ENRU
BBC

«Ніколи не думав, що мене катуватимуть у моєму місті мої земляки», — звільнений з полону ультрас луганської «Зорі»

Луганчанину Владові Овчаренку 20 років. Він фанат футбольного клубу «Зоря». Торік його затримали з другом Артемом Ахмеровим представники так званого міністерства держбезпеки «ЛНР». За рік хлопець отримав вирок — 17 років ув'язнення за шпигунство на користь України. 27 грудня 2017 обох хлопців звільнили в межах обміну 73/233.

З Владом ми зустрічаємося в лікарні «Феофанія», куди доправили всіх звільнених заручників. У палаті — синьо-жовтий та червоно-чорний прапори.

У полоні хлопця намагалися змусити свідчити проти друга, а тепер вони разом намагаються подолати все те, що з ними відбувалося впродовж року.

Що довелося пережити в полоні, хто там залишився і якою є нинішня луганська молодь — в інтерв’ю Громадському.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Ультрасам тут не місце»: за що в Луганску затримали фанатів «Зорі» й чи будуть їх обмінювати

Звільнений з полону ультрас луганської «Зорі», луганчанин Влад Овчаренко в лікарні «Феофанія», Київ, 9 січня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Як ти почуваєшся?

Чудово. Я тут тому, що після «МГБ» у мене сильно впав зір — далися взнаки струси мозку. А в мене їх було два: одного разу на мені стілець зламався (сміється — ред.). Гадаю, про це все (про катування — ред.) треба розповідати, бо люди думають, що ми сиділи на курортах, у Буковелі чи ще десь там.

Насправді всі, хто потрапляють у полон «ЛНР» спочатку сидять на спецізоляторі «МГБ». Це в колишній будівлі СБУ, в підвальному приміщенні. Там і нас тримали, для допитів виводили нагору, а там вже були побиття і катування. Усі люди через це проходять. Перший етап — це катівня, а коли нас перевели в СІЗО, вже полегше стало.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Мамо, не плач, я вже дома» — спецрепортаж Громадського про звільнення заручників​

Ти вів сторінку «Луганська хунта» у Twitter. Тебе вирахували і затримали, коли ти виставив номер кредитної картки публічно? Ти хотів виїхати з Луганська?

Так, були думки поїхати на зовсім, потрібна була тільки матеріальна допомога. Просто з грошима в Луганську було дуже хріново. Я виклав номер картки, втім, не думаю, що справа в цьому. У нас в Луганську в оточенні були люди, які добре спілкувалися з «МГБ». Вони просто могли нас злити.

Це люди з фанатського руху?

Просто люди, не близькі друзі, але ті, з ким ми спілкувалися.

Я пам’ятаю, що фанатський рух «Зорі» після початку війни розділився — хтось підтримував Україну, хтось — «ЛНР».

Я тобі скажу, що з нашого руху десь 90% — патріоти України, половина пройшли «Азов» (воювали і служили в батальйоні, а відтак і полку «Азов» — ред.), пройшли АТО, війну. Можна сказати, що двоє-троє людей були відсіяними ще до початку всіх цих подій. Вони пішли в «ополчення», а так переважно в нас є або чорне або біле — нейтральності не буває.

Були фото й відео зі спаленим прапором «ЛНР», з тобою і Артемом Ахмеровим. Що це було?

Спочатку ми хотіли зняти відео про загиблого товариша з «Азова» з позивним «Аксьон», сказати вступне слово в пам’ять про Олега, показати банер, запалити димові шашки і все.

Але випадково в наплічнику опинився прапор «ЛНР» (сміється — ред.). І виникла така ідея — зняти його спалення. Усі її підтримали. Ми це все зняли, а потім дехто з хлопців казав, що вони про це шкодують, що каються... Ну, це їхній вибір.

І потім про це дізналися в «МГБ»?

Звичайно, потім спливли ще переписки з друзями з «Азову», поза тим, я мав дуже цікаву переписку з однією людиною з розвідки щодо деяких об’єктів. Вони («МГБ» — ред.) звинуватили мене в тероризмі, вчепилися, все це вже перейшло в «держзраду». Я, звісно, за всі ці переписки поплатився добряче, і Тьома (Артем Ахмеров — ред.) так само.

Звільнений з полону ультрас луганської «Зорі», луганчанин Влад Овчаренко в лікарні «Феофанія», Київ, 9 січня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

А у ви справді думали допомагати розвідці? Чи спалили прапор і все?

Та прапор то дрібниці. Були, звісно, думки. Я й допомагав, коли «Айдар» був під Луганськом, спілкувався з ними та ще з 80-ю бригадою. Тоді вони були в Щасті (літо 2014 року — ред.). Возили хлопцям воду й харчі. Коли стало зовсім гаряче, вже не було можливості туди їздити. Звичайно, я хлопцям розповідав (зі збройних сил і добровольчих батальйонів — ред.), де красиві троянди ростуть у місті (сміється — ред.).

Мені запропонували «злити» Артема і піти свідком у справі

Побутує думка, що в Луганську не залишилося людей, які вірять в Україну чи хочуть допомогти. А виходить, що ви у 2016-му намагалися щось робити.

Ми не одні такі. Хтось намагається проукраїнські листівки робити, хтось — розклеювати. Розумієш, там дуже багато молоді, і молодь переважно проукраїнська — і в Донецьку, і в Луганську. Тому що ми, народжені в 1991-му, 1992 роках усі в Україні народилися, і в нас батьківщина одна.

Можливо, я зрозумію людей, що за радянських часів народилися, у них СРСР у голові застряг. А в нас крім України нічого нема. Ну як це — мати громадянство вигаданої республіки з вигаданими паспортами?​

Ти казав, що люди каялися за спалений прапор. А вам пропонували каятися?

Ні, мені ніхто цього не пропонував, ні мені, ні Артемові. Мені запропонували: зливай Артема, підеш у справі свідком. Я подумав: що ж можна розповісти такого, щоби бути свідком, щоб вони прямо аж ахнули. Якась незрозуміла муть.

Артемові те саме пропонували?

Напевне так, але ми намагаємося про це не говорити, взагалі не згадувати тему «МГБ». За ці 15 місяців ми пройшли психологічно доволі важкий шлях. Ми найкращі друзі, а там нас нацьковували один на одного. Як ворогів якихось. Це важко згадувати, бо десь просідав Тьома, десь я. Але ми пройшли це. Усіх, кого треба, ми запам'ятали.

Щоб справедливість перемогла?

Звісно.

Звільнений з полону ультрас луганської «Зорі», луганчанин Влад Овчаренко (праворуч) і журналістка Громадського Анастасія Станко на подвір'ї лікарні «Феофанія», Київ, 9 січня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Але ж є якісь легальні способи, наприклад, написати заяву в СБУ.

Розумієш, ці люди були так дєрзкі. Вони ж вигнали мене з власного дому. Я все життя жив у Луганську. Це бєзпрєдєл насправді. Вони мучили мене, моїх батьків, мою дівчину.

А ви розмовляли з ними про їхню мотивацію? З тими, хто вас утримував?

Так, питали, чому вони за «ЛНР». Казали, тут зарплата більша, виходить що, вибачте, де дупі тепло, там і добре. Коли їхали на обмін, нам один у балаклаві каже: ви зрадили батьківщину. А я собі й думаю: в мене мама українка, батько українець, усі в родині українці, де ж я встиг зрадити батьківщину?

Так само зі мною їхав цілий автобус таких само луганчан і донеччан. Один хлопець з Волновахи каже: я сам звідси, з Волновахи, яких я предків зрадив? Ну вони й замовкли. Що вони можуть сказати, якщо зрадили присязі?

А це здебільшого міліціонери?

Так, колишні МВС-ники.

Ніколи не думав, що мене в моєму ж місті катуватимуть і битимуть люди, з якими я ходив 19 років одними і тими ж вулицями

Слухай, адже вони теж здебільшого українці. Ти не думав, що тебе можуть катувати твої ж земляки з твого ж міста?

Ніколи не думав, що в моєму місті мене битимуть і катуватимуть люди, з якими я 19 років ходив одними і тими ж вулицями. З кимось на футболі, либонь, бачився. І в одну мить вони отримують автомати й почуваються безкарними.

Звільнений з полону ультрас луганської «Зорі», луганчанин Влад Овчаренко на подвір'ї лікарні «Феофанія», Київ, 9 січня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Ти кажеш про помсту, натомість я думаю, що Луганськ повернеться, а відтак нам доведеться всім якось знову разом жити.

Гадаю, більшість з тих людей утече в Росію, бо в Україні матимуть такі ж строки, які й вони «шили» нам.

Ти отримав 17 років. Як ти це сприйняв?

Я стояв і посміхався (коли суддя зачитував вирок — ред.). На той час я прожив усього 20 років, я взагалі не розумів: відсидіти 17 років — це як? 

Тепер ти знаєш, що робитимеш?

Я хочу з хлопцями з «Азову» йти далі. У нас у принципі інтереси збігаються.

А освіта?

Хочу на журналістський факультет, ще подумаю про це влітку.

Твої батьки (батьки Влада теж з Луганська, й приїхали, коли сина звільнили з полону — ред.) нині в Києві. Вони теж планують жити тут?

У них немає дороги назад, так само, як і в мене.

Хтось із рідних ще залишився там?

Так, я всіх намагатимусь сюди перетягнути, всіх, хто мені дорогий. За всяку ціну. А надто, знаючи мене, я все одно говоритиму не те, що треба, отже, моїм рідним взагалі не треба там залишатися.

Тобі відомо щось про тих, хто залишився в полоні?

Там є хлопці, які сидять за такі ж статті, але про них ніхто не знає. Я хочу писати заяви в поліцію, щоб принаймні цих людей подати в розшук. Я знаю одного чоловіка, він зі мною разом потрапив у «МГБ». Йому конче потрібна психологічна допомога. Він повністю зламався.

Ти готовий допомагати цим людям?

Звісно, адже я знаю, як воно. У СІЗО також спецпризначенці  заходять і б'ють усіх, не лише «укропів», а й «ЛНР-івців» теж. Потрібно, щоб їх почали шукати. Я виходитиму на людей, щоб їх підтвердили і почали витягувати.

Звільнений з полону ультрас луганської «Зорі», луганчанин Влад Овчаренко на подвір'ї лікарні «Феофанія», Київ, 9 січня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Що найважче в полоні?

Думка, що про тебе всі забули і нікому ти не потрібен. Ти сам із собою граєш у таку собі російську рулетку. Або зламаєшся, або не зламаєшся. Я бачу, що частина людей, які сюди повернулися, не зламалися. А є люди, які замкнулися в собі і не виходять зі своїх палат, тут у «Феофанії».

Кажуть, що не всі звільнені підтримували Україну?

Так, тут напевне людей 14 із 73 — сепаратисти. Були такі, що з автоматами бігали, інші передавали координати наших хлопців. Хтось тримав комбінати, а потім «ополченцям» купував бронежилети. Потрапляють в «МГБ» за корупцію, а в результаті їх міняють.

Тут, знаєш, про таке небезпечно навіть згадувати. Кому вони давали гроші й чому їх обміняли, адже дехто з них на сайті «Миротворець» був. («Миротворець» — сайт, який розміщує у вільному доступі персональні людей, яких працівники цього ресурсу підозрюють у співпраці із самоназваними «ДНР» та «ЛНР» — ред.)

А ти потребуєш психологічної допомоги?

Знаєш, я не замислювався, нас постійно тягають по брифінгах і прес-конференціях, у нас немає часу навіть подумати про себе. Але почуваюся я чудово.