«Військові — не такі, якими були. Вони й не стануть ними». Як реабілітують військових у Вінницькому медичному центрі
53,8% бійців потребують зміцнення здоров’я. Про це свідчить дослідження Українського ветеранського фонду та соціологічної групи «Рейтинг».
Нині в Україні функціонують 244 заклади стаціонарної допомоги військовим, які мають контракти з Національною службою здоров'я України (НСЗУ).
Про особливості їхньої роботи і секрети реабілітації розповідає Тетяна Корзун, медична директорка Вінницького обласного клінічного медичного реабілітаційного центру ветеранів війни та захисту населення Вінницької облради.
«Інколи варто бути “сухарем”, бо всі емоції несила витримати»
У Вінницькому реабцентрі людно. Поміж цивільних і медиків видніється оливково-зелена форма бійців ЗСУ. Одні повагом дріботять на процедури, інші поспішають на військово-лікарську комісію.
«Вибачте, Тетяно Борисівно! Треба швидко вирішити. Телефонують з іншого госпіталю. Пацієнт має пошкодження меніска, є навіть висновок із “Пироговки”. Він може оперуватись у нас?» — чоловік у білому халаті заходить до кабінету директорки реабцентру.
«Якщо є висновок, то так. Чекатимемо на нього», — відповідає Тетяна Корзун.
Тетяна Борисівна працює лікарем майже чверть століття. З 2017-го займається реабілітаційною медициною. Спочатку відновлювала спортсменів і дітей, які мають захворювання опорно-рухового апарату та нервової системи. У 2020 році в медцентрі почали проводити постковідну реабілітацію, після 24 лютого 2022-го тут працюють із військовими.
На початку повномасштабного вторгнення у Вінницькому реабілітаційному центрі мали дуже приблизне уявлення, як працювати з пацієнтами із бойовими травмами. Методом проб і помилок лікарі розробили ефективні способи відновлення, які зараз використовують на практиці.
«Пам’ятаю обговорення з колективом у цокольному приміщенні, як будемо діяти. З’явилася певність, що ми можемо злагоджено працювати. Наприкінці березня минулого року ми вже приймали перших військових», — згадує Тетяна Борисівна.
Спершу видається, що грубі скельця окулярів відмежовують її від болю пацієнтів. Проте щоразу, як ми говоримо про людські долі, на очах у лікарки з’являються сльози.
«Інколи варто бути “сухарем”, бо всі емоції несила витримати. Я поділяю людський біль, хочу допомогти — і допомагаю, але водночас не пускаю переживання впритул, до самої глибини — моє серце просто не витримає», — каже жінка.
«Реабілітація передбачає три періоди — гострий, підгострий та віддалений»
Тут у стаціонарі — чотири відділення: фізичної та реабілітаційної медицини, терапевтичне, неврологічне та хірургічне.
«Широкомасштабне вторгнення стало поштовхом для розвитку реабілітації. Проте наші фахівці вже рухались у цьому напрямі — відділення фізичної та реабілітаційної медицини функціонує тут іще від грудня 2019 року. Реабілітація передбачає три періоди — гострий, підгострий та віддалений. Наша команда займається другим і третім», — пояснює лікарка.
Тривалість і специфіка лікування залежать від діагнозу і патології, тому військові можуть перебувати у кількох відділеннях одночасно. Найчастіше лікарям доводиться відновлювати здоров’я бійців після вибухових травм, осколкових і вогнепальних поранень, також вони лікують захворювання кісткової та м'язової систем.
Для пацієнтів у закладі створюють індивідуальні комплексні реабілітаційні програми. Залучають спеціалістів із різних сфер: фізичної та реабілітаційної медицини, ерго- та фізіотерапевтів, хірургів і неврологів, психологів. Подекуди процес відновлення кропіткий і повільний, але реабілітація — це низка маленьких перемог, десятки щоденних рішень і зусилля з боку пацієнтів. Завдання лікарів — не лише лікувати, а й заохочувати лікуватись.
Тетяна Корзун пригадує пацієнта, який через обстріл на передовій мав такі ушкодження, що довелося пересаджувати шкіру на ногах. Нерви на кінцівках були перебиті, тканини посічені уламками. Але захисник не втрачав оптимізму, і це значно пришвидшило його одужання.
Інший пацієнт — молодий офіцер, якому кулею «винесло» плечовий суглоб — мав мізерні шанси на те, що руку вдасться зберегти. Травматологи збирали докупи кінцівку, мов дрібні частини мозаїки. Зрештою, їм навіть вдалося зберегти функціональність руки.
«Ми ведемо не менш запеклу боротьбу за гармонійну адаптацію військових, тому наш головний постулат — пацієнт у центрі всього. Саме він визначає успіх лікування», — стверджує медична директорка.
«Кожну історію зберігаємо, як реліквію»
Нашу розмову перериває дзвінок. Крізь динамік пробивається лагідний жіночий голос. На лінії волонтерка.
«Тетяно Борисівно, збираємо трохи речей для захисників. Чи актуально для вас?»
«Рада чути! Так, звичайно. Дуже актуально».
«Ми хочемо привезти багато смаколиків і кави, щоб потішити бійців. Якщо потрібні інші речі — дайте знати».
Каву зі смаколиками також можна віднести до способів реабілітації. З їхньою допомогою лікарі наводять мости з пацієнтами.
«Окрім того, що лікуємо військових, ми спілкуємося, проживаємо з ними вагому частину життя. Їхні історії заслуговують на окрему книжку: як бійці потрапляють до ЗСУ, як реагують на бойові дії, як змінюються та мужніють.
Багато хто боїться повертатися назад. Хтось навпаки — чекає якнайшвидшого одужання, бо “там” [на передовій] — побратими. Ми слухаємо кожну історію і зберігаємо її, як реліквію. Їм доводилося бачити дуже страшні речі, проте спілкування звільняє — вони плачуть і скидають тягар емоцій. Чимало все ж замикаються в собі. Потрібен час, щоб достукатися крізь стіну, яку вони вибудовують між собою та суспільством», — розповідає пані Тетяна.
Хтось, каже лікарка, стає агресивним чи апатичним, і це ніщо інше як намагання втекти від реальності, що завдає людині болю. Саме тому військові потребують специфічного підходу. З ними потрібно поступово налагоджувати довіру. Наприклад, був пацієнт, який спав із ножем під подушкою. На фронті він був розвідником. Лікарів просив ступати гучно й не підходити до нього зі спини, бо одразу спрацьовував рефлекс самозахисту.
«Якось прийшов захисних на ротації. Він отримав величезну кількість мінно-вибухових травм. Військовий за покликанням — завжди повертався назад до побратимів. Але зараз не про шляхетність, а про наслідки тривалого перебування в зоні інтенсивних бойових дій. Чоловік втратив здоров’я до такої міри, що це позначилось на його когнітивних здібностях. А скільки їх таких?! Які втратили здоров'я, які бачили смерть товаришів, які відчувають сором і провину?!» — розмірковує медикиня.
Тетяна переконана, що найважче нас чекає після завершення війни, бо суспільство морально не готове до її наслідків.
«Військові — не такі, якими були. Вони й не стануть ними. Ми [цивільні] теж інші. Це новий погляд на реальність. Доки триває війна, потрібно її осмислити і прийняти. Якщо не робити це зараз чи бодай не намагатись, то суспільство не зможе порозумітися потім. Нам просто потрібно бути чуйними і вдячними — це і є точки дотику».
Авторка: Інна Царук. Матеріал написаний у межах магістерського проєкту Школи журналістики й комунікацій УКУ
- Поділитися: