«Звинувачували, що вбиваю свою дитину». Три історії про репродуктивне насильство

«Коли заміж? Коли народиш? Коли друга дитина?» — це в Україні як «добридень». З такими питаннями до жінок часто звертаються родичі, друзі, а то й узагалі малознайомі люди. Нетактовні питання про плани народжувати дітей, непрохані поради, а деколи навіть погрози з боку родини, неетична поведінка лікарів, схиляння до аборту — це все називається репродуктивним тиском. 

З ним стикаються різні жінки: заміжні і ні, ті, які хочуть мати дитину або навпаки — зробити аборт, та навіть мами, які вже народили, але від них вимагають ще. Розповідаємо історії жінок, які відчули на собі репродуктивний тиск, але відстояли право на власний вибір.

«Боялася, що змусять зробити аборт»

Ані 38. Вона двічі була вагітною. Через те що жінка хворіє на цукровий діабет, лікарі постійно схиляли її до абортів та переконували: вона не зможе народити здорову дитину. При цукровому діабеті ризики для жінки та дитини справді є: наприклад, загроза викидня, порушення роботи нирок вагітної, виникнення вад розвитку дитини. А втім, ускладнень можна уникнути, якщо нормалізувати рівень цукру в крові.   

Я вперше завагітніла у 24 роки. Це був 2007-й, тоді я жила в Дебальцевому, але оскільки прописана в Черкаській області, приїздила туди до лікарів. Ендокринологи ще до вагітності лякали, що з діабетом не можна народжувати, але ніколи не пояснювали, чому. Я ж дуже хотіла дитину. Коли на УЗД підтвердилася вагітність, лікарка мовила: «Гінеколог вирішить, що робити. Найпевніше, буде аборт».

Від тих слів усе ніби похололо всередині. Думка, що мене змушують вбити власну дитину, жахала. Я не хотіла дозволяти лікарям вирішувати за мене. Свій стан здоров'я вважала цілком прийнятним для того, щоб народити дитину. Раніше спілкувалася з жінками, які з цукровим діабетом змогли виносити та народити. Розуміла, що лікарка перестраховується. Але навіть не розпитавши деталей про моє здоров’я, вона сприйняла цукровий діабет як вирок. Навіть не запитала, чого хочу я сама і як можна вчинити.

Коли я повернулася додому в Дебальцеве, вирішила не йти на ще одне обстеження. Боялася, що й тут мене почнуть схиляти до аборту. Я була залякана, що дитину хочуть вбити, тож вирішила за краще зовсім не звертатися до лікарів. Так пройшла вся моя вагітність. У той час таке рішення здавалося мені єдиним можливим через ставлення медиків. Я постійно чула лише одне — жінка з цукровим діабетом не може народити. Будь-які позитивні прогнози чула лише від жінок з такою хворобою, які народили. Лікарів, які могли б взяти на себе сміливість вести вагітність у жінки з цукровим діабетом, я тоді не знала. Тому думала: коли почнуться перейми, просто поїду у пологовий будинок.

Так і сталося. Однак пологи проходили важко, я не могла народити сама. Мене повезли до операційної на кесарів розтин. Коли розплющила очі після операції, перше, що почула: «Дитина мертва». Я не могла повірити. Лікар-гінеколог, який приймав пологи, спитав, чому я не прийшла до них раніше. Якби звернулася до них вчасно, дитину можна було б врятувати.

Я помилилася зі своїм рішенням, бо страх, що змусять зробити аборт, переважав усе. У мене було сильне відчуття провини перед дитиною, що я так вчинила. Досі болить, що мені не дали подивитися на неї, попрощатися та поховати. Вчора я ще була вагітна, а сьогодні — ні, і немає навіть пам'яті, спогаду.

Виходити з цього стану було боляче, і ніхто не міг цьому зарадити. У нас в країні з подібним біда — немає організацій, які допомогли б мамам пережити втрату дитини, немає культури поведінки лікарів з такими мамами, як я.

Не передати словами, що я тоді пережила. Але попри все моя мрія мати дитину не зламалася. Другу вагітність ми з чоловіком планували ретельно: вели здоровий спосіб життя, а ще до зачаття я зробила всі необхідні аналізи, щоб перевірити організм. Вони були в нормі. У 2011-му я завагітніла знову. Лікар, який приймав перші пологи, вів мою другу вагітність. Довірилася йому.

На п'ятому місяці вагітності мене відправили на планове обстеження до ендокринологічного відділення у Донецьк. На другий день у лікарні мене викликала завідувачка відділення. Щойно я сіла в крісло в її кабінеті, ніби обдало холодом. «Ти розумієш, що помреш? А навіть якщо і ні, то в тебе буде виродок, а не дитина», — почала вона розмову. Від шоку я тільки й витиснула: «Подивимося».

Вона продовжувала: мовляв, хто ж буде виховувати дитину, якщо я помру, чи подумала я про це. Я мовчки слухала, але про себе повторювала: «Буду народжувати». Але все ж боялася, що її слова справдяться, плакала через це ночами. Зовні не показувала їм свій страх. Згадувала свого гінеколога, який вів мою вагітність і запевняв: все буде добре. Після того, як завідувачка попросила підписати заяву, що я беру всю відповідальність на себе, тиск з її боку припинився.

Крім того, під час вагітності я пережила ще одне випробування. Здавала аналізи на генетичні хвороби. Сказали, що за результатами досліджень у дитини може бути синдром Дауна, але кінцевих діагнозів не ставили. Говорили: «Ви ж розумієте, у вашому віці та з вашим діагнозом, ризик тільки підвищується». Просили приїхати і зробити пункцію — проколоти навколоплідні води і взяти з них аналізи. Я заходилася плачем, але ми з чоловіком вирішили: все одно будемо виховувати дитину. Я відмовилась переривати вагітність. Фраза «Ну ви розумієте, з вашим діагнозом...» переслідувала мене скрізь. Не було сил.

Майже на дев’ятому місяці вагітності мені зробили кесарів розтин. Дитина народилася здоровою. Зараз сину вже 9 років.

У мене є чимало товаришок, які теж хворіють на цукровий діабет і які досі стикаються з таким же тиском лікарів. Це сильно впливає на стан жінки, коли немає підтримки від медиків. Мене намагалися просто залякати та схилити до аборту. Хоча я розуміла можливі наслідки, все ж готова була ризикнути.

Тепер, коли лікарі починають мене від чогось відмовляти, відразу кажу: «Я напишу заяву. Вся відповідальність на мені».

Нам важливо висвітлювати складні теми через людські історії. Ви можете допомогти нам у цьому, долучившись до спільноти друзів hromadske. Ми фінансуємося завдяки такій підтримці читачів, рекламі та міжнародним донорам.

«Якщо у тебе немає часу, ми будемо виховувати дитину»

Насті 26. Змінюємо ім'я на її прохання. За декілька місяців у Насті весілля, однак вже зараз вона відчуває тиск з боку батьків: мовляв, вона повинна народити дитину. 

Розмови про дітей почалися, коли ми з хлопцем оголосили про наші заручини. Батьки одразу захотіли почути наші плани на життя, влаштували допит. На питання про дітей я відповіла чітко — поки у нас обох не буде постійної роботи з довготривалим контрактом, не будемо порушувати цю тему.

Я не очікувала, що батьки почнуть запевняти: потім народжувати буде пізно. Не вважаю, що у 26 все втрачено. Маму шокували мої відповіді. «Як ти можеш не хотіти дітей?» — дивувалася вона.

Я намагалася пояснити, що поки не час. Але мама була непохитна: значить, не люблю свого нареченого, бо коли люди люблять одне одного, то хочуть дітей. Потім узагалі заявила, що, вочевидь, ми скоро розлучимося, тому немає сенсу приїжджати на весілля. І взагалі через таких, як я, вимирають українці, а я безвідповідально ставлюся до своєї ролі у суспільстві.

Розмова з батьками вразила мене і нареченого. Найбільше мене засмутило те, що мою думку взагалі не враховують. Згодом почалися регулярні маніпуляції: «Ми тебе неправильно виховали», «Ти з дитинства не любила дітей, треба було змушувати тебе до цього»...

Тоді вже мені довелося доводити, що у мене нормальне виховання, замість того, щоб відстоювати свою думку. Я намагалася апелювати до логіки, пояснити, що хочу побудувати кар'єру, що не хочу її потім втратити. Але тут у них з'явилася геніальна відповідь: «Якщо у тебе немає часу, то ми будемо виховувати дитину».

Мені б не хотілося, щоб моїх дітей виховував хтось інший. Навіщо їх тоді заводити, якщо виховуватимуть батьки?

Ми не знайшли спільної мови. Поки розмови про дітей припинилися. Я намагаюся уникати конфліктних тем, вдавати, що все нормально.

Складається враження, що мені постійно доводиться виправдовуватися за свої життєві рішення. Іноді проскакує думка: може, справді завести дітей і тоді від мене відчепляться? Але це неадекватно. Хоча деякі жінки справді можуть піддаватися такому тиску і народжувати, бо так хочуть батьки.

«Сину виповнилося 3 — і всі почали питати, коли народжу йому брата»

Олі 30. Її ім'я ми також змінюємо. Вона має шестирічного сина. Останні два роки її родичі та знайомі питають, коли жінка планує народжувати другу дитину. Однак Оля не планує цього, бо має травматичний досвід пологів. 

Коли сину виповнилося 3-4 роки, почалося — близькі та знайомі різко почали питати, коли народжу йому брата чи сестру. Мене це вкрай здивувало, адже у 25, коли я народжувала сина, мене ніхто не агітував до цього.

Питання від моїх близьких, імовірно, пов'язані з тим, що більшість наших родичів мають кілька дітей. Для них це типово, коли жінка не працює, сидить вдома та виховує малят. Тому вони питають моїх батьків, коли я планую народжувати другу дитину. А вже батьки питають мене. Найбільше розмовляю про це з мамою. Довго пояснювала їй своє рішення не народжувати знову і зрештою ми припинили про це говорити.

Моя перша вагітність була важкою і закінчилася викиднем. Під час другої вагітності мені призначили ліки, щоб зберегти дитину. Пологи теж пройшли нелегко, я відчула на собі акушерське насилля, попри те, що народжувала з чоловіком.

Мені кололи стимулятори для того, щоб викликати перейми. Лікарі не говорили мені, що вони вводять. Згодом перейми почалися, але вони були настільки болісними, що я не могла їх витримувати. З моменту мого приїзду до пологового минуло 12 годин. Коли я вже почала втрачати свідомість, лікарі сказали, що не чують серце малюка. Звинувачували мене в тому, що я вбиваю дитину, бо не можу спокійно лежати через біль. Мене сковував страх.

Лікарі говорили, що треба зробити кесарів розтин. На нас з чоловіком почали тиснути і казати, що маємо ухвалити це рішення, хоча ми самі не розуміли, як правильно вчинити. Пологи закінчилися кесаревим, виявилося, що за кілька днів до них дитина перевернулася. Це одразу був показ до кесаревого розтину, я могла уникнути цих 12 годин страждань. Проте лікарі не побачили цього вчасно.

Мій чоловік теж не був готовий до того, що ситуація розгортатиметься саме так. Він дуже злякався за мене і дитину, не розумів, що відбувається. Попри пережите, у нього досі є велике бажання мати ще одну дитину. Але я не готова до цього. Тож і він розуміє, для нього важливіша наша нинішня родина і спокій.

Пам'ятаю, як мені було важко морально перший місяць після викидня. Намагалася знайти причину, чому так сталося, звинувачувала себе в цьому. Лікар тоді говорив, що можна спробувати знову не раніше, ніж через пів року. Я почала рахувати місяці. Спершу надто сильно хотіла дитину, щоб відмовлятися від цього після першого викидня. Але тепер через цей травматичний досвід з пологами розумію, що не готова.

І якщо своїм рідним я можу пояснити своє рішення, то обговорювати його з малознайомими людьми не бачу сенсу. Коли запитують про дитину, я просто з подивом дивлюся у відповідь. Не розумію, як можна таке питати чужу людину. Адже ніколи не знаєш, яку історію жінка прожила. Не можемо заздалегідь знати, скільки років жінка намагається завагітніти, чи хоче вона народити вже зараз або ж узагалі не хоче дітей.

Це дуже особисте, це тільки моє.

***

Психотерапевтка Анна Афіногенова каже: більшість жінок приходить до неї на терапію з запитом налагодити особисте життя, вийти заміж та народити дітей. Однак часто з’ясовується, що це не власне бажання жінки — воно нав’язане іншими.

«У більшості випадків на таке начебто бажання впливають батьки. Переважно вони питають “коли діти?” через турботу, але не знають, як висловити її коректно. У нас не заведено питати: “Чи ти щаслива?” Типове спілкування — як за шаблоном: “Як на роботі? Знайшла собі хлопця? Коли заміж? Коли діти?” Дитина має бути готова до відкритого спілкування», — каже психотерапевтка.

Досі поширена думка, що місія жінки — народжувати дітей і бути з чоловіком.

До Анни Афіногенової часто звертаються молоді жінки, які переконані, що найважливіше — це вийти заміж: «Якщо ти незаміжня, то ти ніхто. Дівчат справді так виховали. Батьки не бачать в таких ситуаціях бажання дитини, вони сприймають лише ту реальність, в якій раніше виховували їх».

У таких випадках психотерапевтка радить спочатку віднайти себе, зрозуміти свої справжні бажання і потім поговорити з батьками, родичам, пояснити їм, що такі розмови неприємні, почати відстоювати свої кордони.

Анна каже: «Поки людина не розуміє чітко своїх бажань, вона не зможе протистояти тиску. Головне — не шукати правильні слова до батьків, а розуміти насамперед свій стан та відчуття».