Вагони агресії

Не треба бути соціологом чи психологом, щоб побачити, що всі ми стали дуже дратівливі, а часто ще й агресивні — звісно, через війну. Хоча з питаннями про те, як це відбувається і що з цим робити, краще звертатися до спеціалістів.

А втім, хамство та невміння дискутувати були в нашому просторі й до повномасштабної війни. Припускаю, вони пов’язані з низьким рівнем емпатії та відсутністю навички чути іншу сторону.

Її позиція чомусь дуже часто сприймається як ворожа чи дурна. Ймовірно, тому, що в суспільстві досить спрощена система координат: «добре/погано», «за/проти», «чорне/біле», «ми/вони», «свій-чужий».

Моделі відсутності емпатії починають формуватися з дитинства і передаються між поколіннями. Хоча сподіваюся, що «передавалися раніше, але більше цього не буде».

Вагони та рівноправ’я

Черговою спонукою подумати про це став срач стосовно окремих вагонів для жінок. Тут теж мушу зазначити, що я не хотів втручатися в цю дискусію і висловлювати свою думку. Бо що тут висловлювати? Якщо жінки заявили про таку потребу, то ти або погоджуєшся, або ні. Але якщо не погоджуєшся, отже, ти проти того, щоб цілій половині твоєї країни надали те, що їй потрібно.

Якби у нас насправді були рівні права для чоловіків і жінок, то суспільство не засуджувало б жінку за те, що її зґвалтували нібито через те, що вона була у спідниці о 10 годині вечора. Чому чоловікові можна о 10 вечора ходити в шортах, а жінці — ні?

Чому жінка має сама про себе вічно дбати? Чому жінки повинні платити податки (адже дуже велика частина з них витрачається на утримання МВС), якщо органи правопорядку навіть не завжди приймають заяву про зґвалтування?

Саме тому й потрібні окремі вагони. Щоб зрозуміти запити жінок, достатньо почитати кілька історій про те, як вони прокидаються у плацкарті, а перед обличчям — пеніс якогось дегенерата. Я не хотів би опинитися на місці постраждалої. Чому тоді я можу бути проти їхньої безпеки?

Водночас якщо хтось із чоловіків може додати щось посутнє, дивно забороняти їм висловлювати думку. Мовляв, якщо вагони жіночі, то чоловікам узагалі треба мовчати. Але ж вони мають дружин, дітей тощо.

Проте якщо подивитися, що саме здебільшого пишуть чоловіки, то виникає думка, що й справді — краще б вони мовчали. Особисто я знову задумався про брак емпатії та вміння спілкуватися і чути.

Вічне протистояння

Колись мене вразив власний невеселий висновок про те, що чоловіки і жінки перебувають у постійній опозиції. Тригерять мене такі срачі, де чоловіки й жінки починають одне з одним світову війну.

Під дописом, який став основою цього тексту, мені зробили зауваження, що в усьому винні чоловіки — вони нападають. Жінки просто мусять захищатися. Імовірно, значною мірою це так, проте мій особистий досвід показує, що буває і навпаки.

Та й загалом умовне протистояння чоловіків і жінок — лише яскравий приклад того, як люди не шукають порозуміння. Адже є протистояння і вікове, і політичне, і за іншими ознаками.

Власниками одного з офісів, де я працював, було подружжя. Команда була невелика, всі з усіма спілкувалися. Чоловік жартував із хлопцями про те, що було б класно мати можливість розділитися на кілька власних втілень: один виконував би основну роботу, інший менеджментом займався б, третій ходив би на зустрічі з клієнтами… А ще один приділяв би час дружині, щоб вона «не нила про те, що мало уваги».

Водночас його дружина розповідала співробітникам, що коли її чоловік зламає свій зарядний пристрій для телефону, то забирає її. І не раз кепкувала з нього, мовляв, «ой, ті чоловіки, що з них узяти».

Мені було дивно: якщо і є якесь невдоволення, то чому люди так легко наговорюють одне на одного і насміхаються перед чужими. Врешті-решт засмучував сам факт такої чужості у молодому подружжі. Чому вони не можуть обговорити все вдома, розставити крапки над «і»?

Коментарі як вияв агресивності суспільства

Люди часто не вміють спілкуватися. А якщо роблять це, то дуже агресивно і зверхньо. Справді, за коментарі багатьох чоловіків соромно. Однак я бачу й коментарі багатьох жінок.

Уявіть: заходить «типовий мужик» у фейсбук, а там частина коментаторок пише: «Так, роздільні вагони, бо не хочу їхати з тими смердючими, неголеними, брудними, волохатими, нахабними мавпами-ґвалтівниками». 

Коли ж чоловіки переймаються проблемою і висловлюють свою солідарність, то все одно знаходяться жінки, які накидаються на них через «усі чоловічі знущання з жінок упродовж тисяч років патріархальної несправедливості». І який сенс тоді взагалі щось писати? Тож я гадаю, що дуже велика кількість срачів є наслідком того, що люди не вміють говорити.

Також дивує те, що в нашій країні під час вибору партнера/партнерки досі серед найголовніших вимог є «нормальний заробіток» і «доглянутість». Звісно, обов’язковою є охайність, а заробіток — важливим.

Але значно рідкіснішим очікуванням є почуття гумору. І майже ніколи не натрапиш на побажання, «щоб людина була гарним співрозмовником». Бо балачку на хліб не намастиш. Але без уміння говорити справді виникає безліч якщо не проблем, то принаймні образ і самотності.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.