Переселенка-далекобійниця з Рубіжного — про ухилянтів за кордоном і біженців у пастці соцдопомоги

У березні 2022-го чоловік Ельвіри виголосив, що скоро росіяни дійдуть до Львова, відтак евакуація з Луганщини не має сенсу. Та й узагалі він любить «рускій мір» і не сприймає прихід росіян як окупацію. Еля лишила чоловікові одну з сімейних автівок — на випадок, якщо раптом він одумається й таки спробує евакуюватися. Чоловік зрештою лишився в місті. Що з ним і де він зараз, Ельвіру не надто й цікавить.

Сама жінка з дочкою та батьками тоді виїхала з Рубіжного, на вулицях якого вже точилися бої. У березні 2022-го вона стала тернополянкою. У рідному місті залишилися успішний сімейний бізнес, магазини, нерухомість і комфорт забезпеченого життя.

«Мені 39 років — тільки зараз я зрозуміла, що вкладати гроші треба не в будинки з басейнами, не в земельні ділянки, не лише в розширення бізнесу. Їх треба вкладати в те, що за будь-яких обставин ти зможеш забрати з собою: у свою освіту, навички, у здоров’я, у враження. І тоді, ставши біженцем — без грошей, власного кутка і навіть без власної тарілки, — ти завжди зможеш почати життя з нуля», — ділиться Ельвіра набутим досвідом. 

Третій рік вона має статус внутрішньо переміщеної особи. У Тернополі жінка перереєструвала свою відому колись в Рубіжному громадську організацію — нині вона допомагає переселенцям з окупованих територій.

На заході України Ельвіра опанувала й екзотичну для українських жінок професію далекобійниці. Виконуючи рейси Європою, водійка часто зустрічає земляків — і біженців від війни, і ухилянтів від служби в армії. Ті теж свого часу зробили свій вибір. Побачивши синьо-жовті прапорці на автівці, вони підбігають до Елі та зворушено питають: «Ви ж з України?» У таких випадках жінка переконується, що зробила єдино прийнятний для себе вибір.

Удруге під окупантами? Ні

Батько в Елі — українець, мама — росіянка аж з Камчатки. Рубіжне — чи не суцільно російськомовне, Ельвіра навчалася в російському виші. У сім’ї, що займалася бізнесом, ніхто особливо не переймався питаннями української державності. Наскільки їй дорога Україна, жінка відчула у 2014 році, коли Рубіжне на кілька місяців опинилося в руках луганських сепаратистів.

Після першої окупації я зрозуміла, що ми — українці, що наша держава — Україна. Що росіяни нам ніякі не брати. Що треба контролювати місцеву владу, бо в нас у Рубіжному вона була проросійська.Ельвіра, переселенка з Рубіжного та далекобійниця

Після деокупації міста Ельвіра вирішила брати участь у суспільному житті, зареєструвала декілька громадських об’єднань. Зокрема, разом з мамою стала співзасновницею ГО «Майбутнє України м. Рубіжне». 

Активісти утворили громадську раду, щоб контролювати бюджет міста, проведення тендерів, впливати на господарські рішення. Ельвіра тоді вперше відчула, що громада може мати силу.

«Від Рубіжного до лінії розмежування — кілька десятків кілометрів. До нас часто приїздили люди з “ЛНР”. Було враження, що вони відкотилися кудись у 1980-ті. За світоглядом, за способом життя, навіть виразом облич вони відрізнялися», — згадує Ельвіра.

Ми дуже боялися стати схожими на них, перетворитися на «лугандон». Тому старалися організовувати в місті багато патріотичних заходів — відзначали День вишиванки, влаштовували автопробіги з державними прапорами, урочисту ходу на державні свята. Ми показували проросійським силам, що Рубіжне — це Україна.Ельвіра, переселенка з Рубіжного та далекобійниця

У перші дні повномасштабного вторгнення вона вірила, що росіяни до міста не дійдуть. Ще з часів АТО довкола Рубіжного були мінні поля, укріплення, тут стояло багато українських військ. Однак на початку березня 2022-го фронт проліг саме через Рубіжне — «рускій мір» насувався, а стати його частиною Еля не хотіла. 

Вирватися з пастки соцдопомог

Ельвіра завжди мала власне комфортне житло, тож гуртожитський побут у Тернополі став для неї випробуванням. Тим часом родина отримала статус ВПО, життя наповнилося чергами за гуманітаркою — коли простоїш цілий день і вийдеш з офісу якогось фонду з пляшкою мінералки чи тюбиком зубної пасти. Принизливо, безперспективно, до крику…

До того ж з рідного Рубіжного сім’я виїхала без грошей — саме напередодні російського вторгнення підприємиця закупила в Туреччині велику партію товару до 8 березня. Коштів для оренди квартири не було. Перший місяць родина навіть харчувалася завдяки допомозі своїх тернопільських друзів.

«Партнери по бізнесу з України й Туреччини пропонували мені товар для реалізації, а я боялася: візьму в борг цей товар, а прилетить російська ракета — і як я потім розрахуюся за нього? 

Жила в постійному відчутті небезпеки. Боялася стати схожою на тих переселенців, які щодня ходять до волонтерів по продукти, шампуні. Які бояться залишитися голодними. Бояться, що завтра вже їм не дадуть гуманітарки», — пригадує Еля.

Жінка пояснює: статус переселенця доволі підступний — можна швидко звикнути до ситуації, коли про тебе турбуються інші. Мовляв, держава від війни не захистила, тож нехай тепер допомагає в усьому. Бо я потерпілий, нещасний і неспроможний.

Переселенці із зон бойових дій справді пережили багато нещасть, вони розгублені, дезорієнтовані. Я теж такою була у 2022 році. Дослухалася тоді до Арестовича, який казав, що за 2–3 тижні ситуація вирівняється. З одного боку, це додавало надії, а з іншого — позбавляло ініціативи, спонукало задовольнятися соцдопомогою. Навіщо шукати роботу, турбуватися про постійне житло, якщо за 2–3 тижні можна буде повернутися додому?Ельвіра, переселенка з Рубіжного та далекобійниця

«Чимало біженців живуть мріями про швидке повернення, подумки вони вже роблять ремонти у своїх домівках на Луганщині чи Херсонщині. І втрачають зв’язок з реальним життям. Вони не помічають, як поступово деградують. Звісно, не йдеться про хворих людей, пенсіонерів — вони справді потребують допомоги. Проте працездатні мусять брати на себе відповідальність. Я спостерігаю за своїми знайомими ВПО — всі, хто хотів працювати, знайшли собі роботу», — говорить Ельвіра.

Через кілька місяців після переїзду в Тернопіль жінка зрозуміла, що обіцяні Арестовичем 2–3 тижні можуть тривати ще нескінченно довго. Еля з мамою поновили роботу своєї рубіжанської ГО — спочатку теж роздавали гуманітарку. Ставши на ноги, організували для переселенців психологічну та юридичну допомогу, стали проводити тренінги, влаштовувати заходи для дітей, збирати допомогу для ЗСУ. У приміщеннях ГО плетуть маскувальні сітки, шиють речі для бійців. За словами волонтерки, їй з мамою допоміг досвід громадської роботи ще в Рубіжному. 

Жінка розповідає, що ГО старається залучити переселенців до змістовного життя, щоб роки у статусі ВПО не були для них втраченим часом.

«Наш дім тепер у Тернополі. Ми — частина тернопільської громади, ми тут працюємо, платимо податки, маємо громадянські обов’язки. Ми не випадаємо з життя у своїй країні».

Нікого не хочу образити, у кожного свій біль і свій ресурс. Та коли за кордоном зустрічаю українських біженців, які виїхали з Львівщини чи Закарпаття, я маю до них запитання. Захід України не окупований, він не зазнав таких руйнувань, як Херсонщина чи Харківщина. Чому ви виїхали?Ельвіра, переселенка з Рубіжного та далекобійниця

«Не хотіли своєю працею підтримувати свою країну, хотіли жити на дармову допомогу від Європи? Отже, ми з вами по-різному любимо Україну», — запально говорить Ельвіра. Водночас вона щиро переймається тими, хто в Європі «підсів» на соціальну допомогу та випав з професійного й суспільного життя. Як вони потім зможуть адаптуватися до життя в Україні? Розв'язувати проблеми з роботою, житлом? Сподіватимуться на компенсації від держави? «Повернення буде для них психологічно страшнішим, ніж війна», — вважає Ельвіра.

Працюючи далекобійницею, вона переконалася: люди в Європі добре розрізняють біженців із зони бойових дій і тих, хто виїхав із «карпатських курортів». Назавжди запам’ятала чеських патрульних, котрі якось зупинили її на трасі. Прочитали в її паспорті, що вона з Луганщини, — запитали, чому не евакуювалася в Європу, щоб отримувати допомогу. Коли ж водійка відповіла, що евакуювалася в Тернопіль, а тепер сама на себе заробляє, чехи шанобливо сказали: «Слава Україні!»

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Перебороти страх

Ще з юності Еля займалася бізнесом, працювала на себе. Мати начальників, підпорядковуватись комусь? Абсолютно неприйнятно! Утім, сім’я потребувала грошей, а бездіяльність сушила мозок. Тому колись успішна підприємиця стала операторкою на автозаправці: відпускала пальне, приймала бензовози, розбиралася з дизелем.

«Я зрозуміла, що кожну ситуацію можна використати для здобуття нового досвіду. Наприклад, завдяки хлопцям на АЗС непогано опанувала українську мову», — сміється Еля.

Робота на заправці й паралельне волонтерство допомогли їй зібратись купи й чітко зрозуміти свої потреби: заробіток, іпотека, освіта. Робота повернула впевненість у собі та здатність мріяти.

Якось жінка випадково натрапила в соцмережах на дівчину з Бердичева — та кермувала важкими фурами на європейських трасах. Чому ж і собі не спробувати? На співбесіді в польській фірмі вантажних перевезень Еля розповіла, що пів життя водить автівки та розуміється на механіці. Компанія, що ніколи не наймала жінок далекобійницями, взяла Ельвіру на роботу!

Я зовсім не знала європейських доріг, боялася заблукати на трасі. Боялася, що мене обкрадуть, уб’ють, згвалтують. Хвилювалася через свою недосконалу англійську. А найбільше боялася не справитися з новим для себе викликом. А фірма просто залишила мені біля супермаркету завантажений бус — із ключами, захованими в колесі. Усе, тепер мусила доправити вантаж із Польщі в Німеччину. Ельвіра, переселенка з Рубіжного та далекобійниця

«Добре, що зустріла українських далекобійників Романа і Сашка! Вони влаштували мені “курс молодого бійця” — пояснили, як працювати на трасах, як завантажувати й розвантажувати бус, розкрили сто й одну таємницю далекобійника», — сміючись, розповідає про свій перший рейс Ельвіра.

Сама вона називає свою роботу нежіночою й зізнається, що це дуже важко. А втім, така робота приносить гарні заробітки. Еля возить одяг, меблі, посуд і взуття — у Францію, Бельгію, Австрію, Німеччину. Польський бус, польські номери. А в кабіні — українська жінка. ФОП, що сплачує податки в Україні. 

Побут далекобійниці — це душ і харчування на заправках; ночівля на даху свого буса, у спеціальній капсулі, немов у героїв «Аватара». Це паркінги, де колеги-чоловіки допоможуть розв'язати всі проблеми.

За пів року роботи Еля не зустріла на паркінгу жодної посестри, хоч на трасах і зустрічала інших далекобійниць. Особливо сподобалась одна: з рожевим волоссям у пофарбованій в рожеве вантажівці — неначе персонажка з якогось мультика…

На трасі українська водійка почувається вільно і розкуто: після тисняви гуртожитку їй навіть приємно усамітнитися в кабіні. Але й посеред дороги її наздоганяють дзвінки від переселенців — як відповідальна співзасновниця ГО, вона мусить розв'язувати їхні проблеми в телефонному режимі. Рейс триває 5–6 тижнів — люди так довго чекати не можуть.

Щоразу зворушлива мить — перетин польсько-українського кордону після рейсу: нарешті вдома, а отже, в безпеці. Ніколи до роботи далекобійницею Еля не переживала так глибоко відчуття дому, як зараз. Каже, що хлопці-ухилянти, які працюють на європейських трасах, мабуть, уже втратили це відчуття.

«Про що б я з ними в паркінгу чи на заправках не говорила, завжди розмова зведеться до війни. Пам’ятаю один, із Львівщини, говорив, що Україна має вийти на кордони 1991 року. Я йому кажу: “А ти тоді що тут робиш? Хто має вийти на кордони 1991 року?

Ти боїшся залишитися без рук і без ніг, а вийти на кордони мають ті, хто не боїться? Ти навіть у своїй країні не працюєш, ти податки платиш у Європі, але даєш вказівки, як Україні воювати?

Україна для тебе погана — віддай її паспорт. А якщо не віддаєш, то воюй за Україну, працюй на Україну. Не чекай, що хтось для тебе її звільнить. Бо усім страшно, тільки люди в Україні навчилися переборювати страх”», — говорить Еля, немов продовжує дискусію на польській чи французькій заправці.

Найважливіша дорога — додому

Восени водійка планує піти на курси, щоб отримати права на водіння величезних фур. Бус, який перевозить лише 3,5 тонни вантажів, видається уже замалим. Хоч роботу далекобійницею Еля сприймає як тимчасову, для неї це не крок назад, а спосіб устати з колін і піти вперед. 

Дивно усвідомлювати, але війна допомогла мені розвинути ділові й організаторські якості. Я стала більш вольовою і цілеспрямованою, хоч іноді й розквашуюся — наприклад, коли дізнаюся, що хтось зі знайомих у Рубіжному узяв російський паспорт.Ельвіра, переселенка з Рубіжного та далекобійниця

«Ніколи не думала, що знайду в собі сили так круто змінити професію, вкорінитися в чужому місті, мобілізуватися на життя спочатку. А я на це все спромоглася. Навіть з огляду на війну я зараз щаслива людина», — зауважує Ельвіра.

У її будинку в Рубіжному нині живуть російські військові. Будинок батьків розбитий. Місто спаплюжене та просякнуте російським духом. Зараз жінка не налаштована повертатися в Рубіжне після його деокупації. Та вона вже напевно знає, що навіть найдовші дороги ведуть додому.

Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.