В Україні на спорт потрібно «жертвувати» — олімпійська чемпіонка та призерка олімпіади в Ріо Ольга Харлан

Watch on YouTube

Про те, скільки потрібно тренуватися, аби стати олімпійською чемпіонкою, чи популярне в Україні фехтування та чому спортсменки кричать під час поєдинку на шаблях говорили в студії Громадського з олімпійською чемпіонкою Ольгою Харлан.

Свою першу олімпійську нагороду – золото у командній першості з фехтування на шаблях — Ольга Харлан завоювала у 18 років на літній олімпіаді в Пекіні 2008 року. У фіналі українки перемогли китайську команду з рахунком 45:44. Українська команда стала першою командою шаблісток, яка виграла олімпійські ігри, адже ця дисципліна дебютувала саме в Пекіні.

У Лондоні-2012 вже в індивідуальних змаганнях Харлан отримала бронзову нагороду. На олімпіаді 2016 року в Ріо-де-Жанейро Харлан знову отримала індивідуальну бронзу, а також срібну нагороду у складі збірної разом з Аліною Комащук, Оленою Кравацькою та Оленою  Вороніною, поступившись у фіналі росіянкам з рахунком 45:30.Крім олімпійських, нагород Ольга Харлан — чотириразова чемпіонка світу, семиразова чемпіонка Європи, чемпіонка Універсіад та Європейських ігор.

У 2014 році Харлан категорично відмовила Росії на пропозицію переходу до її команди, а 29 березня 2016 року ім'я Ольги Харлан було вписано у Зал слави Міжнародної федерації фехтування. Саме Ользі Харлан довірили нести державний прапор України на церемонії закриття Ігор ХХХІ Олімпіади в Ріо-де-Жанейро

За час, що вже минув після Ріо, не встигли ще скучити за олімпіадою?

Ні (сміється –ред.). Олімпійські ігри – надзвичайно важкі змагання і морально, і фізично. До них ти готуєшся чотири роки, ночами не спиш, думаєш, як би виступити саме на цих змаганнях, адже у тебе лише один шанс… два, адже є ще командні змагання, щоб отримати нагороду. І тому це найскладніші змагання у житті спортсмена.

Що складніше? Перші олімпійські ігри чи от вже, коли в статусі олімпійської чемпіонки їдеш?

Напевно все ж таки важче, коли ти там уже побував і уже досяг чогось. Наприклад, як ми командою виграли. За ці чотири роки я багато виступала, показувала результат на Чемпіонатах Світу, Європи. Тому від мене багато чекають і сподіваються, і бажають.

А це додає спортивної злості чи наснаги, чи тисне, аби когось не підвести? 

Коли як. Коли замислюєшся про це. От у поєдинку за вихід у двійку, який я програла, взявши бронзу, я напевне більше думала про те, що від мене чекають золота, мені потрібно виграти цей бій. До цього всі поєдинки я провела відмінно, хоча вони були складнішими. Один бій і уже нагорода. Але я думала, що від мене чогось очікують, від мене чогось хочуть і, напевне, мені це більше завадило.

Ольга Харлан на олімпіаді в Ріо. Фото НОК України

А зазвичай можна відсторонитися від усього і думати про поєдинок? Виходить?

Лише так.

Це потрібно мати сталеві нерви…

Протягом восьми років, скільки я після Пекіна уже фехтую, у мене виходить від цього захищатись.

Вже аналізували той поєдинок за вихід в двійку?

Поки що ні. На це потрібен час.

Зумисне? Чи ви взяли паузу? 

Взяла паузу. Поки що не хочу про це думати, ще зарано розбирати помилки. Навіть двох тижнів не минуло з того часу як я повернулась з Ріо, тому хочеться трохи відпочити мозком, фізично, морально і не думати про те, що мені потрібно виходити на змагання і фехтувати і щось змінювати. Зараз я повністю відпочиваю.

Для себе вже бачите майбутні змагання до яких будете готуватися?

Поки ні. Поки відпочиваю, поки насолоджуюсь тим, що зустрічаюсь з людьми, показую свої нагороди тим, кому це цікаво.

До речі, відчуваєте, що зростає зацікавленість? Після олімпійських ігор і вдалих виступів цікавляться фехтуванням?

Звісно. Але мені і до сьогодні приємно і трохи дивно напевно чути, коли людина говорить: «от я побачив фехтування і мені сподобалося».  Я говорю: «ви ж нічого не зрозуміли», а мені відповідають «так, я нічого не розумію, але мені так цікаво» (сміється – ред.)

Чи багато людей, які дивляться олімпіаду, розуміють правила чи як все має відбуватися, тонкощі? 

Глобально можна зрозуміли фехтування лише коли почнеш ним займатися, напевно. А так… Ось нам кажуть: «у вас такі костюми цікаві. Ви як космонавти ходите. У них напевно жарко». Відповідаю, що жарко. І в принципі, люди які підходять, вітають, особливо, якщо показати олімпійську нагороду – цікавляться.

Ольга Харлан виграла поєдинок за бронзу в індивідуальних змаганнях з фехтування на шаблях. Фото НОК України

До речі, чи приходять діти?

Почали ще приходити після Пекіна, коли там прозвучали наші прізвища, що ми з Миколаєва… і насправді по всій країні почали приходити на фехтування, особливо у Миколаєві. Наплив дітей досить великий був і до цього часу приходять. Добре, що є на кого рівнятись. У Миколаєві не лише я, є чемпіони Європи, світу, і молоді спортсмени, на яких дітям теж хочеться рівнятись. Їм цікаво, вони приходять і хочуть займатись, хочуть бути як ми.

А є куди приходити?

От з цим дійсно великі проблеми. Діти хочуть займатися, але інколи просто бракує місця. Для дорослої групи, в якій я тренуюсь, приходить двадцятеро людей і навіть не вистачає місця бігати, бо коло замикається. Це спортзал, дві доріжки. Не скажу який метраж, але він маленький. Є ще два зали, але там різні види зброї.

Тобто ви маєте можливість тренуватися, якщо не тренується хтось інший на цих двох доріжках?

От наш час, наприклад, це п’ята година вечора, приходить старша група. Ми займаємо дві доріжки і на них черга. Я за тренування можу провести лише два поєдинки і це дуже мало, мінімум має бути десять. Ось такі умови. Школа (Миколаївська спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву з фехтування – ред.) не в дуже хорошому стані, але зараз почали робити реконструкцію. Щоправда лише ззовні.

Це у Миколаєві? А ви знаєте, можливо, як у інших обласних центрах чи в Києві? 

Наскільки я знаю, в Києві є клуби, приватні. Чи є прямо школи я не знаю. В Ужгороді є фехтування. В Україні є школи, зрозуміло, що вони в не дуже задовільному стані, як будь-які спортзали в нашій країни.

От дивиться дитина олімпійські ігри і відчуває у собі потенціал майбутнього фехтувальника – олімпійського чемпіона, і цікаво, чи є можливість йому втілити мрію?

Ми виростали в точно таких самих умовах.

Як ви прийшли вперше?

Прийшла я в цю ж школу, в той самий зал у якому вже 16 років займаюсь фехтуванням. Мене привів мій хресний батько. Він тренер, тренує Олену Хомрову, яка була у Пекіні разом зі мною.

Українські шаблістки в Ріо. Фото НОК України

А що він сказав? «Олю, ти будеш олімпійською чемпіонкою»?

Ні, так не говорив (сміється – ред.). Так ніхто не говорив. Нам казали, коли ми готувалися до олімпійських ігор, що у вас є шанс втілити свою мрію у реальність, і ви маєте для цього все зробити. Ну от у нас так і вийшло. До цього я займалась бальними танцями. Закінчила з танцями і пішла на фехтування.

Вам скільки було років?

Десять.

От для художньої гімнастики треба зовсім маленьких діток приводити…

От тоді це був вік, коли можна приходити на фехтування. Зараз приходять і в шість, і в сім років, зараз раніше приводять. А раніше лише у десять можна було.

І який він шлях олімпійського чемпіона у тренуванні? Скільки годин на день?

Це дивлячись який період, звісно. Коли я лише починала займатись фехтуванням, перші три роки, у мене не було такого результату. Поки я лише починала розуміти, що таке фехтування, поки воно мені лише починало подобатись... Я тоді ще вирішувала подобається воно мені чи ні.

А швидко сподобалось?

Я уже і не пам’ятаю. Мені просто було цікаво, адже мені було не зрозуміло що це за залізні штуки, чому люди кричать, чому так все швидко відбувається. Я нічого не розуміла, але мені було цікаво це відчути зсередини.

А коли ви зрозуміли чому люди кричать?

Коли сама почала кричати. Це ось такі емоції, чому ми кричимо. Навіть для судді, інколи демонструючи свої емоції, ти доводиш свою правоту і суддя може тобі повірити. Є такі судді, які реагують на це. Це, можливо, не дуже хороші судді (сміється – ред.), але вони є. Ми називаємо це «гарчання». І от коли я уже почала фехтувати, почала щось таке пищати, через три роки я показала результати і потрапила до збірної команди. Мені було чотирнадцять років коли ми стали третіми на дорослому чемпіонаті Європи і з того часу так і пішло, з 2005 року.

Ольга Харлан у півфіналі командної першості з фехтування на шаблях у Ріо. Фото НОК України

А що найчастіше люди, які вперше стикаються з фехтуванням, запитують? По шаблі, про спорт...

Ой багато всього. От навіть перед інтерв’ю ваш співробітник запитав, чи взяла я свою шаблю (сміється – ред.). Ні, я не повинна її з собою носити. Запитують, чому нас прив’язують? Аби не втекли (жартує – ред.). Потім ще починають демонструвати фехтування і це найжахливіше: «Як ви це робите? Ось так, да?» (сміється – ред.). Питають можна заколоти чи ні? А і ще, «ви схожі на космонавтів».

Або на бджолярів мабуть…

Сміється 

А ось такого ще не говорили.

А яка історія з шаблею? Вона видається для змагань чи вона іменна?

Насправді у мене їх багато. І шабельний клинок насправді дуже крихкий і тому досить часто ламається. ЦЕ спортивний інвентар, як кросівки, наприклад. Звісно, всіляким колекціонерам завжди цікаво, якою шаблею завойовувалась олімпійська нагорода, і вони хотіли б її отримати. О зараз уже не лише шаблю просять, а й маску, екіпіровку, багато чого, але це приємно.

Українські шаблістки в Ріо. Фото НОК України

Ми вже говорили трохи про тренування, а маєте змогу порівнювати як тренуються за кордоном?

Не потрібно порівнювати спорт за кордоном і у нас в Україні.

Чому? Немає сенсу? 

Насправді немає сенсу тому, що… Я не знаю як футбол, баскетбол, бо я не бачила з середини, але я бачила як тренуються борці, фехтувальники, боксери. У фехтувальників немає своєї зали. Умови за кордоном набагато кращі, там практично в будь-якому місті є фехтувальний клуб, в якому є доріжки, і не одна, і не дві, а вісім, дев’ять, у деяких навіть двадцять. Та й можливостей у спортсменів тренуватися більше, мотивації більше, ставлення краще.

Як ви, знаючи із середини як відбуваються тренування, через скільки перепон потрібно проходити потім сприймаєте і такі інформаційні повідомлення, що «українські спортсмени провалили олімпіаду»?

Ну, це не українські спортсмени провалили олімпіаду, це наш уряд провалив олімпіаду, бо все починається з них. З підтримки, з підготовки і не за рік до олімпіади, не за півроку, а за чотири роки. Уже зараз потрібно готуватися до Токіо, уже зараз потрібно готувати нових спортсменів. На жаль, багато спортсменів зараз можуть піти. Я не знаю хто і коли, але цього варто очікувати, адже умови насправді не дуже хороші. Ми радіємо з того, що у нас є нагороди, і ми це робимо для України, для себе, для усіх вболівальників, для тренерів, для батьків, які радіють цьому.

Жіноча збірна з фехтування на шаблях виборола срібну нагороду на олімпіаді в Ріо. Фото НОК України

Є різні думки серед спортсменів, чи потрібно вимагати і чи варто сподіватися, що держава почне по-іншому ставитись і до окремих видів спорту, чи можливо варто розвивати якусь приватну підтримку чи меценатство.

Взагалі потрібно залучати спонсорів. У нас є такі люди, але вони чомусь не хочуть давати гроші на спорт, жертвувати, я навіть не знаю як це назвати, бо у нашій ситуації виходить, що дійсно – жертвувати. Звісно, потрібно не лише на якісь окремі види спорту, а й на весь олімпійський спорт звертати увагу. І це дійсно дуже велика проблема.

А дорогий вид спорту – фехтування?

Фехтування — це достатньо дорого. Я не знаю як інші види спорту, зрозуміло, що наприклад, у боротьбі — це трико, і воно не таке вже і дороге я думаю, але наш костюм це близько трьох тисяч євро. На щастя, жіноча збірна з фехтування на шаблях не купує це сама, у нас є контракт. Не у всіх українських фехтувальників є контракти. Спортсмени, особливо молоді, все купують за власні кошти. Кросівки, а нам потрібні спеціальні, коштують мінімум сто сімдесят євро, яка звичайна українська родина, яка пришла безкоштовно займатись до школи, може дозволити собі купити такі кросівки? От я якщо чесно не знаю.

Чи маєте плани на олімпіаду в Токіо?

Я приїхала з Ріо і подумала, що ще стільки часу попереду, що думати про Токіо, а всі насправді запитують. Ще багато часу попереду і багато що може статись за цей період, що завгодно за чотири роки, але ми сподіваємся на те, що по-перше, ми туди потрапимо. Це перше завдання – потрапити на олімпійські ігри в Токіо. Ну і виграти там медаль, бо насправді хочеться п’яту медаль чи навіть дві (посміхається – ред.), аби було шість.