Як російський суд визнав юридичний факт держперевороту в Україні

Громадське публікує доповідь Олени Лук'янової, професора Національного дослідного університету «Вища школа економіки» в Росії, директора інституту моніторингу ефективності правозастосування Громадської палати РФ. 

Матеріал був опублікований в «Новой Газете». Передрук зроблено з дозволу редакції в межах інформаційного партнерства.

Проблеми судової системи найяскравіше видно на прикладах абсурдних судових рішень. Такі рішення трапляються в кожній країні. Наприклад, суддя, який ухвалив виплатити 2,9 млн доларів компенсації старенькій на ім'я Стелла Лібек («гаряча» бабуся) — за те, що вона, обідаючи в MacDonald's, вилила на себе склянку кави, а її не попередили про те, що гаряча кава може бути небезпечною для здоров'я, увійшов в історію судової системи США як автор найбільш ідіотського судового вердикту.

Питання лише в частоті і в кількості подібних правових ексцесів. Коли вони перестають бути випадковістю і стають закономірністю. Тому що кількість одного разу переходить в якість. Схоже, що в нашій країні [Росії] ці якісні зміни вже сталися.

Фото: Анна Артємьєва/«Новая газета»

Подивимося на динаміку 2016 року. Березневе рішення про прирівнювання комп'ютерної миші до знаряддя злочину «з її конфіскацією і подальшим знищенням», яке претендувало на абсолютного лідера найабсурдніших прецедентів вітчизняної правозастосовчої практики, дуже швидко перестало бути таким.

Оскільки в листопаді його «переплюнуло» рішення Ульянівського районного суду Ульянівської області у справі № 2а-685/2016, яким росіян, вже огороджених від наявності хамону на прилавках магазинів, огородили і від інформації про нього: «З метою захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави» суддя Ельміра Касімова внесла до реєстру забороненої інформації «Роскомнадзора» сайт «хамон-шоп».

А ще через місяць, 27 грудня, з'явився новий шедевр — суддя Анна Шипікова озвучила рішення Дорогомилівского райсуду міста Москви за заявою екс-депутата Верховної Ради України Володимира Олійника, в якому фактом, що має юридичне значення, визнала державним переворотом події в Україні у лютому 2014 року.

І це тільки «най-най». Це те, що на поверхні. І немає їм ліку ...

Можна, звичайно, махнути рукою і зробити вигляд, що ми нічого не бачимо і не чуємо. Можна чекати, коли це все дійде до абсурду і само  собою розвалиться. Але, як на мене, час виводити на чисту воду всю цю юридичну абракадабру і доносити її справжній зміст до відома основних споживачів вітчизняного правосуддя — до громадян. Що краще вони будуть розуміти, що відбувається, то швидше дійдуть до думки про необхідність наведення ладу.

З цієї точки зору грудневий процес в Дорогомилівському районному суді, безумовно, показовий і є прецедентом. Не було ще випадку, щоб іноземний громадянин намагався визнати в районному російському суді юридичний факт державного перевороту в іншій державі. Тому шедевральний витвір судді Шипіковой заслуговує детального аналізу. Хоча б для того, щоб в майбутньому увійти в підручники як приклад того, як не можна виносити судові рішення.

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Про стилістику судового рішення

Зазвичай судові рішення сухі і важко читаються простими споживачами  друкованого слова. Російські судді аж ніяк не є шанувальниками високого літературного стилю. Не є його прихильником і суддя Шипікова. Досить поглянути на результати її повсякденної суддівської праці, вона є у відкритому доступі. Але в рішенні щодо України Анна Геннадіївна перевершила саму себе. Це рішення не просто красномовне. Воно викладене в кращих традиціях радянських партійних газет, звітних доповідей партфункціонерів і телепередач з викриттям буржуазних схоластів.

Чого тут тільки немає, я маю на увазі літературні шедеври! Наприклад, політична лірика про існування «особливих сімейних, глибоко особистих національних зв'язків між російським і українським народом», який «не може залишатися байдужим до страждань братнього народу». Або милі пропагандистські кліше про «знущання української влади і підтримку її екстремістських сил над безневинними жертвами», про «факти розв'язаної чинною владою України війни проти власного народу». Тобто стилістика точно за законами жанру.

У всьому цьому барвистому словоблудді бракує лише гасла про прогресивне людство, що задихається в хижих пазурах імперіалізму. Чи треба говорити про відсутність у цьому будь-якого юридичного сенсу?

Найвишуканішим пропагандистським шедевром є наступне твердження: «Тим часом в результаті підготовки і здійснення державного перевороту на території України відсутнє визнання гідності, властивої усім членам людської сім'ї; основи свободи, справедливості та загального миру применшуються; відбуваються варварські терористичні і екстремістські акти, які обурюють совість людства; мають місце переслідування, тортури і вбивства з політичних мотивів і мотивів національної ворожнечі; права людини силою закону не охороняються і дружні відносини між народами не розвиваються; відбувається тиранія і пригнічення незгодних; відсутня загальна повага і дотримання прав людини та основних свобод». Оцініть риторику в порівнянні зі звичайними пісними судовими рішеннями! Тут вам і людська сім'я, і ​​варварство, і обурена совість, і пригнічення незгодних.

Особливо захоплює те, що всі ці пишномовні літературні мережива вплетені суддею в хитку юридичну споруду за допомогою копіпасту з промови під час судового засідання колишнього завідувача відділом Черкаського міськкому компартії України, випускника Одеської партійної школи, заявника Володимира Олійника.

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Про учасників процесу

Мабуть, саме для того, щоб відкинути закиди в односторонньому розгляді справи, зацікавлені особи для участі в ньому були заздалегідь визначені. Це міністри закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі, а також колишній та нинішній президенти України. Зрозуміло, що шансів «дістати» на судове засідання подібних ВІПів — спроба від самого початку авантюрно-нахабна і явно провальна.

Запевнення суду про те, що всі ці особи були «належним чином повідомлені», звучить лукаво. Заява Олійника датовано 16 листопада, до розгляду справи суд приступив 15 грудня. Укластися з «належним сповіщенням» за місяць неможливо. Практика роботи у вітчизняних [російських] судових процесах за участю іноземців показує, що при наявності таких і при необхідності їхнього дійсно належного повідомлення засідання призначаються не раніше, ніж через три місяці з моменту проведення попередніх слухань, оскільки повідомлення іноземних учасників здійснюється через Мін'юст та МЗС, а це зовсім не швидка процедура.

Зате як гарно звучить — зацікавлені особи повідомлені належним чином! Ми їх типу не чекали, слухати не збиралися, але дотрималися всіх формальностей.

Тому зацікавлена ​​особа в процесі залишилася тільки одна — президент України утікач Віктор Янукович. Свідками у справі виступили такі ж, як він, швидкі колишні українські чиновники: прем'єр-міністр М.Я. Азаров, глава адміністрації президента А.П. Клюєв, міністр внутрішніх справ В.Ю. Захарченко, керівник СБУ А.Г. Якименко, генеральний прокурор В.П. Пшонка, в.о. прем'єр-міністра С.Г. Арбузов, лідер київського антимайдану А.В. Зінченко. Звичайно, усі вони були зацікавлені в певних висновках суду і мали однаковий погляд на події, що відбулися.

І хоча закон не дозволяє використовувати в якості доказів свідчення зацікавлених свідків, а свідки не мають процесуального права щось «оцінювати», суддя взяла до уваги «оцінку свідками подій, що відбулися в Києві у лютому 2014 року як державний переворот».

На основі цієї оцінки і без урахування думки будь-якої іншої сторони вона за годину, проведену в нарадчій кімнаті, «за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на дослідженні наявних у справі доказів, визнаних нею достовірними», винесла рішення і створила документ на 15-ти сторінках, в якому зробила висновок про «множинні факти грубих і кричущих порушень Конституції України під час насильницької зміни влади в Україні в лютому 2014 року».

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Про «експертів»

Крім свідчень і оцінок зацікавлених свідків в основу «внутрішнього переконання» судді Шипікової були також покладені висновки фахівців, подані заявником Олійником. У рішенні суду цьому присвячений лише один рядок, і можна було б не зважати на нього. До того ж фахівець не є учасником судового розгляду, а його консультації, як усні, так і письмові, не можуть бути доказами у справі. Але знаючи, яка проблема існує у вітчизняному правосудді з недоброякісними і часто непрофесійними експертними думками, чомусь дуже захотілося дізнатися, хто ці люди. Отже, фахівців, висновки яких долучені до матеріалів справи, двоє. Це такий собі В.С. Котельников і М.М. Крюкова. Якщо це відомі експерти, на думку яких можна покластися, припустила я, про них обов'язково має бути хоч якась згадка в інформаційному просторі. І ось що знайшлося.

Повних тезок експертів В.С. Котельникова виявилося двоє. Це, по-перше, судмедексперт, мабуть, з Далекого Сходу, який займається визначенням статі за метричними ознаками черепа за допомогою електронних таблиць, і іншими судово-медичними питаннями. Так що він, швидше за все, відпадає.

Другий В.С. Котельников — дійсно відомий експерт, але ... у сфері промислової безпеки. Він — генеральний директор ВАТ «НТЦ» «Промислова безпека» та голова комісії Громадської ради при Ростехнагляду з експертизи промислової безпеки. Навряд чи хто буде сперечатися, що промислова безпека є однією зі складових безпеки держави. Але давати лінгвістичні висновки про висловлювання  учасників київського Майдану на предмет наявності в них «закликів до насильницького захоплення державної влади і вираження готовності до здійснення такого захоплення» (за висловом суду) він навряд чи може, оскільки в будь-якому випадку повинен володіти спеціальними знаннями з актуального питання.

Можна, звичайно, припустити, що існує ще якийсь фахівець В.С. Котельников. Котельникових багато. Але ніяких інших, в тому числі в реєстрі судових експертів, виявлено не було.

Ще цікавіша особистість «фахівця» М.М. Крюкової. Ось що говорить про неї сайт «Автори некомпетентних експертиз»: «Крюкова Наталя Миколаївна — математик з інституту культурології РАН. Часто бере участь у скандальних справах разом з колегою Батовим В.І. Будучи за фахом математиком, вільно проводить і підписує лінгвістичні і психолого-лінгвістичні експертизи, визначаючи в текстах екстремізм».

Ось тут ми, мабуть, вгадали. Це вона. У такій ситуації залишається тільки руками розвести, бо відвід подібним знавцям за статтею18 ГПК за умов відсутності під час процесу будь-якої іншої сторони, крім зацікавленої, заявити було нікому.

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Про юрисдикцію

Розуміючи, що під час розгляду російським судом подій в Україні найскладнішим буде питання про юрисдикцію, суд зупинився на ньому окремо. Але йому, на жаль, не вдалося гідно досягти успіху у вирішенні цього непростого завдання. Розпливчастість юрисдикційних пасажів рішення задля додавання їм хоч якоїсь наукової придатності вражає уяву. Чого тут тільки не притягується «за вуха»! Наприклад, цитується преамбула російської Конституції і з цього раптово робиться висновок про особливий правовий інтерес (новий термін в теорії права!!!) до захисту нинішніх і майбутніх поколінь українців з боку братнього народу. Хоча рішення суду винесено ІМЕНЕМ УКРАЇНИ, тобто держави, а не народу, від імені якого поки що ніхто не уповноважував виступати суд.

Далі суддя розмірковує про чинний російський закон «Про протидію екстремістській діяльності». Але в процесі цитування, мабуть, знову ж таки внаслідок невдалого копіпасту, з'ясовується, що мова в законі йде тільки про екстремістські вчинки на території Росії, що екстремістським вчинком визнається «насильницька зміна основ конституційного ладу Російської Федерації і порушення цілісності Росії», а не зміна конституційного ладу іноземної держави.

Наступна розповідь про українські екстремістські угруповання, які проникають на територію Росії, про визнання цих організацій екстремістськими і про заборону їхньої діяльності теж ніяк не вписується в логіку міркувань про юрисдикцію. Але у Дорогомилівского суду логіка інша. З цих слабких і непереконливих спроб він робить безапеляційний висновок про те, що юридичне значення державного перевороту, який відбувся в Україні в лютому 2014 року, виходить за межі території України та безпосередньо торкається питань національної безпеки Російської Федерації, а також основоположних  прав і свобод людини і громадянина, що обумовлює юрисдикцію російського суду у цьому питанні.

Після цього суддя чомусь починає розмірковувати про Федеральний закон «Про юрисдикційні імунітети іноземної держави і майна іноземної держави в Російській Федерації». Схоже, тільки тому, що, врешті, знайшлося відповідне їй за тематикою слово в назві російського закону. Хоча закон цей якщо і стосується прав заявника Олійника, то тільки з питань якогось майна в Україні, про яке в його заяві немає ані слова. Але це, мабуть, не важливо.

Значно важливіше було зафіксувати в рішенні суду неможливість надання імунітету від російського правосуддя українським посадовцям, зокрема й президенту України Петру Порошенку. Навіщо це потрібно і як це стосується юрисдикції і справи Олійника — відповіді немає.

Зате є простий і однозначний висновок — «російську юрисдикцію у справі про встановлення юридичного факту держперевороту в Україні слід визнавати і її повинна поважати вся світова спільнота з огляду на особливі міжособистісні і сімейні зв'язки між російським і українським народами, що становлять єдину історико-культурну спільність». От  просто так — підлягає і повинна визнаватися. Тому що перепендикуляр! І не важливо, що все це не ніяк не стосується юридичних фактів, пов'язаних із захистом особистих немайнових прав громадянина України, який звернувся до російського суду.

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Про підстави розгляду справи судом

Скажу відразу: у суду не було достатніх підстав розглядати цю справу не тільки через юрисдикцію. Головне питання, на яке немає відповіді, це питання про те, навіщо насправді екс-депутату Верховної Ради України Володимиру Олійнику було так необхідно встановлювати юридичний факт державного перевороту? У його заяві сказано, що від цього залежить виникнення, зміна та припинення його особистих прав, зокрема й правовий статус перебування на території Російської Федерації.

Що це за права такі і в чому проблема зі статусом? Йому потрібен статус біженця? Навряд чи. Житло у нього, швидше за все, є. І вже коли він прийшов саме в Дорогомилівский суд, то житло це було в одному з найпрестижніших районів Москви. Допомоги біженця на оплату такого житла йому все одно не вистачить. Політичний притулок? Теж навряд чи, оскільки факти переслідування людини за політичними мотивами на практиці доводяться простіше і не вимагають подібних юридичних процедур.

Що ще може бути? Які ще особисті немайнові права заявника піддаються цивільно-правовому захисту? Право на пересування і вибір місця проживання? У заяві Олійника згадується, що «чинна влада з політичних мотивів здійснює переслідування громадян України, змушених тимчасово проживати в Західній Європі, а також на території Російської Федерації». Але тут мається на увазі невизначене коло осіб, що виключає можливість цивільно-правового захисту їхніх прав (стаття 12 ЦК України).

Або це все ж якісь майнові права? Наприклад, право на доступ до банківських рахунків або іншого майна в Україні. Можливо, метою є просто судовий акт, який можна використовувати як документ, який жоден зарубіжний суд не стане аналізувати з точки зору процесу?

Питання і здогади ці не порожні. Тому що суд встановлює лише такі юридичні факти, від яких залежить виникнення, зміна, припинення особистих або майнових прав (ст. 264 ЦПК РФ), а закон однозначно вимагає вказування в заяві наявності мети, для якої необхідно такий факт встановити. І не тільки цілі, а ще й докази, що підтверджують неможливість захисту права без встановлення факту (ст. 267 ЦПК РФ).

Припустімо, хтось зобов'язався передати певне майно у певний термін, але воно було зайняте або знищене повсталими, а потім і зовсім реквізоване. Зрозуміло, що в цьому випадку потрібно йти в суд за встановленням юридичного факту повстання (перевороту), щоб звільнитися від відповідальності за порушення передачі майна.

Але в заяві Володимира Олійника нічого схожого немає. Жодного натяку на відновлення конкретного права. Крім скорботної згадки про дострокове позбавлення його повноважень депутата Верховної ради України VII скликання. Та й нарікає він на несправедливість не стосовно самого себе, а на порушення прав невизначеного кола осіб — його виборців.

Тобто, якщо не представлені цілі та докази необхідності встановлення юридичного факту, значить, немає потенційного спору про право, для якого цей факт важливий, і, отже, розгляд цього питання в суді безглуздий. Тому суд повинен був або відмовити в проханні розглянути заяву Олійника, або припинити провадження у помилково прийнятої до провадження справи.

Але суд вирішив інакше. Ігноруючи ЦПК, він констатував, що «доводи справжньої заяви об'єктивно підтверджені сукупністю зібраних у справі доказів і нічим об'єктивно не спростовані, у зв'язку з чим юридична зацікавленість В.Н. Олійника в цьому випадку встановлена​​».

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Далі більше. У той час як заявник пише про свій статус на території Росії, суд чомусь міркує про позбавлення його дієвих засобів правового захисту в Україні. І, оскільки українські суди не хочуть встановлювати факт державного перевороту, то «В. Н. Олійник має право скористатися тими засобами правового захисту, які надаються кожному на території Російської Федерації».

«Заявник В.Н. Олійник, — пише суддя, — обгрунтовано вказує в заяві, що нелегітимна влада в Україні знищила всі демократичні інститути, заборонила діяльність окремих партій, створила атмосферу страху і гноблення, тим самим підштовхуючи українців до повстання проти тиранії як останнього засобу захисту їх конституційних прав і свобод . Чинна влада з політичних мотивів здійснює переслідування громадян України, які змушені тимчасово проживати в Західній Європі, а також на території Російської Федерації. Порушені суб'єктивні права вимушених покинути Україну громадян неможливо ефективно захистити без встановлення в судовому порядку має юридичне значення факту державного перевороту на Україні в лютому 2014 року ».

У всій цій дивній тарабарщині, вбраній у форму судового рішення, особливо приваблює твердження про атмосферу страху і гноблення. Відразу виникає питання: чи порушує мої конституційні права перебування в такій атмосфері, припустимо, в Росії? Відмінний прецедент для низки російських громадян, які, живучи в країні, саме так себе і відчувають. Наприклад, ті, хто відбуває покарання в місцях позбавлення волі. Цілком можна порадити узагальненому Ільдару Дадіну використовувати рішення Дорогомилівського суду для звернення, наприклад, в соціальний суд землі Північна Рейн-Вестфалія з метою позбавлення від гноблення і страху.

І чи означає, що тепер всі російські суди в порядку цивільного судочинства захищатимуть невизначене коло осіб від порушення невизначеного кола прав? Скоріш за все ні. Тому що схоже, у цьому випадку справа зовсім не в захисті прав заявника Олійника. У всій цій історії Володимир Миколайович, швидше за все, використаний лише як привід для вирішення зовсім іншого завдання — встановлення російським судом юридичного факту державного перевороту в Україні в лютому 2014 року.

Навіщо? Припустимо, для того, щоб вкотре підтвердити інший юридичний факт. Інакше звідки б у рішенні суду такі пасажі: «За підсумками державного перевороту, що відбувся на Україні в лютому 2014 року, основоположні права людини, гарантовані Загальною декларацією прав людини і Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, перестали діяти на території України. У зв'язку з цим жителі півострова Крим, що володів організаційною автономією від України, відчуваючи свої духовні витоки, нерозривний взаємозв'язок з Росією і відчуженість від України, провели на основі міжнародних загальнодемократичних принципів референдум від 16 березня 2014 року, на якому ухвалили рішення про історичне возз'єднання Криму і Севастополя з Росією». І тепер «громадяни Республіки Крим та міста Севастополь, стали громадянами Російської Федерації і перебувають під її політичним, правовим та іншим дієвим захистом». Тобто Кримнаш, і крапка.

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Про докази

У своїх висновках суддя Шипікова не відштовхувавалась від якогось визначення державного перевороту, хоча таке є. Тому абсолютно незрозумілий набір доказів у справі. Взагалі ситуація з доказами в цьому процесі дивна.

Суддя, наприклад, стверджує, що в Україні:

- Не гарантовано право на життя і збереження здоров'я;

- Здійснюються тортури, вбивства, насильство і пограбування;

- Ведеться екстремістська і терористична діяльність;

- Свідомо обмежується і утискається за національною ознакою діяльність преси;

- Здійснюється кримінальне переслідування громадян за політичні переконання.

Тобто повний набір злочинів проти людяності для Гаазького трибуналу розглядається в порядку цивільного процесу зі встановлення  юридичного факту в районному російському суді. Всі ці дії не піддаються ані сумніву (як висловився суд «об'єктивно не можуть бути поставлені під сумнів»), ані будь-якому спеціальному аналізу. Просто тому, що вони «підтверджені численними джерелами незалежної, зокрема й російської, преси», їхній «загальновідомий характер набув значного поширення, є безперечним і очевидним для кожної розумної, уважної і неупередженої людини, що володіє життєвим досвідом, а так само відображений в численних публікаціях незалежних засобів масової інформації та інших неупереджених джерел, зокрема і в мережі інтернет».

І лише одне твердження підкріплене хоч якось фактами — про те, за що переслідується заявник екс-депутат Олійник, щоправда, в чому конкретно виражається це переслідування, не уточнено. Виявляється 16 вересня 2014 року, майже через місяць після розпуску Верховної ради (тобто вже без депутатських повноважень), Володимир Миколайович разом з ще двадцятьма п'ятьма колишніми народними депутатами України прибув до Державної думи Росії (в парламент іноземної держави) для відновлення міжпарламентських відносин і для створення громадського руху «Комітет порятунку України».

Дорогомилівський суд цей факт підтвердив. Тож тепер, якщо українські правоохоронні органи захочуть, вони цілком зможуть на нього опиратися під час розгляду питання про підготовку зовсім іншого державного перевороту в Україні, організованого групою колишніх депутатів Верховної ради за підтримки іноземної держави.

Особливу увагу в рішенні суду для чогось відведено участі в київському Майдані представників іноземних держав. У ньому наводяться витяги з телефонних переговорів і публічних виступів помічника держсекретаря США з європейських та євразійських справ Вікторії Нуланд, послів США і Великобританії на Україні Джеффрі Пайєтта і Саймона Смітта, міністра закордонних справ Естонії Урмаса Паета, верховного представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики Кетрін Ештон, спікера сейму Литви Лорети Граужінене, американських сенаторів Джона Маккейна і Кріса Мерфі та інших іноземних спостерігачів подій. З цього судом робиться висновок про те, що «державний переворот» в Україні був підготовлений і організований ззовні і курувався західними спецслужбами. Тобто в рамках цивільного процесу суд фактично звинувачує дипломатів і громадян іноземних держав у скоєнні кримінальних злочинів на території іншої держави!

Але ось про роль у подіях російських представників чомусь не сказано ані слова. Хоча ті ж самі російські ЗМІ, які фігурують в рішенні суду як джерело незалежної і безперечної інформації, відкрито повідомляли про участь у подіях в Києві російських чиновників (помічника президента Владислава Суркова, генерала Сергія Бесіди, співробітника АП Бориса Рапопорта і ін). Тобто сам набір доказів абсолютно неповний і односторонній.

Точно так само односторонньо досліджується і питання про так звану відставку Президента Януковича, про зміни Конституції і про розпуск Верховної ради — тут суд не вжив жодних додаткових зусиль, щоб вийти за межі доказової бази, наданої йому зацікавленою стороною.

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

В результаті рішення Дорогомилівського суду суперечить навіть офіційній позиції Кремля у взаєминах з Україною. У той час як в цьому рішенні чинний президент України Петро Порошенко позначений як «людина, визнана Президентом України після численних актів убивств, страждань і насильства, що призвели до силового захоплення влади і применшення прав і свобод людини в Україні», на сайті президента Росії він іменується просто Президентом України. Хоча, втім, юридичному факту від цього ні жарко, ні холодно!

В результаті суд визнав, що здійснення державного перевороту в Україні в лютому 2014 року є загальновідомим і достеменним фактом, а тому не потребує будь-якого додаткового процесуального доведення на підставі ст. 61 ЦПК РФ.

Дійсно, для більшості російського суспільства цей факт вважається загальновідомим завдяки даним, отриманим з російських ЗМІ. Але російське суспільство не суд. Думка суспільства може базуватися на найрізноманітніших, зокрема й недостовірних джерелах. Наприклад, на чутках, плітках, пересудах, на художньому вимислі і на позиції журналіста.

А ось думка суду на подібних джерелах заснована бути не може. Тому істинність фактів, покладених в основу судового рішення, підлягає додатковій перевірці, так само як і істинність фактів, покладених в основу особистої думки громадянки Шипікової, якщо ця думка визначає розсуд судді Шипікової.

На основі наявних доказів, які не пройшли перевірки на їхню приналежність, допустимість і достатність, судом було встановлено, що «в лютому 2014 року на території України відбувся державний переворот, в результаті якого була протиправно змінена Конституція України, незаконно відсторонений від посади Президент України В. Ф. Янукович і припинені повноваження Верховної Ради VII скликання, в антиконституційний спосіб сформовані органи влади, які наразі є нелегітимними».

Про президента Януковича та про українську Конституцію

На відміну від заявника Олійника і від судді Шипікової, для мене висновок суду про незаконне звільнення з посади президента України, про незаконне дострокове припинення повноважень Верховної Ради VII скликання, а також про антиконституційний спосіб формування і про нелегітимність органів влади в Україні (тобто, власне, все те, що і складає поняття держперевороту) звучить вкрай непереконливо. Просто тому, що я звикла читати документи в оригіналі, а не в переказі, і досліджувати події за різними джерелами, зіставляючи і аналізуючи їх.

Тому, для того щоб знову-таки, на відміну від судді Шипікової, справді розібратися з тим, що сталося у Києві 22 лютого 2014 року, необхідно крім чистої хронологічної фактури подій проаналізувати причини і динаміку змін української Конституції.

Справа в тому, що за 20 років з моменту ухвалення в червні 1996 року Конституції України, спочатку змодельованої як змішана президентсько-парламентська республіка, основні політичні конфлікти так чи інакше виникали саме з питання про форму правління. Зокрема й під час Помаранчевої революції відбувся перехід від президентсько-парламентської форми до чисто парламентської (це і є те, що називають Конституцією 2004 року). Тоді Законом України № 2222-IV від 8.12.2004 до Конституції було внесено досить великий перелік поправок. Крім збільшення терміну повноважень Ради з 4 до 5 років значні зміни торкнулися розподілу повноважень між президентом і Радою. Повноваження президента, дані йому Конституцією 1996 року, були істотно обмежені. Введено відповідальний (призначається парламентом) уряд, а президент позбувся права вето на закони про поправки до Конституції. У разі дострокового припинення главою держави своїх повноважень виконуючим обов'язки президента тепер ставав не прем'єр-міністр, а голова Ради.

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Тобто мова йшла про боротьбу проти монополізації державно-владних повноважень в одних руках, настільки характерної для більшості пострадянських держав, і навпаки. Не випадково перше, що зробив Віктор Янукович, прийшовши до влади в 2010 році, — ініціював у Верховній раді за допомогою підконтрольної йому фракції Партії регіонів запит до Конституційного суду щодо легітимності цієї редакції Основного закону країни. І досяг успіху в цьому, оскільки суд зумів знайти процедурні порушення в голосуванні за конституційні поправки в 2004 році. Таким чином він повернув конституційну редакцію 1996 року, за якою президентські повноваження були кратно ширшими, ніж у варіанті 2004 року.

Саме на це рішення Конституційного суду України і посилається заявник Володимир Олійник, стверджуючи, що аналогічні порушення супроводжували змін Конституції України і в лютому 2014 року. Однак тільки сам Конституційний суд може поширити своє рішення щодо одного конкретного питання на нехай і схожу, але іншу ситуацію. І питання про аналогії вирішувати тільки йому, а не колишньому депутату Ради, і вже точно не районному російському суду.

Проблема форми правління Української держави, колегіальності та прозорості влади знову гранично загострилася взимку 2013-2014 років. 20 лютого 2014 року під час зіткнень у Києві загинуло 77 осіб. Увечері цього дня Верховна рада ухвалила Постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі людей». Депутати постановили:

- Заборонити СБУ подальше проведення антитерористичної операції;

- МВС — припинити блокування доріг;

- Міноборони — відкликати свої сили, що брали участь у конфлікті, і забезпечити їх повернення на місце постійної дислокації.

21 лютого Президентом Януковичем і лідерами опозиції було підписано Угоду «Про врегулювання кризи в Україні», в якій був позначений жорсткий часовий проміжок (48 годин) для відновлення дії Конституції України 2004 року з метою врівноваження повноважень президента, уряду і парламенту. Зокрема пунктом 3 Угоди передбачалося проведення дострокових президентських виборів не пізніше грудня 2014 року. Підкреслюю: Янукович цю угоду підписав, давши таким чином Верховній Раді карт-бланш на конституційну реформу. Але потім, мабуть, рівно так само, як це було з підписанням Угоди з ЄС, передумав.

Замість того, щоб працювати над виконанням узгоджених заходів, президент перемістився до Харкова і там дав інтерв'ю телебаченню, в якому назвав все, що відбувається в Києві, переворотом і тим самим фактично відмовився від виконання Угоди. Тобто «переворотом» всі події на Україні першим назвав сам глава держави, і це визначення розтиражували ЗМІ. При цьому Янукович переміщався містами України і намагався вилетіти з Донецького аеропорту до Москви, але йому перешкодила прикордонна служба, оскільки літак був зафрахтований з Москви і на його борту під час рейсу до Москви не передбачалися пасажири. Спроба підкупу прикордонників охороною Президента не вдалася. Природно, що вдень 22 лютого 2014 року Майдан жорстко зажадав його відставки.

У Верховній Раді, яка зібралася цього дня на засідання, теж звучали пропозиції про відставку. В результаті Верховна рада ухвалила лише одну коротеньку Постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень і призначення позачергових виборів Президента України».

Фото: Євгеній Фельдман/«Новая газета»

Люди, які неуважно прочитали цей текст, стверджують, що ця постанова не відповідає Конституції України. Що конституційний перелік підстав дострокового припинення повноважень президента закритий, що ніякого «самоусунення» Конституція не передбачає, що постанова не вписується в процедуру імпічменту, а самоусунення не підходить під процедуру відставки: потрібна особисто проголошена заява про відставку на засіданні Ради.

Але якщо прочитати текст уважно, то ситуація буде виглядати зовсім інакше. Цей текст можна читати уздовж і впоперек, і навіть «догори ногами», але в ньому абсолютно неможливо знайти жодного слова про відставку або про якесь дострокове припинення повноважень президента України. Там лише зафіксовано — «встановлено» — Верховною радою, що президент «самоусунувся від виконання конституційних повноважень», що це «загрожує керованості держави, територіальної цілісності і суверенітету України, масового порушення прав і свобод громадян», що президент «не виконує своїх обов'язків», тобто не виконує їх через самоусунення. А оскільки двома днями раніше той же президент підписав Угоду про врегулювання, в якій  передбачалися дострокові президентські вибори «не пізніше грудня 2014 року», то Рада їх і призначила на 25 травня 2014 року.

Таким чином, Верховна Рада України в непростих умовах і навіть, як сказано в постанові, в «обставинах крайньої необхідності» показала високий рівень конституційної дисципліни, не дала волю емоціям і не пішла неправовим шляхом. Хоча такі пропозиції на засіданні звучали. Зокрема висловлювалися не дуже впевнені твердження про те, що нібито Янукович в телефонній розмові погодився на відставку. На таку провокацію можна було легко піддатися і «зарахувати» цю приватну розмову як заяву про відставку. Але, як бачимо, Рада на неї не піддалася.

Звідки ж взялася впевненість про відставку Януковича? Відповідь однозначна — зі ЗМІ. Ось що написала 22 лютого 2014 року газета «Взгляд» в статті під назвою «Примусове самоусунення» і з підзаголовком «Майже повалений» Янукович відмовляється йти у відставку»: «Через годину після відеозвернення Януковича депутати Ради ухвалили постанову про самоусунення (відставку) президента і продовжили призначати нових глав силових структур». Тобто слово «відставка» вперше з'явилося саме тут, причому чомусь як синонім самоусунення. Після цього більшість ЗМІ просто передрукували цей текст, не обтяжуючи себе перевіркою фактів. Так інформація про нібито відставку була вкинута в медійний простір і міцно засіла в головах політиків і простих громадян. Тобто насправді відставка Януковича — міф. Ніякої відставки Януковича не було взагалі. Це вигадка журналістів.

Тим більше що головним в той день (22 лютого) в рішеннях Ради була  зовсім не ця постанова і не статус президента. Сам Янукович, говорячи про «переворот», швидше за все, мав на увазі зовсім не це. Головним було повернення до тексту Конституції 2004 року, істотно змінювалась  розстановка сил в державі. З моменту повернення до редакції Конституції 2004 року президент в будь-якому випадку втрачав значну частку своїх повноважень і не міг, як раніше, контролювати ситуацію в країні.

У підсумку Віктор Янукович покинув Україну (фактично втік) і 28 березня 2014 року виступив з відеозверненням вже з території Росії. На виборах 25 травня переміг Петро Порошенко, який 27 червня 2014 року підписав економічну частину угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Не було ні імпічменту, ні відставки, ні жодного іншого звільнення з посади. Президент Янукович втік з країни і був визнаний таким, що «самоусунувся від виконання конституційних повноважень». Його обов'язки тимчасово до виборів були передані голові Ради, а президентом (хоч і самоусуненим) він продовжував значитися аж до вступу на цю посаду після виборів Петра Порошенка.

Втім, і перевороту ніякого не було. Була конституційна реформа. Але він (переворот), мабуть, був комусь дуже потрібен. Зокрема і, напевно, в передусім для дезінформації президента Росії.

Відповідно до нової редакції Конституції України (стаття 90) президент отримав додаткові повноваження щодо розпуску Верховної Ради. Раніше він міг розпустити парламент тільки на одній підставі — якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання Ради не можуть розпочатися. Тепер до цієї підстави додалися ще дві: якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій і якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано новий персональний склад кабінету.

З огляду на, що після лютневих подій 2014 року низка депутатів Ради або склали свої депутатські повноваження, або як заявник Олійник, втекли з країни, створення коаліції фракцій виявилося неможливим. Тому Президент у точній відповідності з Конституцією розпустив вищий представницький орган влади і призначив нові вибори.

Звісно, що з розпуском органу припиняються і повноваження всіх його членів. Тому, розуміючи горе гірке екс-депутата Володимира Олійника щодо позбавлення його депутатської зарплати, я ніяк не можу знайти реального обґрунтування його скарг на утиски депутатських прав.

У нових виборах в Раду він не брав участі і, отже, нових повноважень не отримав. Замість цього він оселився у столиці іншої держави ближче до вокзалу, звідки йдуть поїзди на Київ, і за цим місцем проживання пішов до відповідного суду, щоб донести світові інформацію про свою образу на українські реформи, а заодно, мабуть, на чиєсь прохання, ще раз спробувати легітимізувати приєднання до Росії Республіки Крим та міста Севастополя.

Єлєна Лук'янова, доктор юридичних наук, адвокат, — спеціально для «Новой Газети».

Оскільки у кожних двох юристів є дещо більше думок, правова позиція відточувалася за участю адвокатів Тетяни Прилипко та Олександра Манова