страйк:

– Нас силою змушували ходити на роботу, перевіряли, чи всі учні у школі, а не на вулиці. У кожному районі діяли інформатори режиму. Все це було ризиковано. Спершу сама не вірила, що режим похитнеться.

Щойно заходить мова про системні зміни, Юссер, замість відповідати, починає розпитувати про Україну й Помаранчеву революцію. Її турбує, що чимало людей зі старого режиму лишилися при владі і намагаються, на її погляд, дискредитувати нову владу.

Водночас Юссер не задоволена надто гучними, як вона їх називає, революціонерами:

– Серед людей, які були на вулиці, є ті, хто вирішив – вони і є революція, тому саме вони повинні бути у центрі уваги і мають право говорити від імені всього народу. А про обов’язки не дбають. Однак треба мати терпіння. Та й медіа перегинають палицю і атакують іслам. Коли була диктатура, іслам був поза законом, але ніхто ж не ображав релігійних людей, як це відбувається зараз під прикриттям свободи слова. Мене дивують французькі медіа, які публікують фото лише з салафітами і підписують їх: «Туніс після революції».

«Салафіти влаштували погром у галереї мистецтв», «Салафіти атакували посольство США», «Салафіти розтрощили бар, де продавали алкоголь», «Салафіти закликали до насильства над євреями», – повсякчас чути в Тунісі. Два роки тому тунісці й не знали, ким є ці чоловіки з довгими бородами та у вбранні, подібному на пакистанське.

У десятимільйонному Тунісі – салафітів шість тисяч. Цю консервативну секту, яка виступає за введення законів шаріату, вважають загрозою через те, що вони добре організовані, живуть за власними законами і вміло залучають молодь у свої ряди. Подруга зверне мою увагу на хлопця, який був найбільшим п’яницею в її кварталі, але відростив бороду і тепер нагадує салафіта, бо це питання моди. Найбільше застереження викликає те, що салафіти мають симпатиків і в лавах ніби поміркованої «Еннагди» – хай би як влада не намагалася відгородитися від радикалів.

– Моя дружина, до речі, не носить хіджаб, – починає знайомство генеральний секретар «Еннагди» у туніському передмісті Радез. Джавхер Саммарі – біолог, працює в Міністерстві промисловості, інженер. Сучасно вбраний худорлявий чоловік з охайною короткою бородою, записуючи своє ім’я в блокноті, насамперед вказує: “батько двох доньок, 43 роки”. Джавхер вступив до «Еннагди» у середині вісімдесятих, не раз був ув’язненим, не один рік переховувався від влади. Його брат провів за ґратами понад сім років.

Держава вкрай слабка. Ми ж виграли вибори і взяли на себе ризик витягти країну з кризи у найгірший період

– Нам закидають, що ми не затримуємо відповідальних за насильство. Невже наші критики хочуть, щоб ми запроторювали людей за ґрати без суду, як раніше? Салафіти теж мають право на адвоката. Додам, що чоловік, котрий розповсюджував у мечетях фото, через яке розгромили виставку картин, – у в’язниці. Самі ж салафіти вважають, що суспільство атакує їх, а вони — захищають пророка. Наші медіа не хочуть говорити про іслам спокійно і лише провокують правовірних.

Джавхер заперечує, що правляча партія одноосібно контролює державні медіа:

– Десятки років влада називала нас терористами, злочинцями. Тепер ми в уряді, і нас критикують відкрито. Головне, щоби не було насильства. Ситуація на вулицях не зовсім безпечна. Держава вкрай слабка. Ми ж виграли вибори і взяли на себе ризик витягти країну з кризи у найгірший період: кожне міністерство чи держустанова були перетворені на корупційні структури. Ми маємо відбудовувати геть прогнилу систему. Однопартійна система – це диктатура. Ми ж частина коаліції. Наш засновник і лідер Рашид Ганнуші – демократ, який доводить, що іслам та демократія не суперечать одне одному.

Державна пропаганда зображала «Еннагду» майже терористичною організацією тільки за те, що вона була єдиною організованою опозицією. Попередній режим використовував секуляризм як спосіб розправи над політичними опонентами. Блогерка Лілія Веслаті пояснює, що через це повернутися до зваженої й аргументованої розмови про іслам складно:

– Півстоліття диктатури створили шизофренічне ставлення до релігії. Наш перший президент Боргіба наказав, щоб ведучі зняли хіджаби, але прав у жінок не збільшилося. Це був не розвиток, а ще одна заборона – заборона носити хустки. Хлопець може вживати алкоголь, дивитися кліпи з дівчатами у бікіні, але водночас забороняти сестрі виходити самій на вулицю. На перший погляд більш світське, аніж в арабських країнах, суспільство залишалося консервативним, особливо в регіонах, де на освіту виділялися копійки.

Сьогодні, окрім поліції, тебе може атакувати будь-який фанатик, що почув щось від мулли чи прочитав щось у фейсбуку

Бадр Баду – молодий правозахисник, який зосередився на найбільш табуйованих та чутливих у мусульманському суспільстві темах: захист сексуальних меншин, боротьба із стигматизацією ВІЛ-інфікованих тощо. Ми розмовляємо на даху його старого будинку в Мадині – самісінькому центрі Туніса, звідки відкривається краєвид на Касбу, де містяться урядові будівлі і де збиралися люди під час революції. Час від часу замовкаємо, бо надто голосно з колонок звучить муедзин. Потім мені пояснять, що нині муедзинам наказують співати негарно, щоб їхні співи не приносили естетичного задоволення. Перестрибуємо з англійської на французьку, якою тут говорить більшість.

– За часів Бен Алі правозахисники ризикували, але було зрозуміло, хто ворог – поліція, яка прикривалася деспотичними законами. Сьогодні, окрім поліції, тебе може атакувати будь-який фанатик, що почув щось від мулли чи прочитав щось у фейсбуку. Радикалізувалися окремі групи суспільства. Це й словесна агресія, але на багатьох активістів реально нападали на вулиці. Нам бракує політичної культури, а уряд цьому лише сприяє. Міністр, відповідальний за захист прав людини, на одному з ток-шоу заявив, що права сексуальних меншин не належать до прав людини.

– Хамаді, тобі небезпечно повертатися додому пішки вночі. Тобі й так погрожують, а остання стаття про те, що диплом із Сорбонни лідера «Еннагди» Ганнуші – підробка, ще більше їх розлютила, – звертається до одного з найвідоміших туніських інтелектуалів донька його соратника.

– Лейло, не роби з мене жертву. Для ісламістів я завжди був ворогом.

Хамаді Редізі – професор права та політології Туніського університету, колонки якого друкуються в американській The New York Times та німецькій Die Zeit. Разом із батьком Лейли Шалфі, колишнім дуже прогресивним міністром освіти, заснував Лігу прав людини. Навіть за диктатури один із найкращих у регіоні професорів-політологів вважався недоторканним. Нині, попри величезну популярність соцмереж у Тунісі, він не зареєстрований у жодній з них, щоб уникнути нападок:

– Салафітські групи в Тунісі дуже добре організовані через інтернет. Їхні лідери попросту можуть організувати публічні заходи і через медіа закликати до джихаду і війни проти євреїв та невірних. Правляча партія «Еннагда» офіційно не підтримує їхні акції, але й не забороняє. Зазвичай заявляє: «Ми підтримуємо будь-які мирні демонстрації, але засуджуємо насильство, яке чиниться з будь-якої сторони, чи в ньому винні ліві (мушу додати: таких прикладів у Тунісі досі не було), чи праві». Салафітам не пред’являють звинувачення, а це – зелене світло для подальших акцій. З березня 2011-го на вимогу прем’єр-міністра та лідера «Еннагди» Рашида Ганнуші з в‘язниць випустили понад 1000 джихадистів. Він же називав їх «братами, котрих пам‘ятає з дитинства».

– Мене ненавидять, бо я наводжу факти, які доводять: ісламістський проект у Тунісі вже програв. Вони обіцяли ініціювати один новий проект щодня. Мало бути щонайменше триста шістдесят п’ять. Я не побачив жодного. Чистий популізм. Соціальне становище людей не покращилося, професіоналів в уряді немає. Вони втратили й моральний авторитет. Йшли до влади як мученики – усі такі чесні й набожні, але маємо докази корупції, інформацію про закордонні рахунки верхівки партії. Різні прошарки населення Тунісу нині вголос висловлюють незадоволення через некомпетентність в управлінні країною. Так звані помірковані ісламісти також втрачають підтримку релігійних громад, адже протягом років видавали себе за борців з американським імперіалізмом, тоді як, прийшовши до влади, так само працюють із США, як і будь-який ліберальний уряд. На поміркованих ісламістів тиснуть з усіх боків: американці, місцеві, опоненти, союзники, салафіти, безробітні, робітники, журналісти. Питання в тому, чи зможе ця партія встояти при владі за таких умов, чи зможе відкладати вирішення проблем, поки надії туніської революції ще живі. Це ставить ісламістів у скрутне становище: що далі? За брехнею не сховаєшся – люди не повірять. Обговорюється можливість силових дій, щоб у будь-який спосіб утриматися при владі. Я маю інформацію зсередини.

Редізі по пам’яті цитує розшифровку WikiLeaks, яка свідчить: переговори із США про поступову інтеграцію ісламістів у владу почалися ще 2005-го. Помірковані ісламісти при владі мали б стати прикладом для всього світу, але потім сталася революція, і все пішло інакше. Водночас Редізі застерігає, що такі домовленості жодним чином не означають, начебто арабське повстання – справа рух Заходу.

– Не вірити в те, що Арабську весну зробили самі тунісці – це значить не вірити у творчий потенціал цілого народу, усіх цих людей. Так, Сполучені Штати розуміли, що час режиму Бен Алі вже минає, і спілкувалися з усіма – світською опозицією, ісламістами, представниками влади. Коли впав режим Бен Алі, а за ним і Мубарака, Росія та ЄС були здивовані та не готові до цього. Вашингтон теж дивувався, але був готовий до такого розвитку подій.