«Я не уявляю, як інакше Михайло мав померти, якщо не загинути на війні за Україну». Удова з Марсового поля

Марія Чучман простує центральною алеєю Марсового поля у Львові. Навколо шумлять прапори на могилах військових. На цьому цвинтарі спочивають лише ті, хто загинув за час повномасштабного вторгнення. Похорони майже щодня.

Жінка несе букет своєму чоловіку. Ставить у ногах, поруч — паперовий стаканчик із кавою.

«Приходжу сюди раз на тиждень випити з Михайлом кави. Так цього бракує зараз. Він щоранку мені робив. Інколи казав: “Може, ти звариш?” — “Ні, твоя смачніша”», — жінка усміхається.

Картатий піджак, під яким видніються коралі, втомлене інтелігентне обличчя, м’яка львівська говірка. Сідаю поруч на лавці, Марія розповідає історію свого горя і своєї вдячності.

«Чому мені не приходить повістка?»

«У мене день народження 18 лютого. І от 2014-го — перші розстріли на Майдані. Ми приймаємо гостей, а Михайло одягається увечері й каже, що їде. Потім почалася війна, він рік чекав повістку. Швагро воював, а Михайло мучився: “Мені так соромно, що я не там. Ну чому мені не приходить повістка?”» — розповідає Марія.

Зрештою чоловік вигадав, що отримав повістку. Насправді сам пішов у військкомат, а потім і на війну. За рік повернувся.

Марія плаче й усміхається одночасно: «Ми такі щасливі були, так тішилися, що він неушкоджений і фізично, і психологічно. І от знову мій день народження, 2022-й. Михайло наче відчував, так багато родичів запросив: “Приходьте до моєї Марусини”. І от за столом говорили про те, що війська на кордоні стоять і буде велика війна. І він сказав, що піде».

У чоловіка всі ці роки стояв зібраний військовий рюкзак, який він не дозволяв кудись вивезти. Аж нервувався, коли про це починалася розмова.

«Я б хотіла його спинити, але знала, що не спиню», — зітхає вдова.

Михайло вже воював, коли Марії влітку 2022-го зробили операцію.

«Лікарня недалеко, я вийшла погуляти сюди — на Марсове поле. Ходила, молилася, дякувала. І ніколи б не думала, — вона затинається, — що доведеться тут чоловіка ховати. І я готова ним пожертвувати, щоб оце все зупинилося. Щоб могили не росли далі. А так приходжу, і щоразу їх все більше й більше».

Зараз на Марсовому полі понад 700 поховань загиблих захисників. Рік тому їх було близько 300. І кожна жінка, з якою я говорила на цвинтарі, казала приблизно однакове: «Я думала, мого поховають — і закінчиться війна». І оцей зелений моріжок залишиться. І на ньому можна буде посидіти, полежати, провести день біля своїх рідних. Але ні, його вкрили нові могили.

«Якщо Бог щось забрав, маєш це прийняти»

Спершу Михайло Чучман із 80 десантно-штурмової бригади обслуговував «гради», а потім його перевели в піхоту. Марію це так вразило, а він відказав: «Ну хтось же там має бути, бо там найбільше втрат».

Він загинув 25 березня 2023-го.

«Ми нічого не знали. 26 березня я була у храмі — у нас християнська родина, ми багато молимося — і очікувала ввечері дзвінка від Михайла, — її голос зривається від сліз. — Раніше бувало так, що закінчуємо вервицю, а дівчата скрикують: “Ой, тато дзвонить”. А того дня нам сказали, що він загинув. Земля пішла з-під ніг, такої звістки нікому не побажаю».

Після паузи продовжує: «Не можу сказати, ніби не припускала, що Михайло загине. Зрозуміло, що він був не на курорті. Та й то в Єгипті акула чоловіка з’їла, — пробує жартувати Марія. — Все розумієш, але так хочеться надії.

І зараз часом думається, що він на війні й повернеться. Але загалом я його відпустила. Я настільки вдячна, що він у мене був, що розумів, любив. За 26 щасливих років разом, за наших доньок чудових. І дякую Богу, що такий подарунок дав».

Вона не нарікає на долю, а живе хорошими спогадами, вони гріють і втішають.

«Коли я припускала таку ймовірність, то казала Господу: якщо Твоя воля буде, якщо Ти забереш, дай мені це прийняти й не обізлитися. Таке може статися: я бачу матерів, удів, життя яких завершене, вони шукають винних, мучаться, не готові відпустити. А наші страждання після смерті рідних — це егоїзм, нам шкода передусім себе».

Після втрати Марія потрапила в жіночу групу підтримки, після неї стала почувалася гірше.

«Я сказала їм, що прийняла смерть чоловіка, а вони на мене так дивно дивляться. Дивуються, що я не в чорному. Ні вони мене не зрозуміли, ні я їх».

«Я плачу, але не на людях, — пояснює вона. — Коли приходжу на роботу (а я працюю соцпрацівницею), не можу виплескувати на оточення журбу і сум, очікувати, що всі перейматимуться моїм горем. Ми так влаштовані, що ділимося тим, чим наповнені. І я хочу бути наповнена вдячністю».

Марія ніжно гладить на хресті фото усміхненого сивого чоловіка. Окидає поглядом обличчя на портретах, з яких усміхаються воїни.

«Мені сердечно шкода всіх, хто втратив близьких на війні. Та смерть — це природно, від неї не дінемося. Я не уявляю, як би Михайло мав померти, якщо не загинути на війні за Україну. Інакшої смерті, ніж героїчна, я для нього не бачу. Він свою місію виконав — і Бог його забрав».

Донька воює, імперія конає

Донька Ярина тепер продовжує батькову справу.

Ще у квітні 2022-го в неї загинув наречений. Дівчина вирішила помститися: піти в армію, але вже з досвідом. Надумала вчитися у військовій академії.

«Як же ти, дитино, бронежилет носитимеш?» — допитувалася мама і наївно сподівалася, що за 4 місяці, поки Ярина вчитиметься, війна закінчиться.

А тато, який розумів, що не завершиться, сердився, підсилав побратимів відмовляти. Казав, не усвідомлює дівчина, що таке армія, що таке війна. А як закінчить навчання, вже стане військовозобов'язаною і передумати не зможе.

Зрештою, Михайло перестав сварити доньку: «Що я від неї хочу? Адже вона моя дитина, яка має мій характер. І мене б теж ніхто не відмовив. Просто тепер більше переживатиму».

«А я більше молитимуся», — відказала мама.

Після навчання донька служить на Запорізькому напрямку операторкою БпЛА.

Інша донька, Христина, народила дівчинку — Михайло ще встиг побувати на хрестинах. Фото з ним стоїть на комоді, й мала Еміля знає, що то дідо. Спитай — покаже.

«Це такий нам подарунок, її місія — нас утішати й радувати. І вона добре з цим справляється. Зажуришся, а вона посміхнеться. А як приходимо сюди, то так біжить “ух-ух” захоплено до діда».

До могили підходить сухенький чоловік із сивими скронями, хреститься.

«Ви знали Михайла?» — заглядає йому в очі Марія.

«Так, він світло нам робив. Тепер його не стало, і не можемо електрика знайти», — відповідає.

Говорять про те, скількох хороших майстрів, скількох патріотів забрала війна.

«Хочеться, щоб їхні смерті були не марні, щоб цього разу Україна нарешті стала на ноги», — зітхає чоловік.

«Одні говорять, що все пропало, треба складати валізи й тікати. А я чула виступ нашого дисидента Мирослава Мариновича. Він казав, що живемо в такий історичний час, коли імперія конає. “Уявляєте: ко-на-є!” Шкода, що цього не бачать інші активісти, з якими він сидів у тюрмах. Отже, хто як на це дивиться», — розмірковує пані Марія.

«Я вмію цвяхи забивати, але ніколи не мала потреби»

Марія сповнена планів на весну та життя. Те, що хотіли робити з Михайлом удвох, — посадити лохину біля батьківської хати й лаванду — тепер робитиме сама.

«Мене зараз так тягне туди щось робити, вікна міняти, багато всього хочеться. Емілія приїжджатиме на літо».

Жінка дивується сама собі, що справляється:

«Михайло головою сім'ї був, про все дбав. Я можу цвях забити, але ніколи не мала потреби. Почувалася захищено і безпечно, знала, що він усе вирішить. І от я лишилася сама. 

Здавалося, що не дам нічому ради. Ляжу пляцком у ту могилу. Не думала, що зможу жити без нього. Але відчуваю, що він мене підтримує. Думаю, Михайло молився, щоб я впоралась, коли його не стане».

Несподівано жінці стали приносити букети квітів кур’єри. З’ясувалося, що дарує їх знайома. На ніякові заперечення вдови пояснює, що хоче їй послужити, і що ті квіти — від Михайла.

А недавно жінка розповіла: «Я маю чоловіка, який може дарувати мені квіти. Але перед цим давненько не дарував. І от я купую букет пані Марії, приходжу додому — і стоять у вазі квіти від чоловіка».

«Я відчуваю, що Михайло так мною опікується, що він поряд і допомагає», — зізнається вдова.

Вона встає, щоб обійняти мене. Після цілого дня на цвинтарі мене огортає спокій. Іду з Марсового поля за годину. Марія все сидить під дошкульним вітром.