«Як він підписував контракт, тоді військкомат бігав, а після поранення — нікому не потрібний»
68-річна Тетяна підігріває у мікрохвильовці суп, далі бере блендер і за кілька секунд перетворює суп на рідке пюре, переливає у квітчасту миску й підходить до ліжка, на якому лежить її син Ігор.
Ігор — колишній військовий, уже два роки прикутий до лікарняних ліжок. Під час боїв за Авдіївку він зазнав важкого поранення в голову, після якого не ходить і не розмовляє. І не їсть самостійно — Тетяна набирає суп-пюре у великий шприц і вводить його через трубочку в живіт. З ложечки 43-річний Ігор їсть лише йогурти та дитячі суміші.
«Головне, що він живий, що ніде не валяється в полі, що ніхто над ним не знущається», — говорить крізь сльози Тетяна.
Так у шпиталі на Львівщині проходять Тетянині дні: що три години перевертає сина, аби не з’явилися пролежні; готує їсти та годує Ігоря; поки він годину працює з реабілітологом, біжить до магазину по продукти; підіймає його, аби син посидів, і 20 хвилин слухає музику. Решту часу — сподівається, що одного дня синові стане краще.
«Буває відчуття безвиході, але мусиш рухатися. Це дуже важко, коли не знаєш, що буде далі. Бог дав йому життя. Яке не яке, а життя. Так ідемо вперед», — говорить Тетяна.
Життя Тетяни схоже на життя інших рідних поранених військових, які не можуть пересуватися. Вони змушені присвятити себе догляду за тими, хто присвятив життя державі. При цьому залишаються сам на сам із проблемами, які слідують за пораненням: бюрократією в оформленні допомоги, недбалістю лікарів та браком коштів на лікування — особливо, якщо воно тривале.
«Дуже прикро, що немає допомоги від держави. Ти нікому не потрібен. Хоч би раз зателефонував військкомат, та запитав, чи маєте ви щось. Тоді бігали, як він підписував контракт, а тепер — нікому не потрібний», — каже Тетяна Скакун, яка за два роки розчарувалася в тому, як працюють із пораненими військовими.
Допомогти родині можна за реквізитами:
4149 4975 0355 9769
- Поділитися: