«Я їжджу на кожен похорон до своїх бійців» — Банкай

«Вони б не хотіли, щоб їх називали “рабами Божими”. І тому на похороні є дві частини: першу проводить священник, а другу — “Азов”. У нас є традиції, за якими ми ховаємо бійців», — розповідає Банкай.

Як в «Азові» підтримують родини загиблих побратимів? Як працює Патронатна служба? Хто йде на штурми і як вони відбуваються? Звідки беруться неадекватні командири в окремих підрозділах?

Про це «азовець» Банкай розповів військовослужбовцю і ведучому hromadske Сергію Гнезділову в новому випуску «++ подкаст».

Про життя до повномасштабного вторгнення

До 24 лютого я був несвідомим громадянином. Зараз я розумію, як було військовим під час АТО, як до них ставилися цивільні. Я теж був цивільним, і у мене було таке саме ставлення — мені було байдуже. Я проживав своє життя: тренувався, виступав з бойового самбо, працював, жив, кайфував.

Після повномасштабного вторгнення я зрозумів, що не можу стояти осторонь.

У мене була своя охоронна фірма. Я займався супроводженням — особистою охороною іноземців. Останній мій клієнт був з Америки. Він знав, що буде повномасштабна війна. Ми вивезли його на кордон, на Закарпаття, і там наші шляхи розійшлися. Він тоді сказав: «Давайте я вас заберу до себе, в Америку, дам роботу, влаштую». Двоє з чотирьох наших хлопців поїхали з ним. А ми — я і мій побратим Єгер — пішли до найближчого військкомату.

Там була дуже велика черга на медкомісію. І виявилося, що з того натовпу тільки ми двоє були добровольцями, всі інші стояли за станом здоров’я — косили.

Про нерозуміння цивільними, як функціонує армія

Цивільні думають, що їх кинуть на штурм або вони сидітимуть в окопі. Це через брак інформації. Немає популяризації військової професії.

Цивільні не розуміють, що армія — це великий механізм, який має працювати злагоджено.

Ти можеш прийти як слюсар, токар, водій, оператор БпЛА, бухгалтер. За кожним бійцем стоять ще 5–6 тиловиків, які нараховують зарплату, годують, привозять паливо, ремонтують техніку.

Коли потрапляєш в «Азов», тебе питають: де ти можеш принести більше користі підрозділу, де ти себе бачиш? Якщо, наприклад, приходить водій, у якого величезний водійський стаж, він може бути механіком, допомагати з технікою, його ніколи в житті не кинуть в окоп.

До нашого підрозділу приходять за власним бажанням. Тут не потрібні люди, які прийшли з-під палиці — вони не будуть корисними, вони не будуть ефективними.

Про примусову мобілізацію

Чи потрібна примусова мобілізація? Думаю, що так, бо ми закінчуємося. «Трьохсоті» можуть дуже довго не повертатися у стрій.

У мене є приклад — два молодих хлопці, до 22 років, у яких ампутація — верхні та нижні кінцівки. Коли я подзвонив їм, кажуть: «Друже Банкай, будь ласка, не виключай нас зі списків, не заводь нас поза штат. Ми хочемо повернутися в роту».

Друг Шиша — у нього немає ноги — каже: «Я сяду за дрон, за FPV, тільки, хлопці, залиште мене в роті». Я чудово розумію, що він відновиться, може, через рік, і його треба кимось замінити.

Потрібно популяризувати армію. Прийди до лав Збройних сил, Національної гвардії як фахівець своєї сфери. Ти будеш корисним, ти не будеш осторонь.

Я за те, щоб все-таки не було примусової мобілізації, щоб просто до людей донести, що вони мають стати відповідальними. Якщо вже буде критична ситуація, то, мабуть, примусова мобілізація потрібна.

Про штурми

Зараз не потрібні «мʼясні штурми», як були у «вагнерівців» — 70 людей біжать на штурм — просто гарматне м’ясо, це жах. Зараз працює тактика малих груп.

Що краще: вивести людей на броні, втратити двадцятьох одним прямим влучанням або послати підготовлену злагоджену групу? Навіть якщо буде приліт, а будуть крити у будь-якому разі, втрати можуть бути набагато меншими.

Дуже багато популярних в інтернеті відео з точки зору військової тактики, військової справи — це просто жах. Там таке скупчення на одну точку — сидить 5–10 людей. У цій групі немає досвідченого сержанта, командира вогневої групи, який скаже: «Розосередьтеся, не стійте один біля одного». Бо коли на війні страшно, у людини є така специфіка — гуртуватися, а просто один приліт — і вся група мінус.

Підрозділи «Азову» злагоджені, є планування, артпідготовка. Спочатку працює артилерія, міномети, СПГ, АГС, тільки потім іде штурм. Найважче — це закріпитися після штурму.

Перший штурм, мабуть, найскладніший, тобі справді страшно. Але якщо біля тебе є командир відділення, який каже, що робити, команда злагоджена — тоді це успішний штурм. Якщо такої людини немає або вона стає «двісті» або «триста», має бути той, хто її замінить. Група повинна чітко розуміти, як вона має працювати в тій чи іншій ситуації. Інакше буде хаос.

Про бойових офіцерів

Друг Редіс, командир нашої бригади, пройшов шлях від солдата до офіцера, і він розуміє, як усе відбувається.

Бойові офіцери є не тільки в «Азові», у 3 штурмовій або ще в якихось медійних підрозділах. Наприклад, 92 бригада — дуже потужна, я знаю, що там є достойні бойові офіцери. Так само 80 десантно-штурмова. Ці підрозділи не такі популярні, але там надійне командування.

Зараз у мене тилова посада, я вже офіцер, який пройшов шлях від солдата. До мене може прийти боєць і на щось скаржитися — це нормально. Якщо в нього є проблема, я знаю, як її розв’язати. Усе управління роти знає, бо це — бойові люди.

Про важливість сержантської ланки

Людині потрібно дати пройти шлях солдата, потім — шлях сержанта, і тільки після цього посилати в навчальний центр.

У мене є друзі, які після школи пішли на військову кафедру. Вони два рази стріляли з автомата, і вони — молодші лейтенанти. Отримують офіцерське звання, бо були на військовій кафедрі, щось там послухали, десь дали гроші — що вони тобі розкажуть?

Сержантська ланка дуже важлива. Багато питань може розв’язатися на рівні командира відділення або головного сержанта взводу, роти.

Хто ближче до солдата, ніж сержант? Це приклад для солдата, це мама і тато, це провідник між офіцерами й між солдатами.

Зараз у країні дуже велика проблема з кадрами сержантської та офіцерської ланки. Хорошого організованого солдата можна зробити, але ним повинен хтось керувати, його повинен хтось розуміти.

Про втрати

Втратити одного бійця — це вже багато, бо за ним стоїть сім’я, за ним стоять друзі, брати, сестри, наречена, дружина, діти. Це велика втрата — одна людина.

Я телефоную своїм друзям, які вже досить довго служать у десантно-штурмових бригадах, не перший контракт — зараз штурмують усі. Хто ти там по гороскопу — Телець, Діва, Терези? Ти — штурмовик. Дійсно є «мʼясні штурми», де за день втрати, як у нас за 3–4 місяці.

Ніхто не готовий до смерті. Приходять 18-річні хлопці, кажуть: «Я готовий загинути за державу, за Україну!» Я кажу: «Друже, у тебе з психікою все гаразд? Як ти можеш бути готовий до того, щоб загинути?»

Чому ти не скажеш: «Я готовий стати фахівцем, я готовий відповідати за особовий склад, за своїх побратимів, я готовий звільняти території». Як ти можеш бути готовий до смерті? Це мить, і ми всі рано чи пізно помремо.

Про те, що не варто боятися армії

Тилова частина підрозділу, мабуть, більша, ніж бойова частина.

Армія — це престиж. Військовий іде на роботу так само, як лікар, як пожежник.

Коли цивільні потрапляють у зону бойових дій, у прифронтове місто, для них це щось нове. А ти думаєш: що тут такого — звичайне життя. Так, тут усі військові, але тут звичайне, нормальне життя. Цього не треба лякатись.

Пройди співбесіду в «Азові», заповнюй заявку, тобі зателефонують. Якщо ти дійсно підходиш підрозділу, ти вмотивований, ти хочеш бути частиною цих подій — будь ласка. Ніхто тебе не відправить на штурм.

Про поранення

Ми заїхали в Серебрянське лісництво, і коли тільки вивантажувалися, потрапили під мінометний обстріл. Я пішов подивитися на позиції, і мене тяжко поранило — кілька уламків 82-ї міни залетіли в руку.

Приїхав у шпиталь, пацани зняли з мене броню, шолом, забрали автомат, і в мене з собою лишився тільки телефон.

Мені вводять загальний наркоз, я тільки «від’їжджаю» — і бачу, як хірург ножицями розрізає мій «убакс» — бойову сорочку. Я його тільки купив, він новий, думаю: «Друже, та залиш!» Прокидаюся — а я вже такий веселий батя, який на грядки вийшов — на мені шорти, рожева футболка, якісь гумові капці, і мене відправляють далі.

За день я проїхав три лікарні перед тим, як потрапити у шпиталь. Там мені зробили дві операції — видалили мертві тканини, дістали уламки.

Зі мною одразу зв’язався куратор із Патронатної служби, питає: «Друже, ми знаємо, що ти “триста”. Що тобі потрібно?» — «Мені потрібна зарядка, повербанк, зубна щітка, паста». Вони мені привозять.

Про Патронатну службу

Це зовнішня служба, яка допомагає бійцям «Азову».

Два чи три дні тому я телефонував своїм пораненим бійцям: «Друже, привіт, що тобі треба, чим допомогти? Може, ми зараз із пацанами скинемося з ротного общака, закриємо?» — «Ні, ні, мені все патронатка підвозить».

Були випадки, коли мої бійці втрачали телефон на позиціях або губили під час евакуації. Патронатка привозить телефон, щоб ти був на зв’язку, сімку тобі роблять.

Патронатка тебе супроводжує після лікування, вона дивиться, щоб у тебе були виплати на МСЕК, на ВЛК. Вона курує реабілітацію бійців «Азову».

Це янголи, це унікальна служба. Якщо у бійців інших бригад буде така служба і вона працюватиме так само, як працює патронатка «Азову», то це дуже круто.

Патронатка піклується про загиблих, поранених. Це мати, яка лікує, оберігає, любить тебе.

Про традиції «Азову»

Традиції згуртовують колектив. Коли відбувається нагородження, ми кажемо: «Служу українській нації». Це ідея нації України, і це не пов’язано з радикальним націоналізмом.

У нас є кримські татари, азербайджанці — кого у нас тільки немає. Як можна назвати це просто праворадикальною жорсткою двіжухою, яка нікого не пускає? Ні, це не так.

Дуже багато традицій тягнеться ще з часів Козацької Січі. Це традиції предків.

У нас є традиція, як ми ховаємо бійців, і є промова від побратимів. Я виголошую промову завжди, коли приїжджаю. Кажу, що це гідний воїн, це не «раб Божий», він добровільно сюди прийшов — в «Азов» нікого не затягують.

Щоб хтось на моєму похороні казав «він — раб Божий» і всі плакали — в жодному разі. Пацани, приїдьте, зачитайте молитву, розкачайте двіжуху.

Про повагу до сімей загиблих побратимів

Не хочу, щоб у мене в підрозділі був конвеєр: один загинув — і про нього забули, про нього не згадують, не зв’язуються з його родиною.

У нас загинув друг Мирик — людина, яка була в «Азові» з 2014 року. Через три дні після його смерті в нього народився син. Як не зателефонувати його дружині, батьку і не запитати, як у них справи? Ми підрозділом скидаємося грошима, і не тому, що в них якась проблема, це просто повага до сім’ї побратима.

Той, хто служить у підрозділі, бачить, що якщо він загине, то про його сім’ю ніхто не забуде. У нього є побратими, які не дадуть загинути пам’яті про нього.

Коли ми вийдемо на ротацію, хочемо зібратися й об’їхати всіх. Зачитати молитву українського націоналіста, вшанувати пацанів, пачку сигарет на могилу покласти. Заїхати до кожної родини — порозказувати якісь історії, щось згадати. Це важливо.