Де мертві говорять із живими. Як на Рівненщині зберігають дохристиянські обряди

Чи стали люди у Сварицевичах частіше голосити через війну? Що означає обряд «водіння Ку́ста», який дожив до наших днів лише в цьому селі? На зелені свята ми навідались до Сварицевичів, які називають реліктовими.

Підтримати

Чому це село унікальне?

У Сварицевичах, за 20 кілометрів від білоруського кордону, мешкають понад дві тисячі людей. Назва села походить від імені бога Сварога. Та є ще інша версія, повʼязана із сусідніми селами — Золотим і Лісовим (останнє до 1961 року називалося Замороченням).

«Так кажуть, що їхали якісь пани, і [назвали] Золоте — бо знайшли там золото, Заморочення, бо заморочились там, а Сварицевичі — бо приїхали й посварились», — розповідає керівниця місцевого центру культури Ірина Холодько. До слова, до 1939 року село було у складі Польщі.

Народознавець Василь Скуратівській у своїй праці «Місяцелік» зазначав, що перша писемна згадка про Сварицевичі датується 1450 роком. Він вважає, що саме через складний географічний рельєф — ліси, болота — тут донині збереглася культура пращурів.

«Одне слово, реліктове село, і його мешканці не тільки “тримають у пам’яті”, але й користуються в повсякденні давньою обрядовістю. Сварицевичі з його звичаєво-побутовим укладом — виняткове явище цілісного комплексу культурної спадщини, витоки якої сягають дохристиянської доби», — писав етнограф.

«Якщо мати сниться, то матиму клопіт»

У пʼятницю перед Трійцею тут готували пісну вечерю, запалювали свічку й залишали їжу на столі на ніч. Вірили, що прийдуть «баби» їсти, себто померлі родички. Про це розповідають мешканки Сварицевичів Тетяна Чудінович і Віра Зиль, які ще памʼятають, як традиції зберігалися за часів їхнього дитинства. 

У суботу готували молочну пшоняну кашу, борщ, налисники — і чекали на «дідів». Позаяк поминальний обід у суботу ситний, місцеві навіть мають приказку: «Щоб завжди були діди, а баби нікогди».

—   Дідів завжди повишають, а тих нещасних жінок… Бо жінка винувата: спокусила чоловіка, вигнали з раю через неї. Ну що зробите. Але на жінках усе тримається, — пояснює Віра.

—  І чоловікам зараз вже важко… — зітхає Тетяна.

—  Нашим, Танько, вже не важко. Вони вже янтар копають. — жартує Віра. І додає: — Он могилки у нас. У мене вже 12 років, як помер. Хай довго ще нас ждуть!

У батьківську поминальну суботу напередодні Трійці селяни збираються в церкві на молитву за померлих, убитих, зниклих безвісти. Це єдиний раз на рік, коли церква згадує і про самогубців.

Хоч місцеві й християни, все ж вірять, що після смерті рідні залишаються серед живих, все чують і бачать. На ґанку біля церкви 75-річна Марина розповідає, що іноді їй сниться чоловік, який помер 13 років тому.

«Такий злий на мене. Каже, де я його занесла. Йому важко там. Я ж, кажу, не винна. Йду в церкву і свічечку ставлю, просю в Бога. Мати сниться і батько. Мати частіше — то значить, матиму клопіт. Вона попереджає мене або вчить. А батько — на добро», — розповідає бабуся.

Тетяна й Віра кажуть, що їм сняться їхні батьки. Згадали таку приказку: «Як присниться мати, то біду будеш мати».

«Їхали ми по солому конем. Нагрузили повний віз тюків. Знайомий каже: “Сідай наверх”. А я не сіла, бо якраз мати приснилася. Їдемо на повороті біля церкви — бац! — і він падає з тими тюками. Добре забився. А мати попередила!» — пригадує Віра.

А от сестри — 70-річна Тетяна та 82-річна Маня — прийшли на кладовище, щоб сварити покійного чоловіка Тетяни, Івана, бо він «тривожить» 9-річного внука Артемка уві сні.

«Ти вже пішов! Чого внука брати? Сниться хлопчику, сміється з нього й за руку тягне. Артемчик став плакати вчора. Питає, чого мене той дід тривожить. А я кажу, не бійся, ми насваримося на діда», — каже Маня.

Місцевий цвинтар — унікальна обрядова пам’ятка: колись тут замість хрестів використовували дерев’яні заруби, аби позначити могили.

Крім того, мешканці прикрашають хрести кольоровими стрічками. На чоловічих могилах хрести перевʼязують рушниками, а на жіночих — хустинами чи фартушками. Колір стрічки можуть обирати той, який людина любила за життя.

У 2023 році цей звичай було внесено до переліку нематеріальної культурної спадщини України. 

«Словʼяни цінували рід, тож збереглося багато ритуалів, пов’язаних саме із вшануванням померлих родичів. “Водіння Куста” має звʼязок із поклонінням померлим, але через вірування, що душі перероджуються у рослини. Голосіння — це вже реальний діалог із померлим, який подається в матричному стилі», — пояснює краєзнавиця Ірина Баковецька.

«Водіння Куста»

Сварицевичі відомі ще й через стародавній обряд — «водіння Куста». У 2018 році звичай додали до переліку нематеріальної спадщини України.  

Селяни пригадують, що першого дня Трійці дівчата збиралися в лісі, обирали одну з юнок, яку називали «Кустом» чи «Кустянкою». Її вбирали у зелене вбрання — плели з лепехи спідницю, а голову прикрашали віночками з клену. Аж допоки такий одяг не нагадував справжній кущ, щоб господарі, до яких вони йтимуть, не могли впізнати, хто схований під зеленню.

Кустяни заходили до осель і співаючи бажали гарного врожаю та достатку. У дійстві брали участь лише дівчата й жінки. Молодші ходили зранку, а старші вже по обіді. За це їм віддячували смаколиками й грішми. Комусь такий обряд неспроста нагадує Коляду з Козою.

«Як на мене, то така спорідненість є свідченням того, що з перенесенням весняного Нового року на січень (з появою християнства — ред.) перейшла й структура кустової обрядовості, наповнившись лише зимовою атрибутикою», — писав народознавець Василь Скуратівський.

Віра Зиль у юності навіть не здогадувалася, що лише у Сварицевичах «водять Куста». Коли у 1970-х на обряд звернули увагу етнографи й фольклористи, її родина заснувала свій фольклорний гурт. На запрошення їздили виступати Україною. А ще «Куста» показували в Угорщині й Польщі.

«У 1973-му ми поїхали в район і заспівали кустівську пісню “Тройця, Тройця, пресвята Богородиця”. З пісні слів не викинеш. То скинули директора будинку культури, бо ми ж згадали Тройцю. Такі були часи радянські. Тройця була і буде, а Радянського Союзу нема. І тепер хочуть знищити, але не на тих напали», — пригадує Віра.

Віра разом із Тетяною спеціально вбрались «по формі», себто в сорочку, спідницю й фартух, — і заспівали ще одну поліську пісню:

Ой, ти, зозуленько, ти, рабенькая пташко,

Ой, не куй раненько, бо на серденьку важко.

Ой, як мни, рабенькій, да раненько не кувати —

Годувала діти, нема ким замишляти.

Ой, хто ж побрав да зозулині діти,

То дай йому, Боже, да три роки хворіти. 

Ой хто ж буде да їми замишляти,

Суди йому, Боже, да сім літ не вставати.

«Шоб той путлєр здох! Замучили дітей і всіх», — вставляє на кінець Тетяна.

Четверо її дітей уже 30 років живуть у Санкт-Петербурзі. Спілкується зараз із ними рідко.

«Хіба хто знав, що таке буде… Були б тут, були б королями. Але там уже сімʼї, вже побудувались. Вони дзвонять. Я покажу, що звʼязала, хату покажу. Вони поплачуть. Хотіла дочці сказати, що немає однокласника (загинув — ред.). Вона перебʼє: “Мамо! Знаю”. Вони бояться…» — розповідає Тетяна.

***

Нині у Сварицевичах вже не проводять масштабних гулянь. Місцеві кажуть, що не годиться веселитись, коли до домів приходить трагедія. У селі похоронили вже 13 військових. Фестиваль народного мистецтва «Водіння Куста» раніше був на території школи, тепер там поряд алея памʼяті.

Однак місцеві громади все одно намагаються зберегти обряд і популяризувати його. Цьогоріч у сусідній Дубровиці провели відтворення звичаю, а у селі Симонів, що під Рівним, «водили Куста» й збирали гроші для захисників.

Та й голосять у Сварицевичах менше, ніж раніше. Традиція відходить в інший світ разом із найстарішими мешканцями села. «Через війну люди стали закриватися у собі», — ще один аргумент висунула літня жінка, яка принесла клен і лепеху на могилу своєї матері.