«Покажи свій нацистський Київ». Як 18-річна українка сама повернулася з росії, куди родина вивезла її від війни

І. Ким я є?

Я зі сходу. З міста, де колись жило близько 100 тисяч людей. Людей різних і з різними поглядами. Нещодавно я прочитала кримський роман «За перекопом є земля» Анастасії Левкової. Ця книжка для мене важлива, бо вона про окупацію. Не просто фізичну, а й ментальну також. Біль головної героїні мені близький. Оцей страх бути зросійщеною. Пошук українського, пошук себе і спроба прийняти проросійські погляди своєї родини. 

Мої батьки не те щоб ображені на Україну. Вони не були у складі загонів «ЛНР», «ДНР» абощо. Це звичайні люди, які у вільний час дивилися Шарія. І думка про «погану владу» й те, що «в росії краще», поволі осідала в їхніх головах. Але ми нікуди не виїжджали.

Ми жили нормальне життя в Україні. Я планувала вступати в один з обласних центрів, теж на сході. Батьки мали непогану роботу. А потім почалося повномасштабне вторгнення.

Я сказала батькам: «Поїхали, усі мої однокласники виїжджають». Та реакції не було. А через місяць після того, як у місто зайшли окупанти, ми виїхали… в росію. 

Підтримати

ІІ. росія та велика культура шовінізму 

24 лютого 2022 року в нас, як, мабуть, і в більшості дітей в Україні, перший урок був онлайн. Історія. Це був урок, на якому нас завжди не лише вчили дат та подій, а й вчили думати, вмикати мозок. Саме завдяки урокам історії я вже тоді думала: а чому росіяни не визнають, що в нас був князь Володимир? Чому росіяни не визнають, що Сталін напав на Польщу?

Завдяки урокам історії я також почала впевненіше говорити українською, адже всі навколо в школі завжди говорили російською. І зараз мова — вже моя принципова позиція. 

Перше, що нам сказали на початку того уроку історії 24 лютого: «Слава Україні!». Потім: «путін — х*йло!». А один із наших учителів повідомив, що йде до лав ЗСУ, й порекомендував канали на YouTube для виживання під час війни, які знімали добровольці 2014-го. Наприклад, як зібрати тривожну валізку, як діяти під час обстрілу, якщо перебуваєш на вулиці тощо. Ніхто для нас цього не робив. Ані батьки, ані класна керівниця, ані директор. 

Потім я писала цьому вчителю час від часу на свята — на День вчителя, на День сухопутних військ, на Новий рік та Різдво. Хоч мені було соромно. Адже він на війні, а я — в росії. І хоч у цьому не було моєї провини, я ненавиділа себе за це. Думала, чи гідна повертатися в Україну? Чи приймуть мене? Як люди будуть ставитися до мене? 

У росії я продовжувала навчання в українській школі онлайн. Це був компроміс з родиною. Мені дозволили продовжити там навчатися лише за однієї умови: якщо піду ще й у російську школу. 

У російській школі було нестерпно. Класуха, вдавано співчутлива, знала, звідки я. І завдяки їй про це всі дізналися. «Випадково обмовилася». Перед усім класом. І після цього почалося. Один однокласник не давав мені спокою. Підбігав і кричав в обличчя: «Слава росії», «Хохлам смерть!». Якось ми були на толоці, і там бігала собака. Він її вдарив ногою з усієї сили й вигукнув: «Я — велика росія, а собака — Україна!».

А були й такі, хто «співпереживав». Ці «подруги» казали: «Так, війна — це погано. Нас вона теж торкнулася». А потім, як почався булінг однокласника, вони наче осліпли. Я була така зла на них. Казала: «Ви офігіли? Це ваша дружба така?». На що вони відповідали: «Ми не любимо вплутуватися в конфлікти. Це ні до чого не призведе». 

«Бл*дь, ну дякую», — кажу.

Такі речі дозволяли собі не лише діти, а й учителі. Якось на уроці вчитель всучив мені карту й каже: «Покажи, де твоя батьківщина». Я відмовилася, бо він і так знає. Усі знають. І чую, як з-за спини той бидлан починає волати: «Давай, хохолко, покажи свій нацистський Київ!». Мене трясе, у горлі ком. А цей далі тулить мені свою карту. 

У такі моменти я відчувала себе самотньою й безсилою. Мені не було до кого підійти, пожалітися. Якби я пішла до родини, то почула б: «Вони тебе ображають, бо ти, мабуть, не кажеш “Слава росії!”. Так ти кажи. І не буде проблем». Вони не полишали надій, що я адаптуюся, закохаюся, знайду подруг, «порозумнішаю». 

Це оточувало мене звідусіль. Ти виходиш з дому, а довкола люди з нашивками «Мы хотим мир, желательно весь». Ти їдеш у школу, а за вікном — великі білборди, які рекламують армію. Якось я помітила один із написом «Расширяем территорию» і подумки благала, аби це був якийсь інтелектуальний клуб, який би розширював знання, свідомість, що треба розширювати інтелект. Але де там — у кутку був логотип Міноборони рф.

На останній дзвінок в українській школі ми з однокласниками записували відеопривітання вчителям. Я записала відео, у якому сказала: «Дякую нашим вчителям, котрі захищають Україну». Записувала і думала: якщо знайдуть ефесбешники, оце буде сюр. І хоч це відео було надіслане прихованим повідомленням у save-чаті, я переживала, аби потім звідусіль його видалити. Аби ніхто його не побачив. 

Я не бачила свого майбутнього в росії. Ставало погано від самої лише думки. Я не уявляла себе частиною оцієї «вєлікой руской культури». Треба було діяти. Влаштувалася на роботу, почала відкладати гроші. Розуміла, що в Україні в мене нікого немає. Я не чекала дива. Розуміла, що їхатиму в нікуди й що без мінімальної фінансової подушки — ніяк.

Тим часом мої батьки дедалі більше обживалися в росії. Я не приховувала, що планую повернутися в Україну. Вони думали, що це підлітковий бунт, не більше. А я думала: як мені жити там, де я ненавиджу все, що навкруги? 

Моєю розрадою був хлопець, із яким ми почали стосунки на відстані саме перед моїм виїздом із росії. Це мій колишній однокласник, ми якось несподівано закохалися. Йому було важко чути, що зі мною відбувається і не мати змоги допомогти. Зараз він пройшов навчання та долучився до війська. Саме спільні цінності стали основною наших стосунків: і я, і він зробили свідомий вибір на користь України. Зробили у свої 18.  

ІІ. Шлях додому

Мій шлях в Україну супроводжувався постійним страхом. Я ніколи не подорожувала сама. Але одна волонтерка, з якою незадовго до виїзду мене познайомили близькі мені люди, не лише стала підтримкою та розрадою в моментах, коли треба було виговоритися. Вона взяла на себе організацію мого виїзду. 

Батьки до останнього не вірили в те, що я роблю. Були переконані, що повернуся. Коли я їхала в автобусі, на очі наверталися сльози. Рідний схід. Ліс, смереки. Усе нагадувало про дім. Особливо чомусь мене вразив Луганськ, який я проїжджала. Він ніби застряг у часі «совка». На автовокзалі все було старим, занедбаним. 

Підводжу очі, а наді мною величезний плакат із підписом «Мы не забудем» з відсиланням до ЗСУ, які нібито знищили місто, а поруч із ним — плакат з обличчям путіна на все полотно.

На КПП необхідно було пройти допит. Маленька темна кімнатка. Переді мною — троє чоловіків у балаклавах. Приміщення задимлене, курять вони прямо там. Я готувалася до цієї розмови. Волонтерка скидала мені різні поради й закриті пабліки, де люди ділилися досвідом. Знала, що перевірятимуть телефон, чула, що можуть читати видалені листування. Треба було придумати легенду й подбати про деталі.  

Я все почистила і навіть створила фейкові листування. Навіть розсилала картинки з привітаннями з 9 травня. Ефесбешники тиснули на емоції. Хоч я й готувала себе до цього, до такої моральної вижимки, мабуть, неможливо підготуватися повністю. Після аналізу мого паспорта та звірки з якоюсь там базою вони почали тиснути на те, що найбільше мені боліло. На сім'ю. Кажуть: «Давай ми всю родину твою депортуємо, га? Будеш їх зустрічати?». Я трималася з останніх сил.

Виходжу звідти, а в голові: «Як таке можливо? Вони буквально в мене вдома! На моєму Донбасі! Дозволяють собі оце, розвалившись у кріслі. Заявляють, що я не поважаю їхніх цінностей. Їхніх! Цінностей!».

Мені повернули паспорт. Я сіла в автобус і почала ридати. Мене заспокоювали бабусі, які їхали поруч, але я все не могла себе опанувати. Після того ще довго снилися кошмари. Але я відчувала, що наближаюся до свободи. Коли ми опинилися в сірій зоні, довкола боляче було дивитися. Усе побите, покинуте. Дивлюсь, а попереду — поля, хатинки-мазанки маленькі. І таке приємне відчуття огорнуло. Подумала, що лишився останній ривок. 

Іду, волочу за собою величезну валізу. Спину потягнула, руки болять. Валіза раз за разом випадає, грюкає об землю. А я все не можу відвести очей від того, що бачу перед собою. Підходимо, й перше, що чую, — мова! Далі на нас чекав шелтер, чай із печивом. А опісля — розмова з СБУ. Знову шелтер, поспати кілька годин. І далі — на потяг до Києва. 

Виходжу з вагона, а на пероні — найкраща з компаній, яку можна уявити. Мій хлопець, мій вчитель і та сама волонтерка. Ми пішли випити кави. Я сиділа, дивилася на них і не могла повірити своїм очам. Ще буквально нещодавно я була в росії. А тепер — удома, в Україні. 

IV. Вибір

Щойно ми вийшли з вокзалу в Києві, я йшла, роззираючись довкола, і думала: «Ну де ж вони? Де нацисти?».

Того дня ми з хлопцем багато гуляли. Обійшли, здається, пів міста. Мене вражало все: люди, вивіски, мова. І це все реальність. 

Я досі приходжу до тями. Коли приїхала до Києва, мені було важко адаптуватись, бо коли ти в росії, то живеш з думкою «усі росіяни — дебіли», тобто можна з людьми не комунікувати. Два роки там я провела в повній моральній та емоційній ізоляції, щось зламалось у  мені. А тут… 

Люди ж нормальні, треба з ними якось спілкуватися. І так гостро відчувається якийсь конфлікт, якась різниця. Як-от «рускій язик», коли хтось досі принципово розмовляє або слухає русняві пісні. Ти сидиш така: «Чому? Чому ти це робиш? Чому ідентифікуєш себе з росією?».  

Я довго займаюся з психологом фонду «Голоси дітей», відвідую місцевий осередок. Після рекомендацій лікаря почала приймати антидепресанти. Без них, думаю, було б зовсім нестерпно. 

Нині волонтерка і мій хлопець — найближчі люди. Але мені досі болить, що моя сім’я не поруч. Досі тригерить, коли бачу щасливі родини на вулицях, коли чую про сімейні вечері. Морально важко прийняти факт, що я тут, у великому місті, буквально сама. А моя родина отруєна пропагандою. 

Усі ці шарії, панченки, усі ці пропагандисти беруть гроші у кремля, живуть своє краще життя, живуть у Європі, у кращих хатах, зі своєю сім'єю, а в мене сім'ї зараз немає. Я хочу, щоб ці люди отримали покарання. Розумію: навіть якщо сильно постаратися, поміняти своїх батьків не зможу. Бо це їхнє життя, вони так звикли, свій вибір зробили. Хотілося б, щоб вони всі були поряд, у Києві. Щоб ми були знову справжньою сім'єю. Але у відповідь я чую лише «ти нас покинула». 

Опинившись у столиці й бувши повністю розгубленою, ця дівчина подала документи до першого-ліпшого київського вишу. Проте навчання не виправдало її очікувань. Тепер вона готується до повторного вступу до університету, про який мріяла, — вона переконана, що життя занадто коротке, щоб терпіти те, що тобі не подобається. Благодійний фонд «Голоси дітей» підтримав дівчину в її прагненні та готовий надати їй стипендію на навчання, щойно вона самостійно успішно складе вступні іспити.

Авторка: Ксенія Чикунова