Кохання

Думаю, ці стосунки були мертві задовго до того, вони себе вичерпали, — вважає військовий. — Певний час ми намагалися тримати контакт, але через те, що я на фронті, а людина виїхала до іншої країни, вирішили, що в цьому немає жодного сенсу.

Був випадок, коли людина наполягала [на стосунках] і ми спробували будувати [їх на відстані] десь пів року, — розповідає військовий. — Потім я зрозумів, що це не діло, й ми розійшлися. Якщо не рахувати цю спробу, [за час служби] більше нічого не було. Коли ви бачитеся щонайбільше раз на пів року, думаю, це неможливо.

Я зрозумів, що, поки триває війна, у мене немає часу на стосунки, — пояснює він. — По-перше, я дуже мало перебуваю в тилу, тому проєктувати якісь стосунки майже неможливо. По-друге, коли я у “відпустці” від війська, у мене купа роботи. Зараз, перебуваючи у війську, я можу нашкодити, травмувавши людину фактом своєї смерті. Я бачив багато людей, у яких партнер помирав на війні, і це було для них глибокою травмою. Я б не хотів когось так травмувати.

Він це доволі травматично переживав й пішов на службу до Сил оборони, — каже Катерина. — Правда, для нас це вже нічого не змінило, але допомогло йому менш травматично переживати наш розрив. Для мене це було дуже легко.

Після терапії я зрозуміла визначення цьому — аб’юзивно-токсичні взаємозалежні стосунки, — пояснює героїня. — Впливала відстань: людина постійно ревнувала, вигадувала історії про зраду, а, як виявилося згодом, зраджувала сама. Він ревнував до того, що я перебуваю в цивільному середовищі: агресивно реагував, коли я йшла кудись з друзями, вдягала сукню, фарбувала губи червоною помадою. І навіть мої поїздки на ротації супроводжувалися агресією, бо “там будуть інші чоловіки, вони дивитимуться на тебе, як на м’ясо, і ти мені стовідсотково зрадиш”. У процесі цих стосунків у мене сильно знизилася самооцінка, з’явилися панічні розлади. 

У листопаді [2021-го], коли ми домовилися, що пробуватимемо жити разом, він раптом каже: “Я знову їду на ротацію”, — згадує Катерина. — 31 грудня [2021-го], після того, як він поїхав, я закрила всі чати з ним і більше не спілкувалася — аж поки він не потрапив на “Азовсталь”. Після цих стосунків, коли я вперше пішла до психотерапевта, мені, крім ПТСР, діагностували розлад особистості — і ці стосунки вплинули на ускладнення.

Уже в перший день ми години чотири говорили по відеозв’язку, я ніколи не була настільки захоплена розмовою. Згодом ще була, але це вже інша історія, — розповідає ветеранка. — Коли з’явився Антон, я почала різко оживати, підтягувати себе фізично і ментально, більше вкладатися в себе, у свою роботу, у стосунки з друзями, моїми побратимами та посестрами. Бо вони дуже зіпсувалися, оскільки мій колишній хлопець їх не любив, а вони не любили його. 

[Стосунки були нетривалими], але залишили великий слід, — каже Галушка. — Етап [прийняття] був складний, і частково він триває досі.

У цій спільний трагедії ми знайшли спосіб разом рефлексувати, — розповідає ветеранка. — Відповідно, [з’явилося] розуміння, що не тільки мене так життя образило, а є ще інші. Якщо вони тримаються, я теж зможу. 

Здалося, що мій досвід і переживання, те, що я, бажаючи смерті, досі не померла, означають, що є сила волі й нею можна ділитися, — пояснює ветеранка. — Я не втратила віри, що в мене будуть [нові] стосунки, й найголовніше — завдяки Антону тепер чітко зрозуміла, яким має бути чоловік. І тому продовжила жити далі.

Мені важко іноді говорити це вголос, бо здається, ніби люди не здатні прийняти цього: як це через пів року після смерті людини вже можна будувати інші стосунки, — каже ветеранка. — Але через те, що Антон загинув, я зрозуміла, що часу дуже мало, і я не хочу цей час втратити. У нас справді прекрасні стосунки, в яких є свої проблеми, але ми поважаємо і любимо одне одного. 

Майже півтора року ми дискутували [щодо мого повернення на передову], — ділиться дівчина. — Він мені погрожував, що якщо я ще раз зазнаю поранення або зі мною щось станеться, то мені не варто розраховувати на його підтримку — у такий спосіб, як виявляється, він про мене турбувався. Зрештою, ми доросли до того, щоб більш адекватно дискутувати на цю тему, і зараз він не проти [мого повернення на фронт]. Більше не погрожує, що кине мене, а навпаки обіцяє підтримувати й бути поруч. Що б не сталося, повторює, що разом ми впораємося з усім.  

Тоді я одразу призначив побачення, ми прогулялися, але не зрослося, — розповідає Максим. — Найімовірніше, моя помилка була в тому, що я говорив і що робив. 

Врешті ми усвідомили, що не хочемо комунікувати з іншими особами протилежної статі, — згадує Максим. — Активізувалися почуття одне до одного, тож ми зрозуміли, що це не просто спілкування.

Я стояв [на вокзалі] у Львові та 40 хвилин ридав, — згадує Максим і додає: — Після п’яти зустрічей [за рік] у мене вже притупилося почуття розпачу [після прощання]: я засмучуюсь, але емоційно тримаюся. 

Через те, що ми на відстані, я не бачу, що робить людина, і постійно надумую собі щось, — пояснює Максим. — Коли ти відчуваєш людину та її присутність, можеш нормально висловити свої емоції. А на відстані це не завжди виходить: ти можеш вибісити, або вибісять тебе, починається конфлікт. З тривогою можна працювати, але іноді це складно.

Я не хочу, аби стосунки були черговим досвідом на кшталт звичайного проведення часу разом. Й хочу, щоб вони врешті привели до створення сім'ї. Але в умовах нашого часу, з мобілізацією, є побоювання, що ці стосунки можуть закінчитися, бо настане моя черга воювати.