Втрачене покоління. Як живуть трудові мігрантки Грузії

У Грузії зростає покоління дітей, які бачать своїх матерів тільки на екранах гаджетів. Значна частина громадян, які емігрували з країни в пошуках роботи — жінки. Вони важко працюють, щоб утримувати сім'ї, поки їхні діти ростуть без батьків. І хоча грошові перекази трудових мігрантів перевищують обсяги прямих іноземних інвестицій, суспільство в довгостроковій перспективі втрачає більше.

День 1 серпня 2015 року був дуже спекотним. 24-річна Тіко Бібічадзе поклала велику дорожню сумку в багажник старої машини свого батька, востаннє поглянула на рідний дім, сіла в машину і поїхала. Впродовж наступних п'яти років вона жодного разу не була у своєму селі. Троє її дітей, молодшому з яких тоді був 1 рік і 8 місяців, грали у дворі. Дітям сказали, що мама їде в Тбілісі та невдовзі повернеться.

Малолітні діти, хворі батьки, насильство з боку чоловіка, розлучення, відсутність роботи, банківські борги — те, що залишила за своєю спиною Тіко — зовсім не унікальна історія для Грузії. Навпаки схожі проблеми змушують тисячі жінок залишати країну в пошуках заробітку, щоб мати можливість утримувати сім'ї, які зосталися вдома.

За даними офіційної статистики, тільки у 2019 році з Грузії за кордон на тимчасове або постійне проживання виїхало 105 тисяч громадян. З них понад 46 тисяч — жінки.

За неофіційними даними, в різний час Грузію покинули до 1,6 млн осіб, що для країни з теперішнім населенням у 3,7 млн — величезна цифра.

Масова трудова міграція — спільна проблема для багатьох пострадянських країн.

Для порівняння: говорячи про масштаби еміграції з Молдови, експрезидент цієї країни Ігор Додон заявив у листопаді 2020 року, що від моменту розпаду СРСР країна втратила третину населення.

За даними влади України, з 2010 року з країни виїхали й не повернулися близько 4 млн українців — майже 10% населення.

У Грузії бідність і безробіття — основні причини міграції з країни. Кожен сьомий житель Грузії отримує соціальну допомогу, офіційне безробіття становить 12%, проте згідно з опитуваннями 63% вважають себе безробітними. Тому еміграція для багатьох людей — часто єдиний вихід.

Як і всі жінки-емігрантки, Тіко Бібічадзе спочатку сподівалася, що її розлука з дітьми триватиме лише кілька років. «Я думала — розрахуюся з боргами та приїду якомога швидше, але з часом сім'ї потрібно дедалі більше. Тому я й залишаюся. Мої діти дедалі більше забувають материнське тепло», — каже вона.

У Тіко дві дівчинки 12 і 10 років і хлопчик 7 років. Вони спілкуються з нею через Інтернет майже щодня, але Тіко відчуває їх відчуження. «Це розриває мені серце, — зізнається жінка. — Вони ростуть, у них своє життя, а я більше не його частина. Молодший вважає ігри кращими за розмови зі мною. У житті старших дівчаток відбувається багато нового, але вони зі мною не діляться».

Зараз Тіко живе в місті Лаціо в Італії, і, як тисячі інших грузинських жінок, доглядає за літнім чоловіком в одній з місцевих сімей. Вона каже, що робота дуже важка. Але уряд Італії обіцяв легалізувати перебування в країні всіх мігрантів, які доглядали за людьми похилого віку й не кинули їх під час пандемії. Тіко сподівається отримати посвідку на проживання в січні 2021-го. І якщо все вийде, вона планує приїхати влітку додому, але тільки на місяць: «Назавжди? Ні, ще ні. Я боюся. Як мені утримувати сім'ю з п'яти людей, якщо я повернуся? Діти мені часто кажуть, що згодні голодувати, аби я повернулася. Але вони маленькі, не розуміють, що означає, якщо в них не буде необхідних речей».

Вона заробляє 850 євро на місяць. І майже всю суму перераховує родині.

Виїхати, щоб вижити

Перша хвиля міграції з Грузії почалася в 1990-х роках, незабаром після розпаду Радянського Союзу. Країна, охоплена збройними конфліктами, опинилася на межі злиднів і голоду, різко зросла злочинність. Люди залишилися без роботи, грошей, їжі, електрики й газу. Їхали і чоловіки, і жінки. Хтось вирушав до сусідньої Туреччини працювати або торгувати. Для глибоко патріархального грузинського суспільства жінки, які виїхали працювати до чужої країни, стали великою культурною зміною. Саме перші мігрантки стали уособлювати нову роль жінок у незалежній Грузії: вони більше не були домогосподарками, а стали годувальницями, і своєю важкою працею врятували тисячі сімей у Грузії.

Щомісяця завдяки мігрантам Грузія отримує з-за кордону понад $150 млн, це одне з основних джерел доходу для населення. У 2019-му в країну надійшло $1,7 млрд грошових переказів. Це більше, ніж усі прямі іноземні інвестиції, які склали $1,3 млрд.

За даними Національного банку, на першому місці за грошовими переказами ті, хто живе і працює в Росії — це 20% переказів. Далі — Італія (15%) і Греція (11%), саме тут працює більшість жінок, які виїхали на заробітки з Грузії. Також грузинки їдуть до США і Туреччини.

Більшість мігранток працюють у сім'ях — здебільшого вони доглядають за літніми людьми, а також працюють хатніми робітницями — прибирають будинок, готують їжу. Рідше стають няньками, тому що мало хто володіє мовою.

Зазвичай вони живуть у тому самому будинку, де працюють, або винаймають одну квартиру на кілька людей. Працевлаштовані, як правило, нелегально. А отже, й отримують небагато. Однак і ці гроші — набагато більші, ніж зарплата, на яку можна розраховувати в Грузії. У європейських країнах платять 700-1000 євро. Від 500 євро — в Туреччині. Зарплатня в США вища, але потрапити туди набагато складніше.

«У мене зарплатня — 800 євро. Квартиру не винаймаю, харчуюся теж у будинку. Тому майже всю зарплатню переказую в Грузію. Частина грошей іде на оплату кредиту — коли чоловіка заарештували за вживання наркотиків, я взяла гроші в банку, щоб внести заставу. Пізніше додалися нові борги — родині багато чого потрібно. Чоловік купив машину, вдома зробили ремонт, діти вже абітурієнти», — розповідає Нана. Вона родом із села в Західній Грузії, і вже чотири роки працює в Римі.

Однак за цими грошима, які надсилають тисячі жінок у Грузію, — серйозні соціальні та психологічні проблеми, невиліковні травми як для самих жінок, так і для їхніх дітей.

Материнство через скайп

За даними Національного статистичного управління Грузії, серед емігрантів, які виїхали з Грузії у 2015-2019 роках, найбільше жінок віком 25-29 років. Багато хто залишив будинки малолітніх дітей у Грузії.

Історія 31-річної Ніно Кавтарадзе схожа на історії багатьох жінок: розлучилася з чоловіком, не змогла знайти роботу або відкрити свою справу, а в її дворічного сина виникли проблеми зі здоров'ям. Сім років тому Ніно зібрала речі та поїхала до Греції. «Мені потрібно було платити 30 ларі (близько $10) на годину за курс реабілітації для дитини, а займатися треба було по 5 годин на день. Колишній чоловік мені нічим не допомагав. Здоров'я дитини — найголовніше для мене, тому я відсунула моє материнство на задній план», — говорить Ніно.

Ніно переймається через те, що не може повноцінно брати участь у вихованні та житті сина, якого зараз виховує бабуся. «Настане час, коли він запитає мене, чому я поїхала й чому не була поруч. Я все поясню та впевнена, він зрозуміє», — говорить Ніно.

Як і Ніно, більшість матерів-мігранток живуть із постійними докорами сумління. Вони повинні доводити самим собі, а часто й членам сім'ї та оточенню, що їхня розлука з дітьми продиктована безнадійною ситуацією та була необхідною для їхнього кращого майбутнього.

Психотерапевтка Катерина Дарсанія каже, що ситуація, що склалася в Грузії через еміграцію жінок, сумна, і за певну кількість років не тільки окремі сім'ї, а й суспільство загалом відчує на собі її наслідки: «За 10-15 років ми зіткнемося з глобальною, серйозною проблемою. Агресія, психічні розлади, тривожні розлади, соціопатія та багато чого іншого виявляться в майбутньому. Ці діти наражаються на великі ризики».

Згідно з дослідженням, проведеним аналітичним відділом Генеральної прокуратури, майже у 23% випадків правопорушень неповнолітніх, один із батьків правопорушника, переважно мати, перебуває за кордоном.

Крім того, психологи стверджують, що взаємини через гаджети й колискові через Skype не допоможуть врятувати матір і дитину від взаємного відчуження, і не одне покоління дітей Грузії вже травмоване тим, що вони ростуть у неповних сім'ях. «Жодне онлайн-включення не може замінити дитині бажання доторкнутися до матері та бути з нею. Діти та матері віком до трьох років зазвичай вважаються однією системою. Навіть після цього дитина сприймає світ тільки разом із матір'ю, і тому їхня розлука становить серйозну загрозу для розвитку підлітка», — говорить Катерина Дарсанія.

За її словами, діти, які ростуть без матерів, часто сприймають їх тільки як джерело матеріальної підтримки, і в них часто виявляється щодо матерів агресія і гнів.

Реінтеграція для мігрантів

«Попри те, що еміграція для жінок — це їхній власний вибір, ми не можемо остаточно назвати його добровільним. Це рішення викликане складним соціально-економічним становищем», — говорить Мері Чачава, авторка дослідження Фонду Генріха Белля «Оплачувана та неоплачувана праця грузинських жінок, які повернулися з еміграції».

Із 2015 року держава за підтримки неурядових організацій пропонує програму реінтеграції тим, хто хоче повернутися. У 2019 році за цією програмою на батьківщину приїхали 2 598 осіб. Їм, зокрема, надають допомогу розміром у 3 тисячі ларі (близько $1000) для відкриття малого бізнесу (якщо проєкт схвалить спеціальна комісія); грошову допомогу на оплату короткострокових курсів — 1 тисячу ларі ($300); оплату медичної допомоги розміром у 1 тисячу ларі в разі небезпечних для життя гострих або хронічних захворювань; фінансування тримісячного оплачуваного стажування за 375 ларі ($115) на місяць, а також юридичної допомоги.

Утім усе це навряд чи може компенсувати мігрантам ті доходи, які вони отримували за кордоном. Проблему могли б вирішити не програми, а створення робочих місць та економічний розвиток країни. Однак поки тенденція зворотна: кількість робочих місць у Грузії скоротилася на 45 тисяч у 2016-2019 роках, а в другому кварталі 2020 року — ще на 33 тисячі.

Навіть неформальний очільник країни, голова керівної партії «Грузинська мрія» Бідзіна Іванішвілі, не вірить, що можна створити додаткові робочі місця в найближчому майбутньому. В одному зі своїх останніх інтерв'ю він заявив, що жодне економічне зростання не зможе створити в Грузії 2 млн робочих місць у найближчі 20 років. На його думку, краще створювати можливості легального працевлаштування громадян Грузії в розвинених європейських країнах.

Пандемія лише додала грузинській економіці проблем.

Втрачене покоління

Ніно Кавтарадзе 31 рік, вона з Тбілісі. Зізнається, що за 6 років у Греції чимало де встигла попрацювати. Упродовж трьох років — прибиральницею в готелі. «Я прибирала 500 квадратних метрів щодня, і до вечора страшенно втомлювалася», — розповідає вона.

Нана, 49 років, із Хобського району західної Грузії, живе в Римі протягом 4 років і за цей час лише двічі виходила на прогулянку містом. Вона доглядає за літнім чоловіком із хворобою Альцгеймера, змушена бути з ним удень і вночі. В єдиний вихідний вона навідується до таких самих грузинських мігрантів, як і вона сама: «Ми готуємо яке-небудь грузинське блюдо, трохи їмо, а потім усі вчотирьох спимо 24 години, поки знову не треба буде йти на роботу».

Більшість жінок, які виїхали з Грузії та важко працюють в еміграції,

цілком зорієнтовані на потреби сім'ї, що залишилася вдома, а не на власні. У більшості з них через нелегальний статус немає доступу навіть до основних медичних послуг.

«Вони намагаються всю зарплату надсилати додому, й економлять зокрема на власному здоров'ї. А такі стреси не минають безслідно», — говорить Нугзар Кохреідзе, експерт із міграції та голова організації «Діалог поколінь».

Усі героїні кажуть, що спершу планували бути за кордоном лише два-три роки. Але за виплатою одних кредитів удома настають інші, на їхні заробітки одягають дітей, оплачують курси та роблять ремонти. Так минає не один рік, але з однієї низькооплачуваної роботи вони йдуть на іншу, про жодний особистий розвиток і власні інтереси в таких умовах не йдеться.

«Навіть в умовах такої фемінізованої еміграції роль жінок у грузинському патріархальному суспільстві не стає важливішою. Хоча жінки стали годувальницями родини, загальна картина не змінюється. Така міграція не відкриває для жінок нових можливостей і не зводить їх на ноги», — констатує Мері Чачава.

За підтримки «Медиасети»

Автор: Марадія Цаава, JAMnews