«У селі повністю знищені 32 хати. Пошкоджена — кожна» Як живе Лукашівка за рік після звільнення

Лукашівка була в окупації з 9 до 30 березня 2022 року. Деякі історії люди наважилися розповісти тільки зараз, за рік після звільнення. Спогади місцевих та захисників — у 10 епізодах.

Бій за Лукашівку

На в’їзді до села стоїть осиковий хрест, перев’язаний рушником. Селяни вірять, що це їхній оберіг. Після весни минулого року по селу встановили багато хрестів, хвойних настилів та інших саморобних «меморіалів»: поруч зі зруйнованими будівлями, біля ферми, під деревами на околицях. Так місцеві вшановують воїнів, які загинули тут, захищаючи село.

У Лукашівці, за різними даними, було від 100 до 150 українських військових. Бійці 2 зведеної стрілецької роти 21 окремого стрілецького батальйону та 16 батальйону 58 бригади прибували після 6 березня. Але сили були нерівні. 9 березня після артилерійського обстрілу росіяни пішли в наступ важкою технікою.

Бій почався о 7-й ранку і тривав майже до 14:00.

На південній околиці села розташоване селянське фермерське господарство «Роса». Вздовж його території проходить вал і рів, які 1997-го вирили за наказом тодішнього власника. Він хотів перешкодити злодіям красти з ферми продукти, пальне та інше майно. А через 25 років цей рів став укріпленням для наших військових.

Історик і військовий Сергій Леп’явко брав участь у боях за Лукашівку. 9 березня 2023-го разом із фермером Григорієм Ткаченком вшанували полеглих.

«Ми билися. Але нас оточили, боєприпаси закінчувалися. Нам дали наказ відійти. Я вийшов через поле з групою із 46 людей. Решта хлопців згодом відходили по двоє, троє, шестеро. Кілька груп потрапили в полон. Декого розстріляли. Навіть сьогодні ми не знаємо точно, скільки наших загинуло. Після звільнення села ми ідентифікували 10 тіл із мого батальйону. Приблизно стільки само — із 58 бригади. Але не повернулося більше людей», — пояснює Леп’явко.

За ровом, ближче до села, стоїть посічений уламками білий бус. Біля нього люди виклали доріжку з гвоздик. Сергій Леп’явко каже: на цьому авто військові евакуйовували поранених.

Брати Бутусіни

За 200-300 метрів від поля бою у дворі стоять два дерев’яні хрести: один маленький, другий — більший. На ньому фотографії двох хлопців. Це брати Роман і Леонід Бутусіни. Вони — етнічні росіяни. Родина переїхала з рф на захід України 2014 року, коли російські військові окупували Крим і розпочали бойові дії на Донбасі. У сім’ї було 12 дітей. Батько хлопців Олег Бутусін та брат Григорій також захищають Україну.

9 березня 2022 року о 8-й ранку один із братів зателефонував власнику фермерського господарства «Напорівське» Григорію Ткаченку. Попередив про наступ росіян.

«Я вражений їхньою мужністю й людяністю. Ішов бій. Вони, очевидно, знали, що це кінець, але думали про інших людей», — каже Ткаченко.

З братами Бутусіними він познайомився, коли привозив обіди військовим — підприємець від початку вторгнення організував харчування захисників. Допомагав продуктами мешканцям свого й сусідніх сіл.

На річницю бою до Лукашівки приїхав брат загиблих — Григорій Бутусін. Під час окупації села він із побратимами намагався дістатися сюди. Не вийшло.

«13 березня ми з побратимами підійшли до Лукашівки. Ровом дісталися лісу. У тепловізор побачили ворога і його техніку. Нас було мало. Тому ми повернулися. Після звільнення села тіла братів знайшов наш батько», — розповідає Григорій Бутусін.

Березневий сніг

Олександр працював далекобійником. Під час вторгнення став водієм у війську. 6 березня привіз до Лукашівки протитанкові «їжаки». Від його машини зосталася купа згорілого металобрухту.

«Зранку пішла колона російської бронетехніки. На нас їхала БМП. Я бачив, як начальник штабу дістав гранату. У нього був прилад зв’язку, який не мав дістатися росіянам. Я розумів, до чого все йде. Поруч знайшовся РПГ. Для годиться я спитав: “Може, стрельнути?” Він відповів: “Спробуй”. Я вистрелив і влучив», — із сумом і усмішкою згадує Олександр.

У тому бою загинуло багато товаришів по службі. Але Олександр мало кого знав — не встиг познайомитися.

«Потім була команда відходити. Ми мали йти через поле. Думав, поляжемо. Але пішов густий лапатий сніг. Це значить, що ні “пташки”, ні оптика нас не бачать. Так ми й вийшли під прикриттям того березневого снігу», — ділиться чоловік.

Доярки на полі бою 

В епіцентрі бою були не тільки військові. 59-річна Наталія Пац близько 6:30 ранку приїхала на ферму доїти корів. Там стояли й українські військові.

«Ми з напарницею тільки взяли доїльні апарати, а воно як бахне! Двері навстіж. Кругом стріляє, вибухає, осколки летять. Ми попадали в кутку. Я чула, як наші солдати кричали від болю. На фермі був медик, він їх бинтував, робив уколи. Вони знову брали автомати й з перебинтованими руками та ногами поверталися в бій», — ледь стримує емоції Наталія Пац.

Жінки пролежали на бетонній підлозі майже сім годин. З ферми Наталію вивів син Віталій, коли обстріли вщухли. Дорогою вона бачила вбитих військових.

Тіла захисників лежали просто неба до звільнення Лукашівки. Але невідомо, чи всі. Місцеві розповідають, що в селі був пересувний крематорій: упродовж двох днів у повітрі стояв сморід. Невідомо, чи там росіяни палили тільки своїх.

Свідок

Віталій Пац живе на околиці Лукашівки. З вікон його будинку було видно, як росіяни зачищали село в перші години окупації.

«Після 9 березня ще дні три були перестрілки. Хлопці, які не встигли вийти з усіма, переховувалися. росіяни отут біля червоних воріт взяли в полон шістьох наших. Хлопці переодягнулися в цивільне, але третя група зачистки їх викрила. Не знаю про їхню долю. Бачив, як їх вели зі зв’язаними руками», — розповідає Віталій Пац.

За кілька метрів звідси — березняк. Багато зламаних снарядами дерев. Тут прийняли останній бій щонайменше двоє захисників.

«Молодий військовий із Вінниччини лежав отам у соснах. Його звали Женя, 23 роки. Осколки влучили в шию, він помер. А Віктора Максименка вбили біля сосни. Я бачив, як заїхала російська БМП, його оточили десятеро й розстріляли», — Віталій показує на місце, де лежать троянди. Він бачив документи вбитих, але особисто не знав.

Квіти біля сосни залишила дружина Віктора Максименка — Оксана. Вона приїхала на місце трагедії. Плаче, її тримають рідні, щоб не впала від безсилля й туги. Ніхто зі сторонніх не наважується підійти до неї.

Про смерть чоловіка Оксана дізналася 10 квітня, коли тіло привезли до моргу в Чернігів. Увесь березень родина була в селі за кілька кілометрів від Лукашівки. Що Віктор воював поруч, не здогадувалися. Без батька залишилося двоє дітей.

Того самого дня близько 10:00 загинув і сержант Микола Авдієнко. За кілька годин до цього росіяни поцілили в автомобіль, яким намагалися евакуюватися з Чернігова його дружина та донька. Так в один день, за кілька кілометрів одне від одного, загинула вся родина.

На роковини бою до Лукашівки приїжджала мати Миколи — Тамара Іванівна. Жінка збирає найдрібніші свідчення, щоб відтворити той день у деталях. Де саме загинув її син, не знає.

Вбивства цивільних

Ідемо невеликим провулком, що відходить від центральної вулиці в Лукашівці. Праворуч на хвіртці затертий напис «Діти». Гавкають собака й цуценята, бігає кіт. Погнутий металевий паркан і спалена автівка нагадують: тут була війна.

Ще до пандемії коронавірусу цей дім купило подружжя — Оксана Дегтеренко й Олександр Скороход. Разом із сином Артемом переїхали сюди з Чернігова.

«росіяни прийшли до нас додому о 17:00 9 березня. Почався обстріл, ми вшістьох сховалися в погребі — я, Саша, наш 9-річний син Артем і троє росіян. Вони казали не боятися, мовляв, людей ніхто не чіпатиме. Саша їм говорив, що даремно вони прийшли з війною, краще б сіли до в’язниці в росії, ніж тут загинуть. Він емоційний був, не мовчав», — згадує Оксана.

Коли обстріл скінчився, окупанти почали перевіряти документи. Побачили різні прізвища, тому засумнівалися, що Оксана й Олександр — подружжя. Допитували сина, як звуть татка. Хлопчик був наляканий, розгубився.

Оксана на мить відійшла сховати документи після перевірки. А коли повернулася, побачила: її чоловік з окупантами йшов за хвіртку.

Після звільнення села жінка дізнається: вони вбили Олександра 29 березня, за день до відходу. Перед тим катували: мав проломлений череп, численні порізи на тілі. Що саме сталося — з’ясовує слідство.

«Я з сином після звільнення на деякий час виїхала з села. Про смерть Сашка мені повідомили телефоном. Факти були переконливі: при ньому знайшли паспорт і телефон, фото тіла бачив його брат. Та я ще пів року не могла повірити. Шукала його ім'я серед полонених», — не стримує сліз Оксана.

«Пам’ятаю, як у той день ми сиділи в погребі. У мене почалася паніка. Сашко посадив мене на коліна і колихав, як дитину. Я нервувала, відштовхувала його. А зараз це найбільше бажання — сидіти в нього на руках», — з тугою каже жінка.

За час окупації загинуло щонайменше 11 селян. Разом з Олександром розстріляли ще двох місцевих чоловіків. Баба, дід і двоє їхніх онуків згоріли через пряме влучення танкового снаряда в будинок. Одна людина померла через осколкові поранення, інша — вкоротила собі віку. Ще одна пішла до криниці по воду і, за словами місцевих, від страху впала замертво. У муках без ліків померла онкохвора жінка.

Надлюдські можливості

Олександр Скороход обладнав великий просторий льох. Зробив високі настили, встановив мангал. У вечір, коли його забрали, Оксана з сином залишилися там на ніч. Почула кроки. «Є хто вдома?» Поранений у ногу військовий зміг дошкутильгати з ферми до їхнього двору. Попросив допомоги. Оксана за фахом швачка, працює майстринею манікюру. Звідки в голові взялися навички з медицини — не знає.

«У того хлопця було кульове поранення стегна, а знизу ногу посікли уламки. Усе було, як у кіно. На мангалі я закип’ятила воду. Зняла його стару пов’язку й кинула у вогонь. Витягла осколки, зробила перев’язку. Нагодувала. Він ледь ходив, залишився в нас на ніч», — згадує жінка.

Військового звали Дмитро Малий. Він родом із села Анисів, що за вісім кілометрів від Лукашівки.

Наступного дня Оксана з сином пішла до будинку, Дмитро залишився в льосі. Ближче до вечора у вікно жінка побачила, що туди зайшли окупанти.

Дмитро сховався під дерев’яним настилом, коли почув росіян. А після того заліз на горище в майстерні, що стоїть поруч. Уночі намагався городами втекти з села. Після звільнення Лукашівки тіло Дмитра знайшли біля ферми Григорія Ткаченка. У військового були прострілені голова та спина.

Валентина й танкісти

Будинок 65-річної Валентини Легези розташований за 200 метрів від ферми, де був бій. Обабіч багато розбитих хат і парканів. росіяни проїжджали крізь них важкою технікою.

Жінка живе сама. Під час окупації з сусідкою Любов'ю Гирченко тиждень переховували трьох танкістів. Про це Валентина наважилася розповісти загалу вперше.

«Ми гуртувалися. Ночували по черзі: то в Люби, то в мене. Її хата через город. Якось ішли від неї до мого дому, я помітила людей у дворі. Темніло. Ми підійшли у двір. Один каже: “Не бійтеся, ми свої”. Коли він заговорив українською, аж відлягло від серця», — зі сльозами розповідає Валентина Легеза.

То був екіпаж танка. росіяни підбили його, але військові врятувалися. Спочатку забігли до покинутої хати, лежали на підлозі. А коли ворог відійшов, перевдягнулися — знайшли в хаті якийсь одяг, і побігли навмання. Так потрапили до Валентини.

Військові щодня намагалися вийти до своїх, які стояли в сусідньому селі. Але не могли. Вулицями по семеро-восьмеро ходили російські патрулі.

Пощастило, що окупанти не зайшли до будинку. Хоча у двері стукали двічі.

«Нам не було страшно. Ви знаєте, які то хлопці! Сергій із Чернігова, Саша з Менського району і Віталій із Варвинського — він найстарший. Достойні чоловіки», — каже Валентина.

Одного вечора військові таки вийшли з села. За три дні Валентина дізналася, що хлопці живі: їй із Чернігова додзвонилася донька, яку сповістив один із танкістів.

«Ми з Любою розплакалися. Якби росіяни не вкрали коньяк, то, напевно, від щастя ще й випили б», — крізь сльози жартує Валентина.

Подякувати за порятунок приїжджали Сергій і Віталій. Останній на сході отримав другу контузію, а його син загинув на війні. А ось з Олександром Валентина на телефонному зв’язку: він воює на сході.

Любов Гирченко після звільнення села поїхала до рідних у Польщу.

Розстріли біля церкви

До війни в Лукашівці жило 290 людей, а на момент окупації було від 600 до 1000. Сюди приїхало багато переселенців із Чернігова, думали, росіяни не зайдуть у село. В одній хаті, а найчастіше в погребі, знаходили прихисток по 10-15 осіб. Вороги часто селилися в будинках місцевих.

До Надії Денисевич 24 лютого приїхали діти з онуками та сватами. Їх було 13. Окупанти перевіряли документи й телефони кожного. В онука, 17-річного Дмитра, знайшли повідомлення: «Капець, у нас уже сєпари». Хлопець написав своїй дівчині, що село в окупації. Це розгнівало росіян.

Зранку 10 березня вони привели до двору Надії хлопця в цивільному. Він був дуже побитий. Почався обстріл, усі сховалися до льоху.

«Хлопчик той, таке дитя: величезні карі очі, налиті кров’ю, голова перемотана. Він трусився від болю. Встиг тільки сказати, що із Сумської області, прізвище Назаренко», — каже Надія Денисевич.

Його росіяни знайшли в будинку іншої місцевої жительки. Вона сказала, що то її племінник, але окупанти не повірили. Хлопця катували. Він зізнався, що військовий.

Коли обстріл скінчився, росіяни забрали військовополоненого Назаренка, а з родини Надії Денисевич — онука й зятя. Чоловікам зав’язали очі та руки за спинами й повели до церкви. Зняли пов’язки з Дмитра та Назаренка. Військового розстріляли впритул.

Тіло Назаренка кинули біля церкви під КамАЗ. Воно лежало там до звільнення села.

Життя триває

Минув рік. Від втрат оговтуються люди та фермерські господарства. За час окупації на «Напорівському» з 316 голів вижило 158. «Роса», яка опинилася в епіцентрі бою, із 200 корів втратила майже 150. Частина худоби загинула від обстрілів, деяких тварин окупанти вбили для їжі, решту — задля розваги.

«Я з Анисова. Вперше після звільнення приїхав сюди 30 березня торік. Кругом багнюка, трупи корів, усе розтрощене. Ми тиждень їздили з власниками ферми. Постоїмо, подивимося і їдемо назад. Не знали, з чого почати. Потім потроху почали відновлювати господарство», — каже водій-механізатор «Роси» Сергій Дзвонник.

Відновити ангари ферми неможливо. Корови живуть у частково зруйнованій будівлі. А ось поля обробляють. Зізнаються, сезон був важким: дизпаливо збирали по 10-20 літрів з усіх заправок.

10 гектарів озимого жита не зібрали. Це ділянка в епіцентрі боїв. Там досі з землі стирчать ракети, а в деяких місцях поле нагадує могильник бронетехніки.

У «Напорівському» худоби поки що не беруть, а поля засівають.

За час окупації в селі повністю знищені 32 хати. Пошкоджена — кожна. Щось люди відновили власними силами. Допомагають волонтери: відбудували чотири будинки й узялися за п’ятий.

Також відновлюють школу — вже накрили дах. Навчання там не буде, бо в селі замало дітей. У приміщенні облаштують бібліотеку, актову залу та медпункт. Його розбомбили під час боїв, і люди дуже чекають на фельдшера. Зараз хворим доводиться їздити до Анисова або Чернігова. Маршрутка ходить тричі на день, але їде не по прямій, а селами. Коли закривають переправу через Десну, дістатися міста можна лише електричкою з Анисова: туди треба їхати велосипедом вісім кілометрів.

За рік зарівнялися вирви від снарядів, але в душах багатьох людей ще живі рани: це відчувається в розмовах, поглядах, поведінці. Та все ж люди сміливіше розповідають про пережите. Діти граються на майданчиках, де поряд лежать залишки снарядів, ганяють м’яча на стадіоні, де ще не прибрали зламаний війною інвентар. Вони й дають надію, що життя таки триває.

Текст підготовлений платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Авторка: Наталія Найдюк