Втекти від потяга. Як Василь Голобородько стирає грань між кіно та реальністю

У 1896 році у Парижі брати Люм’єри показали один з перших в історії людства фільмів — «Прибуття потяга на вокзал Ла-Сьота». Глядачі, що сиділи тоді у залі, злякалися. Їм здалося, що потяг суне просто на них і зараз усіх розчавить. Вони вибігали із зали, дехто знепритомнів, дехто навіть вистрибнув у вікно. У 1896 році люди ще не вміли відрізняти реальність від кіно.

У двотисячні, коли ще не сталося Кримнашу та Netflix-у, ми дивились російські серіали (а дехто робить це й досі). Всі ці «Вулиці розбитих фонарів», «Кремлівські курсанти», «Ментівські війни», «Далекобійники», «Бандитські Петербурги», «Агенти національної безпеки», «Полювання на ізюбрів», «Бригади», «Інтерни» та інші «Мухтари». В них люди зі схожого з нашим світу, вже не мексиканці, але ще не американці, жили таким схожим на наше життям. Так, були там і політики-пройдисвіти, чиновники-крадії, бізнесмени-скнари, бандити-наріки та бандити-антибіотики. Але водночас ми бачили й справедливих міліціонерів, непідкупних суддів, вірних присязі військових, сміливих рятівників, вправних лікарів, кваліфікованих та відданих справі вчителів — усіх тих, кого так не вистачало нам у реальному українському житті.

А хтось, як-то моя бабуся, взагалі не слідкував за героями та перебігом сюжетних подій. Серіали вона вмикала з єдиною метою: «Подивитись, як живуть люди» — що їдять, що вдягають, на яких ліжках сплять, які килими витоптують. Для неї серіали були не шоу, яке написали сценаристи, зіграли актори, оформили дизайнери та «релізнули» продюсери. Для неї серіали були — вікно у світ. Бо крім кухні, двох дочок та чоловіка-авіатора, у неї в житті не було більше нічого.

У 2014 році в Криму та на Донбасі тисячі місцевих мешканців блокували українських військових, захоплювали держустанови, носили їжу на блокпости, записувались до «самооборони» та закликали «Путін, допоможи!». Вони не тільки впродовж багатьох років дивились новини з сусідньої країни. Вони не тільки мріяли про пристойні та першопрестольні зарплати, захмарні російські пенсії. Вони хотіли справедливих міліціонерів, непідкупних суддів, вірних присязі військових, сміливих рятівників, вправних лікарів, кваліфікованих та відданих справі вчителів, красиві меблі, килими, їжу та переїхати до казкової телевізійної Москви. Вони не просто хотіли жити в Росії — вони хотіли жити саме в російських серіалах.

Водночас з іншого боку кордону поповзом, вплав, літаками, вантажівками та БТР-ами рушили інші — ті, хто мріяв жити у «Ліквідації», «Штрафбаті», «Диверсанті», «СМЕРШі», «Спецназі», «Останньому бронепотязі»…

А ми за рік-два вже дивились «Слугу народу». Зі своїх магнетичних диванів ми не мали можливості придушити вже нову, постмайданну, корупцію та повернути захоплені Росією території. Ми не вміли привести до тями знахабнілих політиків, але їм давав раду інший — схожий на нас вчитель історії Василь Голобородько — нецензурно їх лаяв, саджав за крадіжки, відрубував за кнопкодавство кінцівки та навіть розстрілював з автоматів «узі». За роки президентства Порошенка ми настільки захотіли жити в цьому фантастичному серіалі, що навіть вже майже обрали Голобородька президентом.

Але найдивніше (або ж, навпаки, очікувано): наш без однієї хвилини президент теж, здається, живе не в реальному, а в серіальному світі. Його попередники вважали: головне в українській політиці — зв’язки, гроші та затишна хлібна місцина. Голобородько, політик нової формації, натомість упевнений: головне — дотепні знахідки сценаристів, віртуозна робота оператора, масний тембр голосу та повна зала глядачів (бажано не менша за стадіон).

Тож ми всі зараз скупчились у тій самій залі — мешканці «Слуги народу», «Карткового будинку» та «Агента національної безпеки». Ми влаштовуємо одне одному кіношні вибори, серіальні війни, сіткомні арешти та мелодраматичні кримінальні справи.

Чи змушені будемо, за рік чи за п’ять, знову тікати від потяга, що суне на нас з екрана?