«Зате вони не дійшли до Києва». Як живуть селяни у затопленому війною Демидові (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.

Демидів — єдиний населений пункт Вишгородського району, до якого ще не відновили прямого сполучення з Києвом. Адже міст через Ірпінь на вʼїзді в село наполовину розбитий і пропускає транспорт тільки в одну сторону — до столиці.

Проте головну проблему для Демидова створює інша знищена споруда — дамба в Козаровичах, де річка Ірпінь впадає у Київське водосховище. 25 лютого українські військові підірвали цю дамбу разом із мостом, аби не допустити подальшого просування російських військ у бік Києва. Внаслідок цього частина Демидова, розташована в низовині, невдовзі опинилася під водою. Місцеві не памʼятають повені такого масштабу.

«Вони так били, що я зубами зціпила подушку, щоб не кричать»

«У перші дні війни ми чули постріли в сусідніх селах, — розповідає 68-річна Валентина. — А тоді вже почали снаряди до нас долітати. Стала підходити вода. Ми згуртувалися, почали насипати мішки з піском, робити дамбу, думали, що не пройде стільки води. А коли зрозуміли, що жодні мішки не допоможуть, опустили руки». 

До найвищого рівня вода піднялася приблизно 10 березня. У дворі Валентини підтопило будинок і літню кухню, в якій живе її паралізована мати. Після того, як запрацювали помпи, вода опустилася на кілька метрів, але земля на городі ще глевка і перекопувати її неможливо. А ще вода затопила льохи, вони й зараз нею заповнені. Це значить, що в разі обстрілів у погребах тут не сховаєшся.

Валентина показує мокрі й потріскані від вибухів стіни всередині будинку, темні плями цвілі в кутку на стелі. Тут три снаряди розірвалися, там (показує на воду) ще дві нездетоновані міни лежать. Жінка впевнена, що якби ті снаряди вибухнули, то знищили б її будинок.

«Вони так били, що я зубами зціпила подушку, щоб не кричати, схопила руками ковдру і пролежала так цілий ранок. А коли хотіла встати з ліжка, не могла знайти підлогу. Я рачки вилізла й відразу підняла голову — чи не знесений будинок. Дім був цілий, але все навколо — у торфі й землі», — згадує Валентина початок війни.

Її двоє синів, Сергій і Віктор, три роки воювали у складі 72-ї бригади, захищали Авдіївку, Маріуполь і Волноваху. Обоє дістали важкі поранення та інвалідність. 47-річний Сергій залишився на час окупації в селі й ледь не поплатився життям.

«Я ішов до матері — ніс четвертушку чорного хліба і пачку вермішелі, які наша гуманітарка видала. Вони положили мене. Розстріляли б, але побачили в кухні паралізовану бабусю», — Сергій плаче від безсилля.

Він просився у військо в перші дні війни, але раніше пережив контузію та інсульт, який паралізував частину тіла, тому з військкомату його відправили додому.

«Там люди саджають картоплю, а ми просто дивимося на них»

Пенсія Валентини — 2600 гривень. Її платять вчасно, але без власної городини на такий бюджет прожити складно.

«День і ніч була на городі. Встаю рано, лягаю пізно, щоб якийсь огірок, помідорка були», — зітхає жінка.

Коли земля достатньо просохне і можна буде щось садити — невідомо, бо глибина новоутворених озер на городах подекуди сягає кількох метрів.

Ґрунтові води зовсім близько. Спостерігаю, як чоловік практично без мотузки набирає воду з вуличного колодязя. Через певний час цей же чоловік уже біля свого двору знімає з ніг мокрі шкарпетки — між криницею та його двором одне з «озер», а він вийшов на вулицю у звичайних сандалях.

Зупинившись на сухому перехресті, про щось між собою гомонять кілька селян.

«Там люди саджають картоплю, а ми просто дивимося на них, бо наші городи коло хати. Може, у червні вдасться посадити. Сподіваємося на краще», — 50-річна Тетяна намагається бути оптимісткою, хоча за всі 20 років, які живе в сусідньому Димері, такої великої повені не памʼятає.

Де взяти 150 літрів дизеля на день?

На захисній дамбі над затопленою частиною села гуде велика помпа. Сама дамба з усіх боків оточена водою, тому найшвидший спосіб дістатися до неї — на човні. Біля помпи порається худорлявий чоловік, 39-річний Олександр. Поруч помічаю ще два значно менші насоси, але вони, здається, поки не працюють.

Велику помпу селянам передали з ДСНС приблизно два тижні тому, і саме цей пристрій подарував людям надію, що через місяць вони все-таки підступляться до своїх городів. Але для того, щоб насос працював, потрібно 120-150 літрів дизеля на день. Держава тут теж трохи допомогла, втім основні витрати на пальне селяни покривають зі своєї кишені. Та й пальне ще треба знайти на заправках.

Город Олександра теж затоплений. Щоб відкачати воду, він працює два дні біля помпи — заливає пальне й усуває поломки. Потім три дні буде займатися домашніми справами. А загалом відкачування води наразі забезпечують чотири людини.

Олександр упевнений — через місяць безупинної роботи воду вдасться відкачати, але на саджання картоплі у червні не сподівається. Боїться, що трактор не зможе виорати глевку землю.

«Я ще з таким не стикався, щоб у червні щось садить», — зітхає.

«Якось із городами перебудемо — головне, щоб війна закінчилася»

Вибух на дамбі підтопив орієнтовно 70 будинків у Демидові. Але загалом війна, схоже, селян помилувала. Місцеві кажуть, що росіяни вбили тільки одного мешканця, ще дванадцятеро вважаються зниклими безвісти. А до підтоплених помешкань російські війська під час окупації практично не заходили.

64-річний Віктор також живе на території повені, показує полущену фарбу на підлозі в будинку. В одному місці разом із фарбою відшарувалась і дерев’яна підлога, під нею видно ще мокру землю. Погріб і криниця, звісно ж, по вінця у воді.

«Якось із городами перебудемо — головне щоб війна закінчилася», — каже чоловік. А те, що дамбу підірвали, не шкодує. «Зате вони не попали в Київ!»