Українки й українці за кордоном: чи повернуться вони?

Днями до України повернулася моя знайома й колега, яка виїхала за кордон після початку великої війни. Не вона перша: тижнем раніше приїхала інша. І це завжди тішить.

Але багато хто вже не повернеться. Звісно, йдеться не лише про жінок і дітей (хоч їх — математична більшість): я знаю, наприклад, кількох поетів різного ступеня відомості, яким дозволив виїхати поважний вік — і не факт, що до України повернеться хоч хтось із них.

Тема еміграції є болісною для нас іще з 1880-х років (а якщо копнути глибше, то ще із XVI століття). У 1990-х ми спостерігали це явище, як нам здавалося, у значних масштабах. Знов-таки, з особистого досвіду: одна колега тоді поїхала до Британії і починала там посудомийкою, а врешті стала однією з редакторок значного міжнародного видавництва. Друга поїхала туди ж, і стала чудовою (наскільки я розумію) домогосподаркою, дружиною і матір’ю.

Вже тоді Захід (плюс Ізраїль, хоча він і Схід) надавав можливості. «Можливість» — ключове слово для опису ситуації. Особливо значущим воно стало з лютого 2022 року, коли буквально мільйони українців і українок втратили свій бізнес, майно, а то й житло.

Попри всі плюси вітчизняної «цифровізації», бюрократизм нікуди не подівся, і наново завести той же бізнес у нас не легше, ніж організувати з нуля. Безумовно, в ЄС чи США це теж непросто. Але там дещо інші процедури, а крім того — позитивне (поки що) ставлення до українських громадян теж відіграє свою роль.

«Люди, які тривалий час перебувають за кордоном, так чи інакше адаптуються, — вказувала ще понад рік тому найвідоміша вітчизняна експертка з питань демографії Елла Лібанова. — Оскільки виїжджають переважно жителі великих міст, 60–70% із них — люди з вищою освітою. Це фантастична цифра для Європи. Як би ми не лаяли свою освіту, досвід говорить нам про те, що ці люди виявляться конкурентоспроможними на місцевих ринках праці. Якщо війна триватиме ще кілька місяців, більшість біженців знайде роботу та зможе винайняти прийнятне для себе та своїх дітей житло. Діти підуть до садочка, школи, вищого навчального закладу. І тоді виникне питання: чи повернуться вони?»  

Непросте запитання. Далі в тому тексті Елла Лібанова вказує на дві речі, встановлені Інститутом демографії Академії наук (який вона очолює): що серед емігрантів від війни близько третини неповнолітніх, і що саме ці неповнолітні частіше вимагають від матерів повернення додому, ніж цього бажають самі батьки.

Останнє я теж неодноразово чув із розповідей згаданих матерів: схоже, це правда.

Можливо, із часу цитованого інтерв’ю пані Лібанової багато що змінилося. Тоді, у червні 2022 року, ООН давала число в 7 мільйонів українців і українок, які перетнули наш кордон із ЄС у західному напрямку. Але даних про повернення практично не було. Між тим чимало випадків мали такий вигляд: батько вивозить жінку й дітей, а сам вертається.

Кількість таких випадків у перші місяці великої війни не піддається підрахунку. Та й зараз теж. Оптимістичні оцінки кажуть, що вже повернулося до трьох мільйонів людей (рахуючи неповнолітніх). Песимісти схильні до 600–800 тисяч.

Але, як бачимо, навіть з оптимістичного погляду ми втратили половину емігрантів (найімовірніше — назавжди). До речі, саме таку оцінку робила пані Лібанова в червні минулого року.

Крім усього іншого, цей момент мав би стати предметом уважного розгляду якщо вже не міжнародних, то українських судів під час неминучих процесів над рашизмом. Геноцид можна проводити різними способами — не обов’язково прямим убивством — і росія нині не цурається будь-яких методів.

Але важливе для українців запитання полягає в тому, а що ж його робити із цією демографічною кризою. Найпростіша відповідь тут, звісно, «народжувати» (як радив ще 2006 року тодішній президент Віктор Ющенко). Але якби прості рішення працювали, то й проблем би не було.

Очевидно, насамперед усе залежить від повернення тимчасово окупованих територій. Важливі не землі. Важливі люди.

А по-друге, по-третє і по-четверте — все залежить від економіки. Навряд чи люди мого покоління доживуть до часів, коли в Україні буде такий середній рівень життя, як у тому ж Ізраїлі. Але дещо точно можна покращити вже зараз.

Якщо це стане нашим першочерговим завданням на «після війни», то наші емігранти — більшість — ще повернуться.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.