«Він намагався дивитися на фотографію поглядом сучасного художника». Згадуємо Віктора Марущенка та його найкращі роботи

Олександр Глядєлов

фотограф, викладач школи Марущенка

У ньому був неймовірний заряд життєвості, інтересу до життя, цікавості. Він часто справляв враження набагато молодшої людини, ніж дійсно 20-річні, яких він навчав фотографії. Він був постійно в пошуку, мав гострий розум. 

Віктор був дуже масштабною фігурою в культурі нашої країни. Якщо з заїждженого визначення ще радянського часу «діяч культури» сколоти весь накип, весь мох, усе, що може зайвого на ньому бути, якщо воно засяє чистим, — побачиш, якою людиною був Віктор Марущенко. Він неймовірно багато зробив, щоб прищепити поняття сучасного мистецтва і культури тим людям, які приходили до нього вчитися. І масштаб його особистості будуть усвідомлювати що далі, то глибше.

Як людина він був дуже милим, із ним завжди хотілося випити кави, поспілкуватися; це був чудовий друг. Нам пощастило, що він був тут. Що встиг зробити те, що зробив. І з огляду на його життєлюбність, інтерес до життя, любов до людей, вміння бачити нове і це нове розуміти, не віриться, що про все це тепер доводиться говорити в минулому часі.

В галузі фотографії Марущенко був просвітником. І судячи з кількості учнів, які потрапляли до нього, діяв успішно. Фотографія і школа мали рівну цінність для нього. Він якось сказав мені : «Я нині припиняю знімати, тому що мені це більше не треба. Мені треба те, чим я займаюся зараз».

Десь нелегка і часто невдячна для оточення роль, яку він грав, буцімто пхаючи молодих людей, які ще дуже багато речей не розуміють, до сфери сучасного мистецтва. І вони всі це усвідомлюють: коментують свій старт у Facebook.

Анна Грабарська

фотографка, випускниця школи Марущенка

Я почала дружити з Віктором Івановичем раніше, ніж пішла до його школи. Насправді пішла туди, аби просто більше часу проводити в його оточенні, і цю школу підтримати. 

Перше наше спілкування відбулося, коли я ще не була фотографкою. Я написала йому як авторитетній для себе людині, що хочу почати фотографувати. І він поговорив зі мною, про що і як можна знімати. Я була йому чужою, незнайомою людиною. А він приділив мені дуже багато часу просто тому, що я до нього звернулася. І коли я зверталася до нього вже як до друга, він завжди щось мені радив, допомагав. 

Він був природжений комунікатор, міг знайти спільну мову з будь-ким. Мав багатьох друзів у дуже різних сферах. Працював у радянських газетах і, по суті, був фотографом всіх тих людей, які сформували нашу сьогоднішню культуру, — Марія Приймаченко, Софія Ротару тощо. Знаменитості були його друзями, знайомими. 

Він був вільнодумним, дотепним, іноді жорсткі шпильки любив вставляти до бесіди. Мав жагу до будь-якого досвіду. Однаково для всіх був відкритий і радий до спілкування.

Пан Віктор завжди старався допомогти розвиватися. Якщо треба з кимось познайомити — знайомив, треба підказати — підказував. Тобто він був зацікавлений в успіху всіх.

2014 року ми з групою їздили в Берлін на його машині. Це була така ініціатива в школі — «Невідомий Берлін з Віктором Марущенком». Усе відбувалося так, наче татко везе нас у Берлін на прогулянку. Там була сама лише молодь. Кожен або проспав, або щось забув, комусь було ліньки ворушитися, хтось щось не хотів... А Марущенко завжди був на місці, ніколи не запізнювався, завжди працював з ентузіазмом, сам все хотів подивитись і з великим задоволенням показував нам. Він оточував себе молодими людьми й це також його підживлювало. 

Він був уважний до всіх. Якщо кавуєш із ним — обов’язково дізнаєшся плітки з останньої тусівки. Ніколи не нав’язував свою точку зору, збирав різні думки. Постійно розповідав якісь байки зі свого життя і я йому казала: «Віктор Іванович, терміново треба сідати й писати книгу». Пропонувала записувати розмови з ним. А він відповідав: «Ще дійдемо до цього, ще буде».

Про те, що він серйозно хворий, я знала з літа. Він сказав про це, але зі словами «та там нічого такого, нічого страшного». Але коли я побачила його в лікарні, стало очевидно, що він скоро помре. Я бачила свого батька незадовго до смерті й це неможливо ні з чим сплутати. Сьогодні це не стало несподіванкою для мене, але, звісно, це тяжко, коли твій друг йде. Я думаю, що він рано помер. Він був дуже активним, ще багато міг зробити, не завершив деякі проєкти.

Віктор Іванович прожив чудове життя, бачив стільки, скільки люди за 10 життів не бачать. Звісно, ми всі сумуємо, але ми й радіємо тому, що ця людина була в нашому житті, що він прожив таке насичене життя, що лишив по собі величезний архів.

Макс Левін 

фотограф hromadske, випускник школи Марущенка

Віктор Марущенко — це безумовно явище в українській фотографії. Хоча б з огляду на те, що він заснував власну школу. Серед тих шкіл, що я знаю в Києві, в Україні — це, напевно, єдина, яка навчає не тільки натискати на кнопочки й крутити діафрагму з витримкою, а мислити більш широко, дивитися вглиб. Це не про технічні параметри зйомок, а про те, що має говорити фотографія. 

Близько 10 років тому я тільки починав працювати в журналістиці, ганявся за яскравими кадрами, працював у щоденній газеті. Я тоді вже щось знав, щось умів. І два місяці в школі Марущенка — це був поворотний момент, коли я замислився, як дивитись углиб історій, а не лише знімати поверхово те, що є хайповим та популярним. Віктор завжди звертав увагу на зміст, а не на форму будь-якої фотографії чи історії.

Не знаю, чи варто вживати це слово, але я вважаю, що Віктор Марущенко прожив своє життя дуже ефективно. Він залишив по собі багато учнів, які, прийшовши в його школу, змінили погляд на те, для чого потрібна фотографія і про що вона. 

Останніми роками Віктор часто критикував рівень української фотографії. Казав, що вона дуже містечкова і зациклена на своєму українському контексті. Не всі його за це любили. Але це правильний меседж. Він бачив ширший контекст, мав виставки за кордоном, і, повернувшись в Україну, переконував, що потрібно бачити ширше, адже світовий контекст фотографії змінився за останні роки.

Валерій Мілосердов

фотограф, викладач школи Марущенка

Ми дружили 29 років. Це не лише друг по життю, але колега за професією. У вересні 1991 року познайомилися й одразу потоваришували, разом були весь цей час. 

Ця людина стоїть окремо від інших. Цікава, харизматична — це й притягувало, напевно.

Школа буде далі працювати, розвиватися. Віктор Іванович передав усі методики, які він розробляв. Відверто кажучи, про це мова йшла давно, протягом кількох років точно. Про терміни не говорили, але був цей запасний варіант. Тому я цим і займався, викладав, переймав методики. 

Головне, що він вніс в українську фотографію, — це те, що він намагався дивитися на неї поглядом сучасного художника. Коли фотографія є не окремим мистецтвом, а частиною сучасного мистецтва. Це те, що залишиться для нас.