ENRU

Роботарі з плугами йдуть: як уявляли майбутнє українські фантасти 1920-х

Нещодавно у видавництві «Темпора» вийшла п’ята книга з серії «Наші двадцяті» — антологія фантастики «Атом у запрязі». Ми поговорили з упорядницею збірки Яриною Цимбал про перших роботів в українській літературі, освіту і долю фантастів, а також плани видавців на майбутнє.

Які проміжні результати можна підбивати в серії «Наші двадцяті»?

За рік ми видали 5 книжок. «Атом у запрязі» — це вже п’ята книжка. Тимчасом тираж детективної антології «Постріл на сходах» вже закінчився. Тобто 1000 примірників ми за рік продали. Я вважаю, що це успішний результат, враховуючи, яка мережа книгарень існує в Україні, скільки люди читають і скільки можуть віддавати за книжку.

Книги з серії «Наші двадцяті», hromadske.ua

Щодо географії. В антології репортажистики «Шляхи під сонцем» ця географія реальна, а у фантастів іноді таки фантастична. Навіть у тому випадку, коли вони описують Сан-Франциско, ніколи там не бувавши. Можете розповісти про це трохи детальніше?

Там не все фантастичне. Опис Сан-Франциско трапляється в романі «Азіатський аероліт». Там дія відбувається у 20-х роках і фантастика пов’язана з пошуками Тунгуського метеорита. Минуло тільки років 15 з моменту його падіння і люди були невпевнені, що це за небесне тіло, не знали, з чого воно складається. І от Ковтун (автор «Азіатського аероліта» — ред.) використовує ту ідею, що багато хто вважає, що метеорит складався з чистої платини. Ви собі уявляєте: раптом вам на голову бахнуло купу платини. Й з Америки прилітає таємна експедиція, що намагається цю платину знайти і загарбати собі, а з Москви одночасно виїжджає на пошуки інша експедиція. Це твір про те, як вони зустрічаються і що відбувається. Тобто Сан-Франциско там описаний реальний. Такий, що його не бачив сам Ковтун, але він не виходив за межі реалістичного.

Ярина Цимбал, упорядниця серії «Наші двадцяті», hromadske.ua

І тут, і в «Атомі у запрязі» відбувається змагання між капіталістами з одного боку і представниками Радянського Союзу. Наскільки тут проявлялася ідеологічна складова?

В кожному романі, особливо в пригодницькому, є хороші й погані. Наприклад, у Жуля Верна в «Капітані Немо» є боротьба індійців і британців. Там теж є хороші та погані. Просто тут хороші — це радвлада, а погані — це капіталісти. Це абсолютно не шкодить пригодницькій і фантастичній складовим роману.

Доступ до яких фантастичних творів був на той час у авторів, що писали в Україні? Що вони читали?

Я думаю, всі вони читали Жуля Верна і всі ним захоплювалися. Очевидно, читали Карела Чапека, бо роман «Ідуть роботарі» вийшов через 15 років після Чапекового, а Чапек вигадав саме слово «робот». І це, здається, другий після Чапека роман про роботів. Принаймні, ми іншого не згадали. З іншого боку, тут ще питання, що вважати фантастикою. Майк Йогансен, наприклад, читав «Голема» Майрінка і згадував про це в одному зі своїх репортажів.

«20-ті роки тим прикметні, що письменником міг стати хто завгодно», — Ярина Цимбал, hromadske.ua

А взагалі де вони вчилися? Де взагалі отримували знання про розщеплення атома, наприклад?

Про розщеплення атома — це взагалі загадка. Бо автор твору «Атом у запрязі» навіть фото не має. Ми вважаємо, що це одна людина на прізвище Розенблюм, яка сховалася за подвійним псевдонімом Блюм і Розен. А щодо решти, то 20-ті роки тим прикметні, що письменником міг стати хто завгодно. Нарешті всі верстви населення мали доступ до освіти. До того ж, кожен мав можливість стати письменником незалежно від соціального походження.

У цій антології в нас три автори: один з них невідомий, Іван Ковтун із простої селянської родини і Володимир Владко з інтелігентної родини. Я завжди говорю про те, що з покоління червоного ренесансу 20-х років мало хто мав вищу освіту. Наприклад, Микола Хвильовий, як відомо, не те, що вищу, а навіть і середню мав незакінчену. Його свого часу вигнали з гімназії, він босякував, працював по заводах, копальнях на Донбасі, цукроварнях на Слобожанщині. І це не завадило йому бути начитаною людиною і глашатаєм покоління.

Мене ще цікавить той аспект, що фантастика часто потрапляла в категорію підліткової літератури і відповідно йшла в Дитвидав. Чим це було зумовлено? Чи були на це якісь ідеологічні причини?

Ні, ідеологія тут взагалі ні до чого. Просто фантастика зазнаки пригодницька. А пригодництво завжди оцінювалося, як дитяча література. І дивіться: це навіть на обкладинках видно: і «Азіатський аероліт», і «Ідуть роботарі» видав «Молодий більшовик», так спершу називався Дитвидав.

Календарики з обкладинками книг фантастики 1920-х, hromadske.ua

Яким був процес роботи над антологією? Де ви знаходили і як обирали твори для цієї першої збірки фантастики, бо я чула, що має бути продовження? І як ви працювали з лексикою творів: чи вона змінювалася чи десь спрощувалася?

Позаяк я літературознавець, що займається періодом 20-х років, я переглянула всі журнали, які тоді виходили. Тож я приблизно уявляю жанровий зріз літератури того часу. Якщо я бачила в різних журналах кілька рецензій, то розуміла, що певна книжка вже тоді викликала жвавий інтерес. Так я, наприклад, знала, що в Юрія Шовкопляса є збірка детективних оповідань. Далі я замовляю книги в бібліотеці. В мене є два головні джерела: це Національна бібліотека України імені Вернадського і Книжкова палата України. Книжкова палата навіть краща, бо в ній є примірник кожної книжки, виданої в Україні з 1917-го року. А в бібліотеці Вернадського в 60-х сталася пожежа і відділ україніки дуже постраждав.

«Пригодництво завжди оцінювалося, як дитяча література», — Ярина Цимбал, hromadske.ua

Щодо вибору творів, то є свавілля упорядниці: якщо хочу, відбираю твори, а якщо не хочу — не відбираю. Ми відібрали для збірки фантастики 5 творів. Але коли ці 5 творів заверстали, виявилося, що книжка знову на 800 сторінок. У нас уже була «Беладонна» на 700, репортажі на 800. Це такі товсті книжки, що їх не дуже зручно читати. Читачі на це скаржилися, тож довелося скоротити кількість творів до трьох.

Я обираю твори і передаю їх нашому редактору Олександру Стукалу. Принцип у нас такий: ми не міняємо стилістику, не міняємо слововжиток, але підганяємо до сучасного правопису, тобто буквосполучення «-ія-» замінюємо на «-іа-», «повісти» на «повісті». Але якщо там є якесь рідкісне слово, яке у 20-х було нормальним, а сьогодні вже застаріле, то ми до нього робимо примітку. У такий спосіб ми зберігаємо запах слова, як казав Хвильовий.

«Ми зберігаємо запах слова, як казав Хвильовий», — Ярина Цимбал, hromadske.ua

Ще з приводу творів, що викликали резонанс і трапляються в літературних оглядах. Чи були випадки, що твір якимось чином зникав? Тобто про нього були згадки в пресі, але сам текст не був збережений?

Якраз із фантастики є те, що піде в наступний том — «Аероторпеди повертають назад». Володимир Владко видав цей роман 1934-го року. Це роман про міжконтинентальну війну і там все дуже виразно прочитується. Хоча назви змінені, але ясно, де британці, де японці, а головне — де німці. Мало того, на ілюстрації у 34-му році професор, головний поганець цього роману, в галстуку, на якому зображена свастика. А тут — бац — дружба Радянського Союзу з гітлерівською Німеччиною. Весь тираж вилучили, знищили і у самого Владка не залишилося книжки. І вже в 50-х роках, коли у Владка був день народження, літературознавець Олександр Білецький подарував йому примірник цього роману.

А що сталося з авторами після 20-х? З тими двома, про яких ми щось знаємо?

У цих двох авторів якраз протилежні біографії. Івана Ковтуна репресували 37-го року, а Володимир Владко дожив щасливо і вважається основоположником радянської фантастики. Це дуже цікаво, коли людина, що народилася в Петербурзі, починала літературну кар’єру в Воронежі й була російськомовною, свідомо стає україномовним письменником. Мало того — фантастом. Це рідкісне явище.

Ярина Цимбал, hromadske.ua

Що буде далі в серії «Наші двадцяті»? Я чула, що це буде формат «жінки про жінок». Коли чекати і які авторки там будуть?

Ми взагалі задумували серію з семи книжок. Це мали бути детективи, любовні романи, репортажі, фантастика, фейлетон, урбаністична проза про Харків і Київ. А згодом наша серія розрослася, додалася пригодницька, жіноча проза. Остання — це твори, написані жінками, де порушуються специфічно жіночі проблеми: сім’я, стосунки з чоловіками, брати чи не брати шлюб, чи діти примушують жінку віддаватися сім’ї, чи вона може зробити кар’єру. Це актуальні питання і нині. Тож у нас буде така собі добірка «жінки про жінок», жіночої прози. Антологія називатиметься «Моя кар’єра»: ми традиційно обираємо назву за одним із творів у книжці. У ній будуть оповідання і повісті таких авторок як Марія Галич, Галина Орлівна, Наталя Романович-Ткаченко, Варвара Чередниченко й Олександра Свекла. І вийде вона на Книжковий Арсенал.

І ще дві книжки, які ми плануємо цього року: революційно-пригодницький роман і книжку репортажистики Олександра Мар’ямова.

«Смішить наївність, але це взагалі характерно для фантастичної прози», — Ярина Цимбал, hromadske.ua

Мала спитати це на початку і все-таки: що найбільше здивувало, можливо, навіть розсмішило у фантастичній прозі 20-х?

Смішить наївність, але це взагалі характерно для фантастичної прози. Ти читаєш це через 80 років і бачиш усі наївні моменти. А ще розвеселила історія про нашу коректорку, яка в неділю мені писала: «Ярино, вихідний день, але не можу втриматися. Я в захваті від «Азіатського аероліту». Це такий цікавий текст, що я боюся, що всі помилки пропустила». Обіцяла другий раз перечитати.
 

Фото: Андрій Шурпенков

Місце: книгарня-кав'ярня «Моя книжкова полиця»