Hromadske.ua публікує уривок з книги письменника Олександра Михеда «Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті-роман та революція онлайн», яку автор представить на Форумі видавців у Львові, що розпочнеться 15 вересня.

Книга розглядає тематику висвітлення реальності на ТБ у трьох різних напрямах. Перший — історія реального телебачення та реаліті-шоу з 1948 до 2010-х років. Другий напрям — науково-популярна розвідка феномену реаліті-роману, який сформувався як літературний напрямок під впливом популярних шоу. Третій — інтерв'ю зі стрімерами Майдану та спроба зрозуміти небезпеку стріму, який дозволяє маніпулювати реальністю, яку показує.

Hromadske.ua є інформаційним партнером видання.

***

«БАЧИТИ, ЩОБ БУТИ ПОБАЧЕНИМ». УРИВОК З КНИГИ

Катерина Сергацкова: «У стрімі неможливо лишитися просто собою»

Після стрімів та репортажів про анексію Криму про Катерину Сергацкову (народилася 1987 року) почали говорити як про одну з найоригінальніших і найвідчайдушніших українських журналісток. Вона багато пише про воєнний конфлікт на Сході України, і не тільки про нього, для українських ЗМІ, і не тільки. 

«Часом Сергацкова відразу кидає читача у вир подій і наповнює текст разючими деталями»

Сергацкова пише концептуальні передмови до арт-проектів, укладає матеріали для читачів із інших країн, наприклад «Путівник по українських комбатах» та «Дуже короткий путівник по комбатах сепаратистів» для російської Colta.ru. Одна з небагатьох, вона показує війну і з боку сепаратистів: «Я взяла на себе таку місію – їздити туди, де немає доступу більшості українських журналістів. Інакше б ми не отримали інформацію, яку можна було побачити тільки своїми очима». 

Нариси Сергацкової направду важко назвати просто «репортажами». Часом вона відразу кидає читача у вир подій і наповнює текст разючими деталями. Наприклад, у розповіді про Ларису Шаймарданову, матір українського активіста Тимура Шаймарданова, який зник у Криму 26 травня 2014 року, з’являється деталь про те, як у Тимура часто відкривалася кровотеча, «навіть на випускний у нього були три комплекти білих сорочок, усі забруднилися кров’ю з носа». Деталі показано ніби крупним планом, завдяки їм репортаж переходить у площину традицій «нового журналізму».

Я йшла в натовпі. Із певною періодичністю натовп налітав на антимайданівця і починав його бити. Що робити в такій ситуації? Йти далі? Чи знімати злочин? Я знімала і одночасно кликала медиків, швидку і просила не бити людину. Це вже зовсім не журналістика, а щось інше

Її особливо цікавить правильне кодування інформації та «меседж» для аудиторії, яка читатиме її тексти.

Випадок стрімів Катерини Сергацкової показовий тим, що вона почала стрімити після Майдану, в обставинах нової української реальності, коли стрім уже вкоренився як обов’язкове джерело прямого доступу до інформації. І особистість стрімера уже теж набула особливої ваги. А її власний досвід стріму та перебування в епіцентрі подій безпосередньо вплинули на стиль її нарисів.

Ми зустрілися з Катериною Сергацковою в «Жовтку» на Ярославовому Валу в Києві. «Ресторан-дайнер», як називає себе «Жовток», – симуляція ресторації з голлівудських фільмів, де можна «куштувати всі найсвіжіші нью-йоркські тренди», виявився хорошим місцем для неспішної розмови про страшні речі. І абсурдна ситуація, коли розмови про трагічне перемішувалися з замовлянням страв із псевдо-американського меню, мабуть, є одним із виразних символів усеприсутності війни у «мирній» реальності.

Катерина Сергацкова, у розмові з автором, лютий 2015 року:

Я стежила за стрімом із Майдану, мені самій хотілось цим зайнятися. Але я не могла знайти пояснення для себе, чому я це маю робити. Бо ж уже є люди, які це роблять.

Все почалося в Криму. Коли там відбулося захоплення Верховної ради, я намагалася знайти хоч якийсь стрім. Його не було взагалі – ні людей, ні обладнання, ні охочих, хто б це міг зробити. Тому я туди й поїхала, і в перший день вийшла з камерою на площу.

Це великий адреналін. Коли направляєш камеру на людей, вони автоматично самі починають щось зображувати. Навіть якщо я не ставлю ніяких питань, вони самі хочуть мені щось нав’язати. Миттєво довкола мене утворюється натовп, в основному вони, звісно, агресивно налаштовані. Вони починали запитувати, для кого я знімаю. Вони не розуміли, що таке стрім, що таке YouTube, але розуміли, що це йде в прямий ефір, а значить, можна говорити. Зав’язувалася дискусія довкола камери, часом я ставила питання, і це розпалювало дискусію ще сильніше. Ситуація зі стрімом трансформується залежно від обставин. Якщо виходиш на площу, де вже є певна кількість людей із лозунгами, зрозуміло, що там буде дискусія. В одній із таких дискусій я й отримала по голові. Мабуть, вони хотіли, щоб не було видно їхніх облич.

Потім стрім переключився на зображення локальних подій. Наприклад, коли ми шукали заручника. Льоша Гриценко з «Автомайдану». Його взяли в заручники і тримали в Республіканському військкоматі. Ми групою журналістів поїхали туди. Ми знімали це, щоб якось підстрахувати себе і спровокувати людей на діалог: якщо вони побачать наші камери, то дадуть відповіді на наші питання. Нічого не вийшло. Вийшли зелені чоловічки, забрали в усіх камери. Крім мене, я відбилась. Я навчилася міцно тримати планшет.

Після цього ми їздили в різні частини, коли там були штурми. Намагаєшся наживо показати, що там відбувається, які там люди, викликати їх на діалог. Спробувати змусити їх відійти від військової частини. Звісно, це було наївно.

Потім я поїхала в Донецьк, і там уже була зовсім інша історія. Ходити з камерою було небезпечно. Люди набагато агресивніші. Там уже була стрілянина.

Але найстрашніший мій момент зі стрімом – це Одеса [події в Одесі 2 травня 2014 року]. Так вийшло, що я знімала все від початку і до кінця. Стрім тривав близько 7 годин. У якийсь момент розумієш, що знімаєш, як одна людина вбиває іншу. Відбувається злам. Зовсім незрозуміло, чи варто знімати далі, чи щось робити інше.

Я йшла в натовпі. Із певною періодичністю натовп налітав на антимайданівця і починав його бити. Що робити в такій ситуації? Йти далі? Чи знімати злочин? Я знімала і одночасно кликала медиків, швидку і просила не бити людину. Це вже зовсім не журналістика, а щось інше.

Коли я була біля Профспілок, почалася пожежа, і з вікон почали випадати люди. Просто на очах відбувалася смерть. Як можна знімати смерть? Я не знаю.

Можливо, мені треба було вимкнути стрім. І просто знімати все для історії. Але думала, що за мною, мабуть, стежать, і це важливо. На моєму каналі було постійно близько 20 тисяч глядачів. Плюс мої стріми брали канали, а цю аудиторію порахувати неможливо.

У липні 2014 року мої стріми припинилися. Знімати стрілянину наживо – це вже зовсім новий жанр. І доволі небезпечний. Коли була стрілянина в Червоноармійську в день референдуму 11 травня, я теж знімала наживо. Здається, я тоді сказала на камеру, що українські військові з батальйону «Дніпро» стріляють по мирному населенню. Це був злам усіх уявлень, що були раніше – українські військові не можуть стріляти по мирному населенню. МВС спростувало мою інформацію, нас назвали «засланими», що ми все вигадали. Але згодом виявилося, що це був «Дніпро-1».

Після цього вже знімати не було чого. Я ще знімала кілька засідань Донецької народної республіки, що нагадували засідання якихось упирів, алкоголіків. Не було багато озброєних. Стріми з засідань не такі цікаві.

Далі стало просто небезпечно знімати.

Коли йдеш у якесь місце знімати і маєш камеру в руках, ти почуваєшся зобов’язаним це зробити. І також коментувати ситуацію. Без цього буде складно зрозуміти, що відбувається. Це провокує створювати додатковий інтерес.

Також ти маєш назвати конкретну трансляцію. Якось її анонсувати. Виникає додаткове завдання.

Коментатори на Ustream якось в основному сварилися між собою. На початку трансляцій люди писали в коментарях: «Підійди до ось того чоловіка, поговори з тією жінкою». Якщо я встигала реагувати на ці коментарі, то виконувала їхні завдання.

Є опція «Показати себе», і я нею користувалась. Наприклад, коли в нас була розмова з шаленими російськими «казаками» з Кубані, то якоїсь миті я просто перемикнула трансляцію на себе. Коли він почав лізти до мене, вдягати на мене шапку, я десь на хвилину сама стала героєм власного стріму.

У стрімі неможливо лишитися просто собою. Навіть якщо у тебе аудиторія 5 глядачів, ти автоматично перемикаєшся і починаєш працювати. Пропрацьовую сценарій всередині себе: куди піду, з ким говоритиму, хто цікавіший. Тобто є якийсь відбір. Якщо підходити виключно до адекватних і розумних людей, то аудиторії може бути просто нецікаво. Це просіювання насправді могло відбуватися несвідомо. Підходиш до упирів, і починається шоу.

Коли в тебе закінчується батарейка, ти відчуваєш жаль. Наприклад, бачиш, що щось починається важливе або продовжується. І коли в тебе сідає батарейка, ти просто йдеш геть. Не хочеться розчаровуватися.

У стріму є обмеження – це його позиція у просторі. Ти не можеш показати всього. Зображення, яке ти передаєш, може викривитись, залежно від того, де стоїш. Скажімо, в Одесі я розуміла, що показую лише одну частину демонстрантів. Іншу позицію я показати не можу.

Є страх зайти надто далеко і потрапити або під кулю, або під каміння. Мені хотілося підійти максимально близько, але я не могла цього зробити.

Коли коментуєш стрім, постійно доводиться добирати слова. Сепаратисти, проросійські активісти, штурм, захоплення – [добирати слова] це вже журналістика. Олександр Аронець – він активіст, він може використовувати інші слова. Журналіст повинен лишатися максимально інформативним, нейтральним. Твої коментарі – всього лише інформація, яка має бути максимально чистою.

Ідеальний стрім – це можливість побачити одну подію з різних камер, із різних позицій. Хоча б із двох позицій – згори і зсередини подій, що там відбувається.

Стрім – це інструмент для демонстрування реальності. Можливість побачити місце, куди не можеш потрапити. Заборонена зона для більшості людей. Ми не можемо потрапити в Дебальцево, Донецьк, Крим. Це можливість побачити реальність, як вона є.

Мені цікаво, як стрім можна використати для культури.

Я не стрімер, я журналіст. Але стрім впливав на те, що я пишу – якби не він, я б не заходила у вир подій, у натовп.

Наприкінці березня 2015 року з’явилася книжка «Війна на три букви», куди ввійшли нариси й репортажі Катерини Сергацкової, Артема Чапая і текст Володимира Максакова. Тексти, написані з позиції максимального занурення в описану дійсність, – як справжня хроніка нової української реальності від анексії Криму до Мінських угод у лютому 2015 року.

У вересні 2015 року Катерина Сергацкова стала лауреатом міжнародної премії Курта Шорка (Kurt Schork Awards): нею відзначають публікації журналістів, які демонструють мужність і відданість своїй справі у висвітленні конфліктних подій. Того року надійшло 148 заявок від журналістів із 56 країн. Сергацкова здобула нагороду за репортажі про військовий конфлікт на Донбасі.

Але війна - не головна тема її репортажів. Як каже сама Сергацкова: «Я без проблем поєдную тему культурних ініціатив і соціальних інновацій із темою війни. Власне, я й працюю в журналістиці, щоб розповідати про суспільні процеси і думати про майбутнє, а війна – це щось тимчасове».

На момент написання книжки останній стрім користувача sergatskova на платформі Ustream – 12-хвилинна трансляція з трешового показу мод дизайнера Михайла Коптєва, зробленого на запрошення Київської бієнале сучасного мистецтва у жовтні 2015 року. І репортаж Катерини Сергацкової читати направду захопливіше, ніж вдивлятися у вульгарні звивання химерних людських тіл, схоплених у всій невідретушованій відвертості стріму. 

*** 

За словами автора, головна задача книги — зрозуміти, наскільки правильне твердження «Реальність — це не те, що відбулось. Це те, що показали».

Олександр Михед — український письменник та літературознавець, автор книг «АмнезіЯ», «Понтиїзм» та «Астра». Він виступав у якості куратора Літературної програми PinchukArtCenter (2010-2012) та Літературної програми ГогольFest (2013-2014).

Поділитись: