В 11 років він працював вантажником в Одесі, а в 22 став власником мережі барбершопів Chop-Chop та Borodach Barbershop по всій країні. Отримав українське громадянство, активно займається благодійністю та нещодавно став батьком.

Яким є життя політичних біженців в Україні? Які труднощі їм доводиться долати на шляху до успіху? Чим відрізняється виховання дітей в Афганістані та в Україні та чи є гендерна рівність у сучасній афганській родині? Про це Громадське поговорило із Семом Барекзаєм, колишнім біженцем з Афганістану.

Розмову записано для програми «Життя інших» з Тетяною Огарковою. Повну версію розмови дивіться на відео. Нижче публікуємо скорочену текстову версію розмови.

Власник мережі барбершопів Chop-Chop та Borodach Barbershop, колишній біженць з Афганістану Сем Барекзай, Київ, 26 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Про дитинство в Афганістані та життя біженців в Одесі

Ви приїхали в Україну з Афганістану багато років тому. Вам було 10 років, коли ви залишили рідну країну. Чому так сталося?

Я приїхав в Україну у 2006 році, коли мені було 10 років. Чому ми переїхали? Тому що в Афганістані все дуже не просто. Там люди не живуть: до 80% людей там просто виживають.

Тоді мій батько був в політиці. Відбулися неприємні події, які змусили моїх батьків залишити країну та вирушити на пошуки безпечнішого місця, де ми би могли жити нормальним життям, а не виживати.

Батько спочатку залишився в Афганістані?

Тоді так. 10 місяців після того батько приїхав. Ці 10 місяців були найскладнішим періодом в нашому житті. Мені було 11 років. Тоді я вже працював, адже потрібно було годувати сім’ю. Працював вантажником.

В 11 років?

Так. Я пам’ятаю, що мене постійно забирали в поліцію, тому що я був неповнолітнім — мені не можна було працювати. Але треба було якось жити, шукати вихід. З цього все і почалося. Потім, коли батько приїхав, життя стало більш-менш нормальним.

Які спогади лишилися про Афганістан? Чи там була школа, друзі?

Спогадів дуже багато, але більшість речей не хочеться згадувати, тому що дуже боляче, емоційно. В школі я вчився, був найкращим учнем в класі на той момент.

А чому вирішили їхати саме в Україну?

Чесно кажучи, в такі моменти люди не думають. Вони обирають, де є знайомі, де більше шансів влаштуватися і де безпечно. Більшість афганців тоді бігли в Пакистан, в Іран, в Таджикистан, в найближчі країни.

В Україні в мене був двоюрідний брат, тому батьки вирішили їхати саме сюди. Власне кажучи, це на нього я працював вантажником. Це єдина людина, на яку я все життя буду злий.

Тому що змусив працювати вантажником?

Так, не цінував. Я не вважаю правильним так чинити з людьми. В мене в компанії зараз понад 100 людей працює. Але я не вважаю себе господарем, власником. Я вважаю себе просто партнером і максимально намагаюся рівно ставитися до людей, з якими працюю — незалежно від того, чи це прибиральниця, бармен, адміністратор або директор. Вони для мене всі однакові. Ми завжди сідаємо, спілкуємося, у нас всі на одному рівні. Я ніколи не дивлюся згори, наче я є кимось, а ви — ніхто.

Що було в Одесі, окрім роботи? Чи була школа? Чи мали статус біженця?

Ми були біженці, жили в таборі. Це був найбільш жахливий період, якого я нікому не можу побажати. Це було дуже складно.

У мене був нестандартний режим. Я прокидався о 2 годині ночі, тому що треба було бігти, аби встигнути на маршрутку о третій ночі. Годину їхав до ринка, щоби встигнути о 6 годині ранку відкрити магазин. В 4 годині дня повертався додому, півгодини спав, потім біг до вечірньої школи. Потім знову додому і знову спати. І так щодня. Дім — робота, робота — дім.

Так все починалося. Я з усіх сил намагався вчитися, хотів отримати базу знань. Писати, читати. Щоби мати можливість спілкуватися з людьми.

А сестра та брат? У вас в родині було троє дітей. Вони теж вчилися та працювали?

Ні, не дай боже... Вони не працювали. У нас заведено, що коли старший брат, то молодші живуть «в шоколаді». Сестра і досі ще вчиться.

І молодший брат — я з самого дитинства допомагав йому розвиватися. Він чемпіон України з боксу. Він дуже добре розвивався у цьому напрямку, але потім пішов в мою сферу, почав мене підтримувати. Ми завжди поруч, допомагаємо один одному.

А мама?

Мама у нас вдома. В неї залишився афганський менталітет, тому неприйнятно, щоби вона працювала. Мама в нас вдома, чекає на дітей, готує їсти, прибирає, завжди радісно зустрічає, з любов’ю. Зараз в неї найкращий період в житті, адже в неї народився перший онук. Вона має чим зайнятися.

Ви отримали українське громадянство. Це трапилося ще в Одесі?

Ні, це коли я вже приїхав в Київ. Іноземці спочатку отримують довідку на декілька місяців, потім — посвідчення біженця, і через 3-4 роки мають право подати на громадянство.

Чи складно було отримати громадянство? Чи не боялися відмови?

Можливо, мої батьки боялися, але у мене в той момент не було страху. У мене і сьогодні немає жодного страху. Я ніколи не відчував себе чужим в Україні.

Власник мережі барбершопів Chop-Chop та Borodach Barbershop, колишній біженць з Афганістану Сем Барекзай, Київ, 26 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Про Київ, бізнес та барбершопи

В 2012 році ви переїхали з Одеси в Київ. Одеса — це все таки місто дуже відкрите, місто-порт, багатоетнічне місто. Київ інший. В чому різниця для вас?

Відмінність дуже велика. Там і люди інші. Це як небо та земля: менталітет, спілкування, сприйняття. В Одесі багато людей, багато приїжджих, бізнес, порт. Там безлад. Тут, в Києві, люди більш адекватні. Зовсім інше сприйняття, інший менталітет, зовсім інше бачення життя.

В Києві люди — мрійники, вони розуміють, куди треба рухатися.

В Одесі в 2012 році в мене вже був власний бізнес, адже я недовго працював вантажником, я шукав себе, завжди хотів більшого.

В 11 років я мріяв до двадцяти років мати 20 мільйонів доларів та прагнув цього.

Чи ця мрія здійснилася зараз?

Ні. Коли мені виповнилося 20 років, мрія не реалізувалася, 20 мільйонів у мене не було. Але у мене було те, чого немає зазвичай у 20-річного хлопця. Я прагнув кращого, я багато чого досягнув. Мріяти завжди буду.

А наприкінці 2014-го року я випадково знайшов себе у сфері перукарського мистецтва.

Як це було?

Я стригся у турків. Вони дуже люблять творити, стригти, голити, працюють з вогнем, з ниткою, епіляцію роблять. Мене це дуже надихнуло. Прийшов я до мами я кажу: я хочу цим займатися. Вона каже — займайся, але вчитися треба в іншому напрямку, адже дівчат-афганок заміж за перукарів не віддають. Був в неї такий жарт. Тому я вчився на дизайнера-програміста.

Тобто мама хвилювалася за майбутній шлюб?

Вона не знала, що у мене буде прекрасна дружина — українка. Ніхто не знає, як повернеться життя.

Я шукав собі роботу в цій сфері, хоча не знав, що таке перукарські ножиці. Шукав роботу, з часом мене запросили на співбесіду. Вони поставили мені лише одне питання: чи є в мене диплом і де я навчався?

Я кажу: у мене немає диплома, але я можу вам його намалювати. Краще подивіться на мою роботу.

Вони кажуть: тоді завтра приходьте, ми подивимося на вашу роботу. Якщо топ-стиліст прийме вас, то будете працювати. Я пішов додому, купив собі інструменти та цілу ніч сидіть за комп’ютером та дивився, як це все працює.

Відеоролики?

Так. Я винайшов власну методику стрижки, вигадав технологію. Люди стрижуться півтори години, а я вигадав спосіб робити це за півгодини. Наступного дня я пішов на роботу, і мене взяли. Я пропрацював там 3-4 місяці.

Потім мені запропонували працювати в барбершопі. Мій колега показував мені відео з Chop-Chop. Це відео мене підкорило. Там круто все, просто супер. Атмосфера, підхід до роботи. Ще й знято дуже красиво.

Думаю: ким завгодно, але хочу працювати в барбершопі. Але в Chop-Chop тоді нікого не брали, тому що це крутий заклад, крутий бренд, найперший барбершоп в Україні.

Мене тоді не брали не роботу туди. А сьогодні я є власником Chop-Chop.

Довелося викупити всю мережу?

Так.

А звідки гроші?

Заробив.

Тобто, працюючи барбером, можна заробити стільки грошей, щоби викупити усю мережу?

Так. Як саме — я не можу вам сказати. Я вам скажу так: хороший бізнесмен ніколи не вкладає свої гроші в свій бізнес. Я один з них.

Я в 2015 році відкрив перший Borodach на два крісла, там було вкладено 10 тисяч доларів. Це було моє творіння, я створив цей бренд власними руками. І логотип сам намалював. Окрім крісла та мийки, там усе зроблено моїми руками.

А в 2016 році ми зробили свою найбільшу локацію в Україні, теж Borodach. Там 12 крісел, є VIP-кімната, куди приходять практичні всі наші політики, депутати, артисти. Вони не жадібні, добре платять, добре дякують. Наші барбери дуже добре заробляють.

Тобто ви ще політичні розмови слухаєте? Чи політики не спілкуються з перукарями?

Ні. У нас правило, що ми ніколи не обговорюємо релігію та політику. Кожен барбер, який розпочинає таку розмову, платить штраф. Адже це завжди веде до поганого. Ми дружимо, завжди добре спілкуємося, сміємося, радіємо. Ніколи не піднімаємо теми, які можуть людей розчарувати.

Адже правда завжди гірка. Кожен має свою точку зору, у кожної людини своя правда. І вона завжди гірка. Коли не сходиться, завжди виникає проблема. Щоби цього не було, ми краще не будемо говорити про політику.

Власник мережі барбершопів Chop-Chop та Borodach Barbershop, колишній біженць з Афганістану Сем Барекзай, Київ, 26 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Про теракт, систему пенсій та благодійність

Тепер ви є власником мережі барбершопів по всій Україні. Адже мова не лише про Київ, є ще Харків та Одеса.

Найближчим часом буде також у Львові, Херсоні та Дніпрі. Зараз у нас по всій країні 14 чи 15 локацій. І в цьому році вже буде більше.

Ми вигадали найкращу і дуже незвичну систему мотивації для наших барберів. Вони 4 роки працюють в компанії, яка нам належить, а далі йдуть на пенсію. Це система, яку я придумав, цього не було в жодній країні.

Це неймовірно, дійсно.

Ніхто не вірить в те, що після 4 років роботи в компанії можна отримувати якийсь дохід упродовж наступних 90 років.

Треба ж ще дожити ці 90 років.

В угоді сказано, що, якщо не дай бог щось станеться, то гроші належатимуть близьким людям.

А який розмір пенсії у відсотках від зарплати?

Зарплата в середньому від 7 до 20 тисяч щомісячно.

А пенсія?

Це вона і є.

Пенсія буде еквівалентна зарплаті?

Там схема така, що треба довго розповідати. Місія моєї компанії — підняти себе, щоби допомогти людству. Ми максимально прагнемо того, щоби людям, які з нами працюють, було б хоча би на 89% так добре, як мені добре в компанії.

Скільки людей по всій Україні працюють в вашій компанії?

Більше 100 людей. Точно не можу сказати, але більше 100.

Це як правило молоді люди?

Звісно. Від 20 до 27 років, інколи старше.

Це дуже цікава фінансова модель. Я сподіваюся, вона стане відомою і ви поділитеся нею з державою. Можливо, це дійсно можна перенести на національний рівень.

Ми даємо можливості людям.

У нас ще є благодійний фонд. Ми допомагаємо дітям з чотирьох дитячих будинків. Кожен рік у вас є свято для дітей-сиріт, від 200 до 300 дітей. Ми про це не так багато говоримо, але діємо в інтересах людей.

Коли і чому було прийнято рішення допомагати дітям?

10 років після нашої втечі з Афганістану я повернувся туди, щоби зробити сюрприз моєму дідусю. Мій батько увесь час казав про те, що не треба їхати. Але я поїхав.

Побачив, як люди виживають. Я поїхав на сім днів, перші три дні побачився із рідними, бабусею та дідусем. А на четвертий день я потрапив у теракт. Загинуло семеро людей. Це було дуже боляче.

Ми не змогли опізнати двох людей, просто неможливо було це зробити. Я з цим жив довгий час. Але тих, кого могли опізнати — родинам тих допомагаємо щомісяця. Я прагну, щоби їхні родини нічого не потребували. Адже хтось втратив годувальника, хтось батька чи брата. Я розумію, як це.

Щоби заспокоїтися, після повернення в Україну я відмінив святкування річниці нашої компанії. Ми планували велику подію, але все відмінили. За тиждень до свята ми вирішили не робити шумного свята, а зробити благодійну акцію.

Я з цим живу. Ходив до психотерапевта, до психолога, але не допомагає. З цього все і почалося. Тому ми створили благодійний фонд. Ми прагнемо, щоби дітям-сиротам було добре.

Власник мережі барбершопів Chop-Chop та Borodach Barbershop, колишній біженць з Афганістану Сем Барекзай, Київ, 26 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Про ідентичність, сімейні цінності та гендерну рівність

Чи сьогодні ви відчуваєте себе українцем? Чи все-таки афганцем?

Я відчуваю себе людиною. Для мене всі люди однакові. У мене немає такого розрізнення: афганець, єврей, мусульманин, християнин.

Я до всіх ставлюся добре. Мені скрізь добре. Так, я мусульманин. Я віруюча людина. Але я поважаю всі нації, всі релігії. До моєї родини ніхто погано не ставився, мене ніхто і ніколи не ображав на підставі нації, релігії. Я не маю права.

Ви одружилися на українській дівчині, яка, всупереч побоюванням вашої мами, погодилася вийти заміж за барбера. Як ви познайомилися?

В барбершопі. Вона працювала у сусідньому закладі. Вона закохалася в мою роботу, з цього все почалося. Сьогодні вона мама моєї дитини, вона взяла моє прізвище. Я щасливий. Багато хто питає: як так, мусульманин з українкою? Але в цьому немає жодної проблеми, просто взаєморозуміння, компроміс. У нас навіть не буває так, що треба щось обговорювати.

Живемо разом із моєю мамою, сестрою та братом. Мама та дружина поважають одна одну, цінують, люблять. Моя мама багато часу з дитиною, готує, у нас завжди в домі затишок та атмосфера любові. У багатьох родинах мама з невісткою не ладнають. А мені в цьому плані пощастило.

Трохи більше місяця тому у вас народився син. Яким ви бачите його майбутнє?

Мій син буде тим, ким він сам вирішить. Мої батьки, наприклад, не могли передбачити моє майбутнє. Я сам обрав для себе майбутнє. Я сина буду виховувати, я буду хорошим батьком. Йому нічого не бракуватиме.

Але своє майбутнє він обере сам. Я не знаю, що буде через двадцять років. Час змінюється дуже швидко. З’являються нові технології, нове мислення, нові навички. Я не впевнений, що через 20 років я буду готовий підказати йому шлях. Моїх знань не вистачатиме для цього. Навіть зараз діти інші, порівняно із нашим дитинством. Вони мудріші.

Що означає для вас бути хорошим батьком? Чи це означає, наприклад, бути суворим, або мати певні цінності? Чи, навпаки, все дозволяти дитині?

Це залежить від обставин. Припустимо, в Афганістані мій батько був суворим, тому що в Афганістані так було потрібно. Там такий менталітет, там треба піднімати руку на дитину, треба бити.

Навіщо?

Там такий менталітет. Якщо з дитиною сюсюкати, то це значить, що це погана дитина, а ти поганий батько.

Словами важко пояснити дитині. Наш батько весь час був на роботі. Він не міг постійно нагадувати, чого не треба робити. Тим більше, що він може сказати один раз, а на вулиці ми по десять разів чуємо протилежне. Тому що там оточення таке. Тому він застерігав, чого не треба робити, не лише словами, а ще й вуха крутив. Тоді, коли на вулицю йдеш, то розумієш, чого не треба робити. Скільки б тебе не вмовляли, на тебе вже не діє.

В Україні інші можливості, інший менталітет. Тут є можливість навчати дитину, найняти няню. Коли батьків немає вдома, то дитина ходить до дитячого садочка, в школу.

Навколо люди, які можуть підказати правильний шлях. Дитина не потрапить у погане оточення. Відповідно, можна ввічливо дитині пояснити, бути з нею постійно в контакті.

Зараз я, наприклад, постійно спілкуюся з дитиною, хоча йому всього місяць, і він мене, можливо, ще не розуміє. Але я пояснюю йому все.

Я йому розповідаю, як бути хорошим чоловіком, справжнім чоловіком, чим відрізняються погані люди від хороших.

Він дивиться на мене, коли я йому те все розповідаю, та засинає.

Тому тих методів, які були в Афганістані, тут стовідсотково не буде. Я завжди прагнув, щоби мої діти не жили тим життям, яке було в мене. Щоби вони жили краще.

Власник мережі барбершопів Chop-Chop та Borodach Barbershop, колишній біженць з Афганістану Сем Барекзай, Київ, 26 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Тобто модель вашої родини вже відрізнятиметься від батьківської. Ви казали, що ваша мама не працювала, сиділа вдома з дітьми. А ваша дружина після народження дитини повернеться на роботу?

Вона вже працює. Хоча в неї є три роки декрету, вона вже працює. Она в мене психолог, працює вдома. Навчає людей, вона має свої курси. Звісно, що це не фізична робота, але вона має можливість працювати з дому.

Це вже сучасна, європейська модель.

Чи готові ви до рівності між чоловіками та жінками? В смислі зарплат, кар’єри, місця в суспільстві? Адже покоління ваших батьків — це все-таки суспільство, де чоловік працює, а жінка ні.

Звісно. Сестра моя зараз вчиться, вона хоче працювати, бачити світ, заробляти собі на життя. Вона не хоче заглядати до батьківської кишені. 90 відсотків проблем вирішують гроші. Тому вона буде прагнути заробити, встати на ноги, мати власний дохід. Це сучасне життя, європейський підхід. Я максимально це підтримую.

Ось ви кажете — європейський підхід. А чи доводилося вам бувати в Європі?

Звісно. Я позавчора повернувся з Амстердама, там було весілля мого друга. Мені там сподобалося, там добре.

Чи немає думок переїхати жити в Європу?

Ні. Європа для мене — це золота клітка. Там дуже відмінне життя. Україна для мене — дім. Я тут відчуваю себе вільним, почуваюся вдома.

Ми будемо тут жити, будемо розвивати себе тут, допомагати людям, які потребують допомоги, розвивати нашу компанію. Це можливість для людей реалізувати їхні мрії. Я сам мрійник.

Поділитись: