Українці толерантні словом, не ділом — дослідження

Мало українців знають про те, як складається державний бюджет. Багато хто заявляє про свою толерантність, але водночас мають упередження щодо мігрантів чи людей іншої раси. Це все результати Всеукраїнського опитування, яке провів Київський міжнародний інститут соціології в рамках проекту Програми розвитку ООН. 2000 респондентів, фокус-групи у Львові, Харкові й Дніпрі, Києві та Херсоні відповідали на запитання щодо участі у громадській діяльності та цінностей українців, які стосуються прав людини, демократичного управління. Їхні відповіді порівнювалися з дослідженням у Молдові та Білорусі.

Український вчений-філософ, президент фонду «Якісна політика», член Наглядової Ради Громадського телебачення Михайло Мінаков наразі співпрацює з проектами Програми розвитку ООН і пояснив, що українці мають знати про себе на межі 2016 — 2017.

Вибори для українців, екологія – для білорусів

Українці і молдавани – громадяни вільних республік, які можуть практикувати політичні свободи, але знають про свої обов’язки і права менше, ніж наші північні сусіди в Білорусі. Там більше половини населення правильно відповідає щодо прав і обов’язків, краще знають Конституцію.

Для 25% опитаних українців право на роботу, медицину та освіту є одним з найважливіших. Для понад половини білорусів ключовим є право на життя.

В Україні і Молдові, де два народи пройшли через війну, воно є значно меншою цінністю.

Українці не дуже добре знають свої обов’язки. Для нас це насамперед служба в армії і законослухняність. А от розуміння, скільки коштує уряд і які податки платимо, небагато. Я прибічник того, щоб наша політика та громадянське суспільство ставали раціональнішими, а це пов’язано з бюджетними процесами: скільки коштує для громадян місцевий  і центральний уряд, усвідомленням, що ти сам віддаєш податок. Автоматичне виймання податку змушує нас забувати про реальну ціну уряд і держави. Я  би думав про інші практики сплати податків в Україні.

Серед усіх трьох народів українці є найактивнішими виборцями і вірять у них найбільше. Але якщо дивитися на нашу готовність брати участь у загальнонаціональній політиці, регіональних та глобальних процесах, то ми набагато консервативніші і ізольованіші порівняно з молдаванами. Ті є відкритіші до світу: більша половина населення там вірить, що можуть впливати на процеси  за межами країни. Українці скептичніші, песимістичніші і напевно реалістичніші.

Білоруси набагато більше уваги приділяють екології. Імовірно трагедія Чорнобиля для білорусів є важливішою. Тож і рівень освіченості, залученості до поліпшення ситуації з екологією в Білорусії вищий.

Псевдотолерантність та диванний активізм

Говорячи про цінності, ми заявляємо, що дуже толерантні. Так відповідає дуже багато українців.  Коли ж  запитуєш про ставлення до ймовірного шлюбу доньки чи сина з людиною іншої раси чи етносу, то виникають питання. У ставленні до гомосексуалів наше суспільство ще не надто наблизилося до наших західноєвропейських сусідів. Цей розрив між теорією і практикою може співіснувати в людині, коли ідеологія дозволяє людям переоцінювати себе.

Друга причина – дезорієнтованість. Узагалі через 25 років після розвалу СРСР усі три народи вкрай дезорієнтовані щодо майбутнього і сучасного стану справ, і того, як шукати вихід. Це значить, що владні еліти та інтелектуали мають віднаходити відповіді. Думаю, треба йти в народ.

Наша готовність брати участь в локальних подіях висока, але українці декларують більшу готовність долучатися до акцій солідарності у власній громаді і куди менше у загальнонаціональних подіях.

Ми можемо сказати, що ми активні і залишатися в межах фейсбуку. Медіа та інтернет – важливі інструменти залучення людей до дискусій, але необхідне пряме ходіння до громад, до мешканців малих міст, в села та гетто великих міст. Так у Києві треба працювати і на Троєщині, і на Борщагівці. Потрібна пряма дія, а також громадянська освіта як у школі, так і упродовж життя, адже законодавство змінюється. Можливо, в цьому і є сенс громадянства.

Це дослідження показує, що існує великий попит на участь громадян в місцевих справах, однак реформа децентралізації не довела інституційну спроможність місцевих органів самоврядування, щоб громадяни могли активно і ефективно брати в цьому участь.

20% на сепаратистських територіях – проукраїнські

Йдеться про інше дослідження, яке не є публічним, але результатами якого можу поділитися. Приблизно чверть населення по наш бік і близько 20% на території, яку контролюють сепаратисти, є дуже лояльною, патріотичною і проукраїнськи налаштованою. Приблизно 50-60% населення – це ті, хто за певних умов можуть стати проукраїнськи налаштованими. Зараз вони такими не є. От це і є групи, за які треба боротися. Це наші союзники, ресурс для майбутньої реінтеграції. Боюся, що він може зникати, переходити на інший бік, якщо з ними не працювати.

Однак стрілянина триває і питання активних бойових дій в зоні АТО продовжує розколювати суспільство. І далі з’являються нові жертви, групи, які одне одного звинувачують.

Війна сама по собі створила певні групи населення, які живуть за її рахунок. Не можу сказати, що вони хочуть продовження війни. Та певний матеріальний статок, соціальне та ідеологічне зацікавлення у війні створило нові верстви і їх чимало. Тож якщо думати про стратегію реінтеграції і примирення, коли війна завершиться, виникає питання, як працювати з людьми, які були по обидва боки фронту. Треба вочевидь дбати про те, як  залучити до активної діяльності ось ці 50-60% населення, які можуть стати ресурсом для об’єднання.

Тут я передусім подумав про економічну раціональність, яка може в контексті політики та ідеології може бути чинником, що оздоровлює. Взагалі у нас є шанс на об’єднання, але що довше триває війна, то він зменшується.  Тим менший і людський, і інституційний ресурс. Не треба забувати, що державне будівництво на сепаратистських територіях посилюється, щодня створюються нові інституційні перешкоди для реінтеграції.

Радикалізм яким скористаються. Підсумки 2016-го, очікування від 2017-го

Соціально-економічні проблеми збільшують радикально та протесноналаштоване населення  в Україні. Тим не менш, думаю, що ресурсу для повстань не так багато. Треба зважати, що український уряд створив достатньо сильні інституції, які можуть контролювати протестні акції, обмежуючи деструктивний потенціал протестувальників.

Я би сказав і про певний реалізм українських громадян. Одне з запитань, яке формулюють соціологи: хто є джерелом влади в Україні? З огляду на Конституцію джерелом влади в Україні є народ. Третина опитаних думає саме так. Трошки більше третини відповіли що джерелом влади в Україні є президент. Ця відповідь неправильна. Та зважаючи на ті процеси в українській політиці, можливо, громадяни якраз дають адекватну оцінку тому довкола кого обертається і концентрується влада.

Для мене однією з найважливіших подій року є, напевно, консолідація влади навколо президента та зменшення ролі парламенту. Я залишаюсь оптимістом, бо політичний плюралізм  в Україні є. Від 2017-го чекаю на повернення конструктивнішої ролі парламенту і відновлення програми реформ.

Мене тішить те, що в Україні збережено політичний і медійний плюралізм. Це залишає нам шанси на побудову демократичної, республіканської України. Бентежить мене зростання радикальних настроїв і протестів, які можуть бути використані радикалами у власних інтересах. Україні треба розвиватися поступово. Це не означає повільно. Йдеться про посилення інституційних спроможностей.